Пригоди Гека Фінна/XX. Король та герцог
| ◀ XIX. Нові товариші | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XX. Король та герцог |
XXI. Вистава і цірк ▶ |
|
— Та що це ви! — відповів я, — хиба б же негр утікач плив на південь?
Вони згодилися, що справді не плив би. Довелося мені росказати про себе. Ось яку я їм вигадав казку.
Мої батьки жили в Пайкському окрузі в Міссурі, там і я народився; але вся наша сем'я померла, — зосталися тільки я, батько та маненький братік Айк. Батько надумався переселитися з цього краю до дядька Бена, що має невеличку плантацію над річкою, за сорок чотирі милі за Орлеаном. Батько був дуже вбогий, та й винен він був так багато, що ми все попродали і в нас нічого не зосталося опріче шіснадцятьох долларів та нашого негра Джіма. Цього було занадто мало, щоб пропливти тисячу чотиріста миль на чардаку на пароході. Ну, так от як розлилася річка, батькові одного разу пощастило; він піймав оцей уламок з плита й ми постановили пливти на йому до Орлеану. Але не довго ми пливли щасливо — однії ночі парохід наскочив на передню частину плита, — ми всі попадали в воду і пірнули під колеса; ми з Джімом обрятувались якось, але батько був п'яний, а братік Айк мав тільки чотирі роки, — так вони й загинули. Днів зо два, зо три після того ми мали багато клопоту: люде все підпливали човнами до нас та хотіли відібрати в мене Джіма, запевняючи, що він утікає. Тепер ми вже не пливемо вдень — уночі нас принаймні ніхто не турбує.
— Стривайте, — сказав герцог, — дайте мені знайти способа, щоб можна було пливти і вдень, як що треба буде: я обміркую це помалу і може вигадаю щось. Тільки на сьогодні ми це облишимо, — звісно, ми не повинні пливти завидна проз отой парохід — звідти нам нема чого добра ждати.
Над вечір почало хмаритися немов на дощ; на обрії все блискала блискавка; зашуміло листя, — видко було, що надходить негода. Герцог та король пішли до нашої халабуди, спробувати, чи добрі постелі. Моя постіль була з соломи і краща за Джімову, бо ту зроблено було з полови; в цій полові завсігди трапляються колоски, а вони боляче муляють тіло, і ледве ворухнешся, шелестять, немов сухе листя, та не дають спати. Ну, так ото герцог і сказав, що візьме мою постіль, але король цього не дозволив.
— Невже, — говорить він, ти не розумієш, що мені з моїм рангом не личить спати на постелі з полови? Ні, ваша ясновельможність, чи не бажаєте взяти її собі!
Ми з Джімом навсправжки перелякалися — а що, як вони почнуть знову сваритися?… але зате як же ми зраділи, як герцог сказав:
— Це вже така моя доля: завсігди мене пригнічують!… Зла доля зломила мій колись гордий дух. Поступаюся, скоряюся, — так уже мені судилося… Я самотний на цьому світі. Ну, дарма — страждатиму, все стерплю!
Тільки зовсім смеркло, ми попливли. Король звелів, щоб ми пливли посеред річки і ні в якому разі не світили, аж поки опинимося далеко від города. От скоро з'явилася купа вогнів на березі, ми проскочили проз їх щасливо й тільки опинившися на три четверта милі нижче, засвітили наш гасловий лихтарь. Годин у десять пішов великий дощ, знялася гроза. Король звелів стояти на вахті, аж поки стане гарна година, а вони з герцогом забилися в халабуду та й полягали спати. Мені припадала черга стояти на вахті до півночі, але я в усякому разі не сховався б під дах, — не що дня доводиться бачити таку бурю, справжній страшний суд! Господи, як страшенно вив та стогнав вітер! Мало не що-хвилини спалахкувала ясна блискавка, освічуючи річку на пів милі навкруги. Крізь прозору завісу з дощу можно було побачити острови, а дерева так і тріщали, як налітав вітер. Коли це відразу, як загуркотить грім: гурр! торох! торох! торох!… Так і роскотиться по небу, аж поки зникне в далечині, а потім зараз же блисне друга блискавка та й починається знову стріляння з гармат. Хвилі иноді мало не зносили мене з плита, але мене це мало турбувало: я був роздягнений. Про дерева, що стирчали з води, було нам тепер байдуже: блискавка блискала та світила невпинно, то нам легко було побачити їх і накерувати плит так, щоб їх обминути.
