Пригоди Гека Фінна/XLI. Турботи тьоті Саллі
| ◀ XL. Утеча | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XLI. Турботи тьоті Саллі |
XLII. Том вернувся ▶ |
|
Лікарь, до якого я вдався, був дідок, гарний, добрий на погляд дідок. Я росказав йому, ніби ми з братом полювали вчора на Еспанському острові й полягали спати на уламкові з плита; і от так опівночі він мабуть уві сні штовхнув свою рушницю, вона стрельнула й прострелила йому ногу, от я й прошу його поїхати зо мною помогти хворому і нічого про це не говорити, бо ми хочемо увечері вернутися додому і зробити несподіванку родичам.
— Хто ваші родичі? — спитався він.
— Фельпси з ферми.
— А! — промовив він. Подумавши хвилинку, він перепитав: — він поранив себе? роскажи ще раз!
— Сон йому такий приснився, рушниця й стрельнула…
— Дивний сон, — зауважив лікарь.
Одначе він засвітив свій лихтарь, узяв торбу з струментом і ми рушили в дорогу. Але як він побачив човен, то він здався йому небезпешним: на його погляд він іще здатний за-для однієї людини, але двох ні защо не видержить.— О, не бійтеся, добродію, — відповів я, — ми втрьох на йому пливли і чудово!
— Як утрьох?
— Ну, так — я та Сід та… та ну й рушниці.
— А! — промовив він.
Лікарь поставив ногу на облавок і штовхнув човен; потім похитав головою і сказав, що він пошукає другого човна, безпешнішого. Але всі човни були на ланцюгах і замкнені. Тоді він рішив узяти мій човен, а мені звелів підождати, поки він вернеться, або ж порадив шукати десь иншого човна; а найкраще мені побігти додому приготувати родичів до несподіванки. Але я не згодився, виясняючи йому, як знайти плит, і він поплив.
Коли це відразу мене вдарила неспокійна думка: а що як лікарь не скоро скінчить справу з Томовою ногою, що як це візьме днів три-чотирі? Що ми тоді будемо робити? Ждати тут, аж поки він усе розляпає? Ні, так не можно: я знаю що робити! Я підожду, поки він вернеться, і як що він скаже, що треба одвідати хворого ще раз, то я теж доб'юсь до острівця, хоч би мені довелось задля цього пливти; ми візьмемо його, з'яжемо й повеземо з собою, а як Том скінчить із їм справу, ми заплатимо йому скільки треба, або ще краще — віддамо все, що маємо, та й одвеземо на берег.
Постановивши це, я заліз у траву і заснув трохи. Як я прокинувся, сонце вже було високо над моєю головою! Я схопився і кинувся до лікаревого будинку. Там мені сказали, що він пішов кудись уночі і ще не вертався. Ну, думаю, мабуть погано Томові, треба вертатися на острів. Та ледві я хотів повернути за ріжок, як потрапив головою просто в живіт дядькові Сайласові!
— А! Томе! Де це ти був досі, розбишако?
— Їй-бо, ніде… я тільки допомагав шукати негра-втікача, ми з Сідом укупі…
— Куди ж ти тепер біжиш, як скажений? Тітка дуже турбується.
— Нема чого їй турбуватися, — промовив я, — ми живі та здорові, побігли були за людьми та за собаками, але не наздогнали їх і зблукалися; нам здалося, що вони на воді, ми добули човен і кинулися за ними, перепливли на другий берег, але нікого не знайшли, потім довго плавали туди та сюди по-під берегом; нарешті втомилися та знесилилися, прив'язали човен і полягали спати; прокинулися всього перед годиною, а тепер припливли сюди довідатися, чи нема яких новин… Сід пішов на почту — чи не почує там чого, а я здобувати якоїсь їжі, — скоро ми будемо дома…
От ми й пішли з дядьком Сайласом на почту „по Сіда“, але, як я й думав, його там не було; старий до речі взяв листа в почтовій конторі і ми з їм довго дожидалися, але Сід усе не приходив. Нарешті старий рішив іти. Нехай уже Сід вернеться додому пішки, або човном, як йому докучить блукати без діла, а ми поїдемо зараз. Я ніяк не міг умовити його, щоб він дозволив мені зостатися ждати Сіда. — „Дурниця, — каже, — ходімо зо мною, треба заспокоїти тьотю Саллі“.
Як ми вернулися додому, тьотя так мені зраділа, що сміялася й плакала з радощів, обнімала мене і в той же час трохи одлатала, як звичайно (за-для мене це, звісно, не мало ніякої ваги), нахваляючись, що й Сідові таке впаде, як вернеться.
