Пригоди Гека Фінна/XXVII. Я признаюся. Несподіванка
| ◀ XXVI. Похорон і продані негри | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XXVII. Я признаюся. Несподіванка |
XXVIII. Слідство ▶ |
|
— Панно Мері-Джен, от ви не можете бачити, як у людей яке горе, і я теж не можу бачити, — їй-бо! Скажіть, що̀ вам? Чого ви плачете?
Вона плакала за неграми, так я й думав. Вона казала, що тепер чудову подорож до Англії їй отруєно. Вона не може бути там щаслива, знаючи, що бідну негритянку навіки розлучено з дітьми.
Тут вона ще дужче заплакала.
— О Боже мій, Боже мій! — казала вона з одчаєм. — Вони ніколи вже не побачуться.
— Побачуться неодмінно! — скрикнув я, — і не далі, як через два тиждні, вже я знаю!..
От і вихопилася в мене таємниця несамохіть, і не схаменувся я. Дівчина відразу обняла мене за шию руками, благаючи сказати ще та ще.
Я схаменувся, що сказав занадто багато та занадто несподівано, — от тепер і загнано мене на слизьке. Я просив її дати мені подумати трохи, поміркуватися. Вона сиділа схвильована, чудова, нетерпляче дожидаючися, але все ж мала вигляд щасливий та задоволений, як та людина, що їй вирвано хворий зуб. Я все міркував; мені здається, що людина, яка каже правду, опинившися в скрутному становищі, підводить себе під велику небезпешність (зо мною цього не бувало, але мені так здається). А тим часом тут трапилося так, що сказати правду ніби краще й безпечніше, ніж збрехати… Треба це пам'ятати і коли-небудь гарненько обміркувати, як буде час. Так це дивно та ненатурально. Нічого такого ще зо мною не бувало. Ну, добре, спробую! Візьму та й скажу всю правду цього разу. Хоч це виходить, що сісти на кухву з порохом та й зробити вибух, щоб подивитися, що з цього буде.
— Панно Мері-Джен, — почав я, — чи маєте ви таке місце недалеко за городом, куди б ви могли поїхати погостювати днів на три, на чотирі?
— А як же, маю: до добродія Лотропа. Нащо ти про це питаєш?
— Все одно — нащо… Як що я скажу вам, як я довідався, що негри побачуться тижднів через два тут, у цій самій хаті, і до того доведу вам, що це свята правда, то згодитеся ви поїхати до добродія Лотропа й побути там чотирі дні?
— Чотирі дні? — скрикнула вона. — Та я готова зостатися там хоч на цілий рік.
— Чудово! Мені більше нічого не треба. Досить, щоб ви дали мені слово. Воно для мене важніше, ніж як би хто инший присягався на Біблії.
Вона всміхнулася й почервоніла.
— Дозвольте, — сказав я, — зачинити двері й засунути.Зробивши це, я вернувся на своє місце.
— Бога ради не кричіть! Сидіть тихо, будьте мужні… я скажу вам усю правду. Вам треба приготуватися, панно Мері, — справа дуже прикра. Тяжко вам буде, та нема чого робити. Ці дядьки ваші зовсім не дядьки вам, а шахраї і страшенні дурисвіти!.. Ну, тепер найгірше сказано! Останнє вже не буде вам таке важке.
Звісно, це страшенно вразило її. Але я вже перейшов найнебезпечніше місце і йшов далі, не зупиняючись. Очі в неї блищали все дужче та дужче. Я оповів їй усе до краю, починаючи з тієї хвилини, як ми підвезли молодого дурня на парохід, та аж до того часу, як вона кинулася біля рундука на шию королеві, а він поцілував її разів шіснадцять, сімнадцять.
Тоді вона схопилася гнівна, обличча їй почервоніло, як зоря.
— Старий поганець! — скрикнула вона. — Ходім швидче! Не можна гаяти ні одної хвилини, ні одної миті! Звелимо вкачати їх у дьоготь та в пір'я і вкинути в річку!..
— Звісно, так і треба… — згодився я. — Але тільки не раніше, як ви поїдете до добродія Лотропа.
— Ах, я й забула. Не сердься за мої слова, прости мене! — промовила вона, положивши на мою руку свою єдвабну ручку та так ласкаво, що я відповів: швидче вмру, ніж розсердюся на неї.
— Я й забула про свою обіцянку. Я так схвилювалася. Тепер кажи далі, я більше не буду… Кажи, що мені робити, я все виконаю.