Мене змагав сон. Джім сказав, що він вартуватиме за мене. Цей негр завсігди був добрий до мене. Я заліз спершу був у курінь, але король з герцогом так роскинулися, що мені вже не знайшлося місця, і я ліг просто на плиту. До дощу мені було байдуже, ніч була тепла, а хвилі тоді плескалися невисоко. Але години в дві річка знову розхвилювалася. Джім спершу хотів мене збудити, але потім зважив, що не треба. Йому здалося, що хвилі ще не такі великі, щоб зробити нам якусь шкоду. Але він помилився: відразу налетіла величезна хвиля і знесла мене з плита. Джім мало не вмер зо сміху. Я ніколи не бачив людини, такої охочої до сміху, як цей Джім!
Тоді я став замісць його на варті, а він ліг і захріп; потроху буря почала стихати та й зовсім минула. Побачивши перший вогник у хатині, я збудив його, і ми сховали плит на день.
Поснідавши, король витяг засмальцьовану колоду карт, і вони з герцогом почали вдвох грати по п'ять центів за партію. Потім їм це надокучило; вони почали обмірковувати „план війни“, як вони висловлювались. Герцог понишпорив у своєму килимовому саквояжі, витяг звідти безліч друкованих афіш і почав їх голосно читати.
В одній афіші говорилося, що „відомий д-р Арман де-Монтальбан з Парижу“ прочитає лекцію про науку френології у такій там залі та в такий день; білети по десять центів; на лекції він „видаватиме бюллетені про вдачу людини за двадцять центів з особи“. Герцог пояснив нам, що цей доктор Арман — це він сам. На другій афіші його називано теж „відомим усьому світові трагиком“, виконавцем Шекспірового репертуару, Гарріком молодчим з Дрюріленського театру в Лондоні. Одно слово, на кожній афіші він звався иншим ім'ям та вихвалявся всякими дивовижними подвигами, наприклад таке, що він „знаходив воду та золоту руду чарівною палицею“, або одвертав „чарування“ та инше таке.
— Але найбільше я все таки люблю трагичну музу! — скрикнув він. — Чи пробували ви коли-небудь грати на кону, ваша величність?
— Ні, — відповів король.
— Ну, то ви скоро спробуєте, — рішив герцог. — У першому ж городі, до якого ми пристанемо, ми наймемо залу й заграємо сцену бою на шпагах з „Річарда III“, або сцену на балконі з „Ромео та Джульєти“. Що ви на це скажете?— На все згожуюся залюбки, як що тільки це дасть нам гроші, Бріджватере, але, бачиш, я не уявляю собі, як треба грати на театрі, мало бачив вистав за свій вік. Я був іще занадто малий, як мій батько запрошував актьорів до палацу. Як тобі здається, чи можна буде мене навчити?
— Нема нічого лекшого!
— Ну й гаразд! А мені саме хочеться чогось новенького! Почнемо зараз же, що там довго думати?
Герцог оповів усю історію Ромео, хто він такий був та хто була Джульєта, додавши, що сам він завсігди грає ролю Ромео, то королю доведеться вже грати Джульєту.
— Ну, але ж Джульєта була зовсім молоденька дівчинка, дивно ж буде бачити її з лисою головою та з сивою бородою…
— Ні, ти вже не турбуйся — тутешні провінціяльні неуки навіть не подумають про це. До того ж ти вберешся як треба, а це велика різнація. Джульєта на ґанку дивиться на місяць перед тим, як лягати спати; вона вбрана у вночішне убрання та у вночішній чепець із шляркою. Ось тут у мене й одежа за-для всіх ролів.
Він витяг зо дві, чи зо три кереї з грубого перкалю, — він казав, що це середньовікове лицарське вбрання за-для Річарда III та за-для другого актьора; потім довгий білий вночішній халат та чепець із шляркою. Король був з усього дуже задоволений. Герцог витяг книжку і почав читати ролі, та як чудово, з яким запалом! Він кидався на всі боки, як скажений, махав руками, щоб показати, як треба грати; потім він оддав книжечку королеві і звелів йому вивчити свою ролю.
Миль за три, там, де річка завертає, стояв город; по обіді герцог сказав, що він уже добрав способа пливти і вдень безпешно, — тепер він мав замір пристати до цього городу і там зробити те, що надумав. Король сказав, що він теж піде подивитися, чи не можно йому поживитися з чогось. У нас уже не було зовсім кофе, і Джім порадив мені їхати вкупі з ними човном та й купити трохи кофе.