В хаті було повно фермерів з жінками, що посходилися на обід; такої балаканини я ще зроду не чув! Стара пані Хочкіс торохтіла найбільше за всіх, язик у неї не змовкав ні на хвилинку.
— Ну, сестрице Фелькс, — говорила вона, — я оглянула цю хижку, оглянула всі куточки і бачу, що цей негр божевільний! Так я й сказала сестриці Дамрель — адже правда, сестрице Дамрель? — він, кажу, божевільний… Всі чули — божевільний та й годі! З усього видко. Гляньте на цей млиновий камінь, кажу. Хиба ж буде людина, у якої всі дома, видовбувати такі дурниці на каміні? Що тут, мов, розбилося його серце… або тут він вимучивсь тридцять сім років, бо ніби він, нешлюбний син якогось Людовика, та инші дурниці! Просто божевільний, я зараз же це сказала і тепер кажу те саме.
— А гляньте ви на цю драбину з ганчірок, сестрице Хочкіс, — сказала стара панна Дамрель, — на біса вона йому здалась, скажіть Бога ради?
— От і я це саме вже раніше казала сестриці Еттербак, спитайтесь у неї — вона вам скаже. Гляньте на цю ганчіряну драбину! Еге, кажу, гляньте, нащо вона йому здалась?
— Ні, ви мені от що виясніть, яким способом опинився там оцей камінь? Хто підкопувавсь? Хто?
— Мої власні слова, братіку Пенроде! Я тільки що казала — дайте мені сахарницю, будьте ласкаві — я казала сестриці Денлап: і як це вони втягли туди млиновий камінь? І цілком без підмоги! От що робиться. Ні, кажу я, тут щось не теє: підмога була, та ще й не мала. Принаймні людей з дванадцятеро допомагало. Ну, панове, я покарала б усіх негрів по черзі, а вже довідалася б, хто це наробив! А надто…
— Ви кажете: дванадцятеро! Де там! та їх тут було чоловіка з сорок, принаймні. Ви подивіться на ці пилки з ножів та на всі инші витії: як це все терпляче зроблено. Гляньте на роспилену ніжку з ліжка, — та тут на тиждень праці за-для шістьох! Гляньте на це опудало, набите соломою, що зоставлено на ліжкові; подивіться на…— От, от, братіку Гайтовере! Цілком те саме я казала братікові Фельпсові, — він сам може посвідчити… Як це вам здається? кажу. — Ви тільки подумайте, братіку Фельпсе! Ніжку з ліжка роспиляно, та як хитро! Я думаю, не сама ж вона одпилялася, хтось та отпиляв її! Я казала сестриці Денлап…
— Ах, чорт, та тут мабуть цілий тиждень повен будинок був негрів, щоб наробити таких чудес сестрице Фельпс! Гляньте на цю сорочку, — кожен дюйм списано мудрими афинськими письменами, написаними кров'ю! Тут мабуть працювала ціла ватага! їй-бо, я не пошкодував би двох долларів, аби мені хто прочитав цю дряпанину; а що до негрів, які так нашкодили, то я просто взяв би та й бив би їх різками, аж поки…
— Ще б йому не помагали, братіку Марпласе! Пожили б ви тут у хаті останніми часами, так побачили б! Уявіть собі — крали вони все, що тільки траплялося їм до рук, а ми ж усе доглядалися, зауважте! Оцю саму сорочку потягли просто з вірьовки! А вже що до простирала, з якого зроблено драбину, то я й сказати не можу, скільки разів вони його тягали! А борошно та свічки, а свічники та ложки, а стара сковорідка, а ще безліч річей, яких тепер не згадаю… а моя нова перкалева сукня! І до того ж я та Сайлас та мої хлопці, Сід з Томом, увесь час вартували і ніхто з нас не міг почути ні тіні їхньої, ні згуку! І от в останню хвилину — зауважте — вони тікають у нас з перед очей, збивають з пантелику нас, та й не нас самих, а навіть і розбійників з індійської терріторії, і щасливо втікають, забравши з собою цього негра, а тим часом за іми гналося шіснадцятеро людей та двадцять дві собаки! Ні, запевняю вас, це просто щось неможливе! Духи безтільні — і ті не могли б зробити це все так хитро! їй-бо, я думаю, що були духи! Ви наших собак знаєте — кращих за їх немає ні в кого, — ну, уявіть собі, що вони не могли знайти сліду! Виясніть мені цю кумедію!
— Справді, щось нечуване!
— Оказія та й годі!..
— Хатні злодії і вкупі з тим…
— Хай Бог боронить, та я боявся б жити в такому будинкові.