— Добре, — сказав я. — Погане товариство ці шахраї, але я в такому становищу, що хочу-не-хочу, а мушу їхати з ними ще деякий час (через віщо саме, я не скажу вам). Як що ви сполошите тутешніх людей, то вони може визволять мене з їхніх лабетів, — мені буде добре, але єсть іще одна людина, якої ви не знаєте і якій через це станеться велике лихо. Ну. а ми повинні обрятувати її, адже так? Звісно, повинні. Ну, то не будемо ж нікому казати.
Ці слова напутили мене на добру думку. Мені до голови шибнув спосіб визволити себе та Джіма від цих шахраїв: зробити так, щоб їх посаджено до тюрми, а самим швидче втекти. Але я не міг попливти плитом удень, через те я міг здійснити свій план тільки пізно ввечері.
— Панно Мері-Джен, — сказав я, — ось що ми зробимо — тоді вам не доведеться так довго зоставатися у добродія Лотропа. Чи далеко він живе?
— Мало не чотирі милі звідси.
— Чудово! Їдьте туди сьогодні ж, зостаньтесь там до дев'ятьох годин або до половини десятої, а потім звеліть себе одвезти назад, — скажіть, що згадали про щось потрібне. Як приїдете сюди раніше одинадцятьох — поставте свічку от на це вікно і ждіть до одинадцятьох; як що ж мене й тоді не буде, значить я далеко, в безпешності. Тоді ви вийдете, роскажете всім, що знаєте, і зробите так, щоб шахраїв посажено до тюрми.
— Добре, так я й зроблю.
— А як що трапиться так, що я не встигну втекти і мене заберуть укупі з ними, тоді ви повинні оступитися, сказати, що я оповів вам усе раніше і взагалі силкуватися мене оборонити.
— Оступитися за тебе! Звісно, я це зроблю. Вони не посміють заняти ні одної волосинки в тебе на голові!
Ніздрі в неї роздималися, очі блиснули..
— Як що я встигну втекти, — казав я далі, — то мене тут не буде, щоб довести, що ці шахраї зовсім не ваші дядьки, але як би я й був тут, я сам усе одно не зміг би цього довести. Одно я можу заприсягтися: що ці поганці — дурисвіти. Адже й це чогось варто. Але инші можуть виявити їх шахрайство краще ніж я, їм більше повірять. Я скажу вам, як їх знайти. Дайте мені оливець та шматочок паперу. Ну, ось і написав: „Нечуване диво. Камелеопард у Бріксвіллі“. Сховайте це та глядіть — не загубіть. Як судові треба буде довідатися про цих шахраїв, нехай пошлють у Бріксвілль і скажуть, що піймали людей, які грали на театрі „Нечуване диво“, та нехай до речі попросять прислати свідків, — от побачите; варт буде вам тільки покликати, і сюди прилетить увесь город Бріксвілль, панно Мері!
Тепер, здається, все впорядкував.
— Аукціон нехай відбувається, ви не турбуйтеся. Ніхто не повинен платити за куплені речі раніше, ніж через сутки після аукціону, а наші дурисвіти не одчепляться, поки не добудуть усіх грошей; але ж при такому становищу, як тепер, продаж не буде мати ваги й вони грошей не одержать. Цілком так, як було з неграми. Продаж не має ваги і негри скоро вернуться сюди. Поганці досі не можуть узяти грошей за негрів, — вони потрапили на слизьке, панно Мері…
— Добре, — сказала вона, — тепер я побіжу готувати снідання, а потім зараз же поїду до добродія Лотропа.
— Ну, ні, це не годиться, панно Мері-Джен, ні в якому разі! Треба їхати до снідання.
— Через віщо ж?
— А як ви думаєте, через віщо я хотів, щоб ви поїхали звідси, панно Мері?
— Їй-бо, я про це раніше не думала. Через віщо ж?
— А через те, що ваше обличча не належить до тих дерев'яних обличчів, з яких нічого не вгадаєш. У вас обличча — мов розгорнена книга, на йому виразно можна читати ваші думки. Невже ви думаєте, що зможете зустрітися з вашими дядьками, як вони підійдуть до вас здоровкатися та цілуватися, і не…
— Годі, годі, облиш! Та, звісно, я поїду зараз же і буду дуже рада. А як же мені сестер покинути самих?
— Про те вже не турбуйтеся. Вашим сестрам доведеться ще трохи потерпіти. Адже шахраї побачуть, що щось не теє як що ви всі поїдете. Мені не хочеться, щоб ви бачилися ні з їми, ні з сестрми, ні з кимсь у городі: аби тільки хтось із їх спитався, як здоров'я ваших дядьків — і ваше обличча вмить вас зрадить. Ні, їдьте з Богом, панно Мері-Джен, я вже з ними впорядкую справу. Скажу панні Сусанні, що ви доручаєте їй переказати ваше привітання дядькам і сказати їм, що ви поїхали на кільки годин одпочити, чи що, або там розважитися та одвідати знайомих, — а вернетеся сьогодні ввечері або завтра вранці.