Місто було немов мертве, на вулицях не видко було ні душі, всюди панувала мертва тиша, немов у неділю. Якийсь хворий негр, шо грівся на сонечку, оповів, що всі, малі й великі, пішли милі за дві в ліс на віче (мітінг), зосталися дома старі та хворі. Король довідався гарненько, де те місце, і наважився піти туди, спробувати, чи не можно там чогось роздобути, і покликав і мене йти з їм.
Герцог сказав нам, що хотів би знайти друкарню. Скоро ми знайшли те, чого шукали; тільки то була не друкарня, а глум із друкарні: була вона вгорі над столярнею; і друкарі, і столяри — всі пішли на віче, покинувши одімкнені двері. Це був брудний закуток, завалений мотлохом, вимазаний чорнилом, із стінами, обліпленими всякими оповістками, на яких намальовано було коней та негрів-утікачів. Гергог скинув із себе сертука та й узявся до своєї роботи, а ми з королем пішли на віче.
Дійшли туди за пів години, умиваючися потом, — день був страшенно душний. Там зібралося принаймні з тисячу людей звідусіль, за двадцять миль навкруги. Увесь ліс повен був хурами, кіньми, що їли з коритець, одганяючи хвостами мух, де-не-де понапинато було на дрючках намети, криті гілками, — там продавано лимонад, пряники, кавуни, що лежали купами, зелену пшеничку та инші гостинці.
Під такими самими наметами, тільки більшими, стовпища людей слухали промовника. Ослони зроблено було з грубих дощок, попровірчувано в дошках дірки, а в їх позаправлювано палки, замісць ніжок. Спинок не було. Промовники стояли на високих кафедрах у кінці намету. На жінках були великі чепці, що боронили їх од сонця; дехто був у вовняних домотканих сорочках, і тільки небагато молодіжі вбрано було в перкаль. Багато парубків були зовсім босі, а дітвора бігала в самих сорочечках. Бабусі плели панчохи, а молодіж залицялася нишком.Під першим наметом, куди ми прийшли, промовник читав народові гимн: прочитає рядків зо два і всі починяють співати; так велично це виходило: стільки їх співало і з таким запалом. Народ потроху захоплювався і співав усе голосніше та голосніше; нарешті скінчилося на тому, що деякі почали завивати, а инші просто кричати з усієї сили. Потім промовник почав говорити проповідь, та ще й з яким запалом: він то кидався по кафедрі, то нахилявся наперед, простягти руки; постать його увесь час ворушилася і він вигукував слова що-сили. Иноді він трусив кулаками над головою, кричучи: „Це мідяний змій у пустині! Гляньте на його і будете живі!“ А люде гукали: „Слава! Амінь!“
І так не перестаючи. За цим криком та ґвалтом не можно було розібрати, що промовник говорить. Багато слухачів схоплювалося зо своїх місць та самопихом протискувалися наперед, а сльози так і текли їм по щоках; як же всі грішники зібралися перед ослонами, вони почали співати, кричати та кидалися на солому, немов несамовиті.
Одначе, я помітив, що мій король кудись протискається, потім за його голосом не стало чути инших голосів, нарешті дивлюсь — він уже лізе на кафедру, просячи промовника дозволити йому сказати кільки слів до народу. Той згодився. Він оповів, що був морським розбійником аж тридцять років на Індійському океяні, що минулої весни його товариства дуже поменшало після гарячого бою, а тепер він вернувся додому набрати нових товаришів; але, хвала Богові, минулої ночі в його все пограбовано і самого вигнано з пароходу без копійки. Та він дуже радий, нічого кращого й не могло з ним статися: тепер він зробився зовсім иншою людиною і щасливою вперше зроду. Убогий, пограбований з усіх боків, він почне все спочатку: вернеться до Індійського океяну і присвятить решту днів своїх на те, щоб навертати морських розбійників на стежку правди й доброго життя. Краще за його ніхто не зуміє цього зробити, бо він знайомий з усіма розбійниками на океяні; хоч багато часу треба буде йому на те, щоб достатися туди без копійки, але він усе ж таки достанеться, що̀ б там ні було, і що-разу, як пощастить йому навернути розбійника на правдиву стежку, він скаже йому: „Не дякуй мені і не хвали мене! Це все зробили ті добрі люде, на Поквільському мітінгові, брати по Христу і доброчинці, та ще оцей добрий промовник, найкращий друг кожному морському розбійникові“. Потім він ударився в сльози, а за ним і всі присутні. Хтось скрикнув:
— Скиньмося за-для його, скиньмося!