— А ви думаєте — лехко нам було! Уявіть, сестрице Ріджвей, я мало не вмерла зо страху: і спати боюсь, і вставати боюсь, і сидіти боюсь — просто кара Божа! А вже минулої ночі, ви й уявити собі не можете, як я трусилася! Боялася, щоб не вкрадено когось із сем'ї! До того я дійшла, що вже мало не збожеволіла!.. Тепер удень це здається нерозумним, але уявіть собі, я думаю: там, нагорі, сплять мої бідні хлопчики сами в далекій світлиці, і так мені страшно стало, що я пішла та й замкнула їх, їй-бо! І кожен би це зробив, коли б йому так, як мені. Знаєте, як людина налякана, то де далі, то більше в голові у вас все плутається і ви починаєте говорити всякі дурниці… Бідні хлопчики, подумала я, нагорі сами, двері незамкнені і…
В цю хвилину очі тьоті Саллі зустрілися з моїми, я схопився і пішов проходитися. Ходячи, я надумався, що можно буде дуже зручно вигадати через віщо вранці нас не знайдено в нашій хаті. Так я й зробив. Але далеко йти я не зважився, а то тьотя послала б мене шукати. Над вечір, як усі гості поросходились, я пішов до неї і росказав, що ґвалт та стріляння збудили мене та Сіда, але показалося, що двері замкнені, а нам схотілося подивитись на всю цю колотнечу; от ми й злізли громозводом, обидва забилися трошки і тепер уже ніколи не будемо лазити у вікно. Потім я росказав їй усе, що раніше говорив дядькові Сайласові. Вона відповіла, що готова простити нас, що тепер усе, хвала Богові, так як треба, а од хлопчаків ніколи нічого путнього не сподівайся, бо всі вони такі пустуни та шкодники! І то ще добре, що ми живі та здорові, і за це вони повинні дякувати Богові!… Вона поцілувала мене, погладила по голові та й зажурилася! Коли це як схопиться, скрикнувши:
— Господи, уже скоро ніч, а Сід іще не вернувся! Чи не трапилось чого недоброго з хлопцем?
Я вхопився за зручний випадок, щоб утекти.
— Дозвольте, тьотю, я побіжу по його в город…
— Ні, не треба, — спинила вона мене. — Сиди дома: буде вже, що й один зник. Як що його не буде до вечері, дядько сам піде його шукати.
Звісно, він не прийшов і от зараз же після вечері дядько пішов шукати.
Вернувся він годин у десять, трохи стурбований, не міг знайти навіть сліду Томового. А тьотя Саллі не на жарт переполохалася, але дядько запевняв, що це дурниця: хлопці завсігди такі, і ми побачимо пустуна завтра вранці живого та здороваго. Вона заспокоїлася трохи, але все-таки сказала нам, що посидить іще трохи, дожидаючися втікача, не гаситиме світла.
А як я пішов нагору спати, вона провела мене з свічкою, вкрила ковдрою і пестила немов рідна мати, а я почував себе страшенно гидким і не зважувався дивитися їй у вічі. Потім вона сіла на край ліжка і довго розмовляла зо мною про те, який чудовий хлопець Сід! Часом вона питалася в мене, як я думаю, чи не зблукався він, чи не вдарився, чи не втоп де? А може в цю саме мить він лежить десь хворий або мертвий і її немає біля його, щоб йому помогти. І сльози так і котилися їй по щоках. Але я запевняв її, що Сід живий та здоровий і завтра вранці напевне буде дома, вона ж міцно стискала мені руку, цілувала мене і просила сказати їй це ще раз, так гарно їй було слухати, як її розважали. Виходячи, вона зазирнула мені в вічі ласкаво та пильно і промовила:
— Двері будуть не замкнені, Томе, тільки ти будеш гарним хлопцем, адже правда? Не втечеш? Будь ласкав, за-для мене!
Бог знає про те, що я думав утекти, щоб довідатися про Тома; але після цього я не втік би ні за що в світі.
Бідна засмучена тьотя стояла в мене перед очима та й Том теж; я спав дуже невпокійно. Двічи за ніч я злазив униз громозводом, обходив навкруг будинку і бачив, як вона сидить із свічкою біля вікна, дивлячись на шлях, а в очах у неї повно сліз, — мені страшенно хотілося чимсь її розважити, але я не міг — тільки присягався самому собі ніколи більше її не засмучувати. Втретє я прокинувся світом, зліз униз — вона все ще сиділа біля вікна; свічка вже догоряла, її стара сива голова схилилася на долоню: вона заснула.