— Можно просто сказати, що я поїхала одвідати знайомих: я ніяк не бажаю, щоб їм переказувано моє привітання!
— Ну, добре, не будемо. А от іще що: зостається торба з грішми!..
— Ну, то вже пропало, — вони її забрали! Яка ж я дурна була і як хитро видурили вони в мене ці гроші!— Ні, помиляєтесь: гроші не в їх.
— Як? У кого ж вони?
— Я сам бажав би знати, та не знаю. Торба була в мене в руках, бо я вкрав її, украв на те, щоб вернути вам… І я знаю, куди сховав її, але боюсь, що тепер уже її там немає. Я страшенно шкодую, панно Мері, шкодую з щирого серця, але їй-бо я зробив яко мога краще, слово чести! Мене мало не піймано з грішми в руках, мені зоставалося тільки сунути їх у перше місце, яке трапилося, і тікати, а місце трапилося не добре.
— О, не лай себе, я цього не дозволю! Значить инакше не можна було зробити, не ти в цьому винен. Куди ж ти сховав гроші?
Мені не хотілося знову викликати в неї сумні думки про її недавнє горе; язику мене не повертався сказати їй таку страшну річ та воскресити перед її очима це мертве тіло в труні з торбою з грішми на животі! Цілу хвилину я не міг вимовити ні слова, нарешті я зважився.
— Як що дозволите, я краще не скажу вам, куди сховав гроші, панно Мері-Джен, а напишу на папірці, а ви можете прочитати в дорозі, як їхатимете до добродія Лотропа. Згожуєтесь?
— О, звісно.
От що я написав: „Я положив торбу з грішми в труну. Трапилося це, як ви плакали біля покійника пізно вночі. Я стояв за дверима і мені було дуже жалко вас, панно Мері-Джен“.
Очі мої знову сповнилися сльозами; я згадав, як вона плакала там сама-самісінька вночі, а ці чорти спали в її хаті, ганьблячи її та грабуючи. Склавши папірець, я віддав їй і помітив, що очі в неї повні сліз. Вона міцно стиснула мені руку, промовивши:
— Прощавай! Я все зроблю так, як ти звелів, і як що ми ніколи більше не побачимось — знай, що я тебе повік не забуду, буду згадувати про тебе часто та молитимусь за тебе! .
Сказавши це, вона пішла.
Молитися за мене! Як би вона знала мої гріхи, то не взялася б за таку справу. Хоча, я ладен заприсягтись, що вона й тоді не облишила б: така вже в неї ласкава вдача. У неї стало б сили молитися й за Юду-зрадника — чудова дівчина! Розумна, а вже красою та добрістю вона всіх переважить. Я вже більше не бачив її з тієї хвилини, як вона вийшла з цієї хати; я ніколи не бачив її з того часу, але я думав про неї багато, багато разів згадував про її обіцянку молитися за мене.
Мабуть Мері-Джен пішла через задні двері, бо ніхто не бачив, як вона вийшла з дому.
Зустрівшися з Сусанною та з Заячою губою, я спитався:
— Як прізвище тих ваших знайомих, що живуть на тому боці і куди ви часто їздите в гостину?
— Там їх багато, — відповіли вони. — Але найчастіше ми їздимо до Прокторів.
— От-от, саме це прізвище, а я й забув його. Панна Мері-Джен звеліла мені переказати вам, що вона поїхала туди несподівано — у їх хтось занедужав…
— Хто ж саме?
— Їй-бо не знаю, принаймні забув; але здається, це…
— Господи помилуй, та чи не Ганна?
— На жаль, я повинен сказати, що саме Ганна.
— Боже, та ж вона була здоровісінька минулого тиждня? Та хиба ж, вона небезпешно хвора?
— Дуже небезпешно. Усю ніч біля неї товклися. Не мають надії, щоб вона прожила більш, як сутки.
— Подумайте, яке горе! Та що ж їй сталося?
Відразу я не міг вигадати нічого хоч трохи підхожого та й ляпнув:
— Завушниці!
— Як?! Тільки завушниці? Та хиба ж хто вмірає з завушниць?
— Ви б не те сказали, коли б знали… Це завушниці зовсім особливі, якісь нові… так сказала панна Мері-Джен.— Які ж це нові?
— Бо до їх чепляється ще багато дечого иншого.
— Що ж саме?
— А от що: кір, коклюш, бешиха, сухоти, жовта пропасниця, запалення мозку і ще не знаю що.