Душ із шість слухачів посхоплювалися з місць гукаючи:
— Нехай він обійде всіх із шапкою!
Усі згодилися і промовник теж.І ото король обійшов усіх присутних з брилем у руці, що-хвилини втираючи собі очі. Він дякував їм та вихваляв, що вони такі милосердні до бідних морських розбійників. Багато гарненьких дівчат, плачучи, прохали в його дозволу поцілувати його на спомин. Він охоче згожувався і деяких навіть обнімав і цмокав разів по п'ять, чи по шість. Всі запрохували його зостатися в їх із тиждень. Кожному хотілося, щоб морський розбійник погостював у його в хаті. Всі вважали це за велику честь. Але він відповідав, що як це останній день мітінгові, то він зможе зробити мало користи; та й до того ж він поспішається на Індійський океян, щоб уже не гаючись почати навертати товаришів.
Як ми вернулися на плит, він порахував свій прибуток. Виявилося, що він зібрав вісімдесят сім долларів і сімдесят п'ять центів! До того ж він потяг добру сулію з горілкою, знайшовши її під одним хургоном, як вертався назад лісом. Він признавався, що коли це все приняти до уваги, то сьогодні він заробив може найкраще за ввесь час його місіонерської діяльности. Нема чого й говорити, що про язичників не так заробітно проповідувати, як про розбійників, коли хто хоче обшахрувати людей на вічі.
Поки король не вернувся, герцог теж уявляв собі, що йому дуже пощастило. Але потім він облишив уже так пишатися. Він склав і надрукував у тій друкарні дві умови за-для фермерів про аукціон коней і взяв з їх за це чотирі доллари; потім він надрукував оповістку про те, що видає газету, і приєднав кількох передплатників, взявши з їх зменшену ціну з умовою, щоб плату дано наперед. Передплатники хотіли були заплатити дровами та цибулею, як звичайно; але він одповів, що недавно тільки накупив собі тих річей і через те тепер яко мога знижує передплату, щоб одібрати її грішми. Потім він склав вірші, сам вигадавши їх із своєї голови, всього три рядки, та такі ніжні, сумні під заголовком: „Розбите серце“ і зоставив їх, приготувавши зовсім до друку і не взявши нічого за те. Одно слово всього-на всього він зібрав дев'ять з половиною долларів, так зате ж і працював увесь день.
Нарешті він показав нам ще одну маненьку оповістку, що надрукував задурно, бо вона призначалася власне за для нас. На їй намальовано було негра втікача з клуночком за плечима на палиці, перекинутій через плече, і з підписом ізнизу: „Двісті долларів надгороди“. Тут же списано було всі Джімови прикмети, говорилося, що він утік з плантації Сен-Джека, за сорок миль за Орлеаном ще минулої зіми і напевне попростував на північ. Хто його піймає і пришле назад, той одбере надгороду і всі трати за дорогу.— Ну, — сказав герцог, — завтра ми можемо спокійно пливти і вдень як що нам схочеться. Ледві побачимо кого, зараз же можемо з'язати Джімові руки й ноги, положити його в шатро і показати оповістку. Скажемо, що ми занадто вбогі, щоб пливти пароходом і от ми позичили маненький плит у своїх друзів і пливемо по надгороду. Ланцюги та кайдани на руки були б ефектніші на Джімові, але це не пасує до оповідання про наше вбозтво. Залізо занадто дороге, треба задовольнятися з вірьовок.
Нам усім дуже сподобалась герцогова дотепність; тепер можна буде пливти вдень без клопоту. Ми обрахували, що треба втекти за кілька миль цієї ночі на той випадок, як що в маненькому городі кинуться шукати герцога, довідавшися про його подвиги в друкарні. Ми всі лягли і причаїлися, не вилазячи до десятьох годин вечора; потім тихо проскочили проз город і не світили лихтаря аж доти, поки город зник з очей.
Кличучи мене години в чотирі ранку на вахту, Джім сказав мені:
— А як ти думаєш, Геку, чи зустрінемо ми за свою мандрівку ще якогось короля?
— Ні, — кажу я, — не думаю.
— Ну, то ще нічого. Одного короля з нас цілком досить. Адже наш п'яний, як земля, та й герцог не кращий!Вранці Джім спробував заставити короля говорити по французькому, щоб послухати, „на що воно скидається“, але він відповів, що вже так давно виїхав з рідного краю та стільки зазнав горя, що забув рідну мову.