— Боже мій, і все це зветься завушницями?
— Панна Мері-Джен так сказала.
— Добре, але через віщо ж, скажіть Бога ради, це все зветься завушницями?
— Бо це й є завушниці: з їх уся хвороба починається.
— Але ж це дурниця! Людина може вдарити собі палець, потім випити отрути, упасти в колодізь, скрутити собі в'язи, застрелитися, і як що хто-небудь спитає, через віщо він умер, то якийсь дурень відкаже: „він ударив собі палець“. Ну, хиба ж це не дурниця? Так саме й твоя історія. І воно липке́?
— Звісно! Яка ти чудна! І як що ця хвороба причепится, то вже трудно від неї одкараскатися.
— Але ж це страхіття! — промовила Заяча губа сумно. — Піду зараз же до дядька Гарвея!..
— О, звісно, — перепинив я. — Треба неодмінно сказати. Я б звісно сказав, і не гаючи часу.
— Через віщо ж?
— Зрозумійте сами. Адже ваші дядьки повинні поспішатися яко мога дужче в Англію? Невже ви думаєте, що вони будуть такі гидкі, щоб поїхати, а вас пустити самих у таку далеку подорож? Ви знаєте, що вони ждатимуть вас. Чудово. Ваш дядько Гарвей духовна особа, адже так? Чудово; — хиба духовна особа схоче одурити шкипера та заставити взяти панну Мері-Джен на парохід? Ви сами знаєте, що ні. Що ж він зробить тоді? Звісно скаже: „Дуже жалко, але треба облишити мої церковні справи на волю долі, бо моя небога була в небезпешності занедужати на страшну pluribus unum, завушниці, то мій обов'язок зостатися тут і підождати який треба час — три місяці, поки виявиться, заразилась вона чи ні. Але все одно, як що ви думаєте, що краще піти й сказати дядькові Гарвеєві…
— Дурниця! Яка радість нидіти тут, коли так весело в Англії? Не кажи нісенітниць!
— Усе таки вам може краще сказати комусь із сусід…
— Слухай, хлопче, ти неможливо дурний… Невже ти не можеш зрозуміти, що ті зараз же підуть і розляпають! Один спосіб — нікому не говорити про це ні слова.
— Може ваша й правда. Робіть, як схочете!
— В усякому разі, мені здається, треба перестерегти дядька Гарвея, що вона поїхала на деякий час, щоб він не турбувався.
— Еге, панна Мері-Джен так і звеліла. „Скажи, каже, сестрам, щоб вони переказали моє щире привітання та поцілунок дядькові Гарвеєві та дядькові Віллямові і сказали, що я поїхала на той берег одвідати добродія… добродія… ах як же прізвище тих багатих знайомих, яких іще так любив ваш дядько Пітер.
— Мабуть ти кажеш про Апторпів, адже правда?
— Ну вже ж вони, щоб їх чорт забрав, ці кляті прізвища, завсігди забудеш… Ну, от вона й звеліла сказати, ніби поїхала просити цих Апторпів, щоб вони неодмінно прийшли на аукціон і купили цей будинок, бо так бажав дядько Пітер. Потім, як що вона не дуже втомиться, то вернеться додому ввечері, а то так переночує там. Не кажи ні слова про Прокторів, а тільки згадай Апторпів, — це буде свята правда, бо вона справді хоче поговорити з ними про будинок, вона сама мені сказала.
Дівчата побігли до дядьків переказувати їм сестрини привітання, поцілунки та доручення.
Тепер усе владналося. Дівчата не розляпають — їм хочеться в Англію. За-для короля з герцогом краще, щоб Мері-Джен клопоталася про справу з аукціоном, ніж була тут близько біля доктора Робінсона. Я був дуже задоволений: справу дотепно зроблено. Сам Том Сойєр не міг би вигадати краще. Звісно, у його все було б блискучіше, а я цього не вмію, не так мене виховано.
Аукціон був на міському плацу і тягся довго-довго. Старий був теж тут; скривившися так, щоб у його була засмучена морда, він стояв на примостці біля аукціониста та иноді вкидав дещо з святого письма, або якусь приказку, а герцог ходив поміж юрбою, мукав по своєму й силкувався всім сподобатися.
Потроху справа скінчилася. Продано все, опріче маленького шматочка землі на кладовищі. Взялися й за цей шматок, — я не бачив ще такої ненажерливої акули, як цей король! Поки вони панькалися з цим шматочком, до пристані підійшов парохід, а хвилини через дві з'явилася ціла юрба з криком, реготом та жартами:
— От тобі й маєш! Ще нова пара спадкоємців знайшлася у старого Пітера Вількса; вибірайте, кого хочете!