Перейти до вмісту

Пригоди Тома Сойєра/Розділ тридцятий ГЕКОВА РОЗПОВІДЬ

Матеріал з Вікіджерел
Пригоди Тома Сойєра
автор: Марк Твен
Мова оригіналу: англійська. Перекладач: Ю. Корецький
Джерело: [1]  

У неділю вранці, тільки-но почало розвиднятися, Гек видерся на гору і постукав до старого валлійця. В домі ще спали, але це був сторожкий сон, бо всі ще не встигли заспокоїтися після нічної пригоди. З вікна спитали:

— Хто там?

Гек відповів зляканим голосом:

— Будь ласка, впустіть! Це тільки я, Гек Фінн.

— Перед цим іменем, хлопче, двері нашого дому завжди відчинені вдень і вночі. Просимо до хати!

Дивно було чути ці слова безпритульному хлопцеві. Ніколи ще він не чув таких приємних слів. Він не міг пригадати, щоб хтось сказав йому: «Просимо до хати!»

Двері відімкнули, і Гек увійшов, йому дали стілець, і старий і його сини нашвидку одягалися.

— Ну, хлопче, я думаю, що ти дуже голодний. Сніданок буде готовий зараз, не турбуйся. А ми з хлопцями сподівалися, що ти переночуєш у нас.

— Я страшенно злякався! — пояснив Гек. — І накивав п'ятами. Як ви почали стріляти з пістолетів, я побіг що було духу і не зупинявся цілих три милі. А тепер я прийшов, щоб довідатись про все, і навмисне вдосвіта, бо не хотів зустрітися з тими чортами, хоч би вони були й мертві.

— Бідолахо, тобі кепсько було цієї ночі, та й вигляд у тебе змучений. Але для тебе готове ліжко. Коли поснідаєш — лягай. Ні, хлопче, вони не вбиті, шкода. Бачиш, як воно вийшло. Ми добре знали, де їх схопити, бо ти нам розповів. Отож ми підкралися до них близенько. Зупинилися кроків за п'ятнадцять. Навколо темно, хоч в око стрель. І от — що б ти подумав? — раптом чую, що от-от чхну. Просто нещастя! Хотів я вдержатись, але дарма — мусив чхнути і чхнув щосили. Я йшов попереду, тримаючи пістолет напоготові. І тільки я чхнув, як ці мерзотники гайнули із стежки в кущі, в кущах зашаруділо, а я гукаю своїм: «Вогонь, хлопці!» І стріляю туди, де шаруділо. Хлопці теж. Але мерзотники кинулись тікати через ліс. Ми за ними. Здається, ми навіть і не поранили їх. Вони відстрелювались, але кулі їхні просвистіли мимо. Коли затихли їхні кроки, ми спустилися вниз і підняли на ноги констеблів[1]. Вони зібрали людей і оточили берег, а як тільки розвидниться, шериф зробить облаву в лісі. Мої хлопці теж підуть. Добре, якби ти міг описати нам вигляд тих мерзотників — це дуже допомогло б знайти їх. Але ти, хлопче, мабуть, не міг побачити їх у темряві?

— Ні, я побачив їх у містечку і пішов назирці.

— Чудово! То скажи, скажи ж, хлопчику, які вони з себе?

— Один із них — це глухонімий іспанець, що бував у нашому місті разів два, а другий — у лахмітті, така огидна пика…

— Годі, хлопче… Ми знаємо цих людей. Бачили їх якось у лісі; вони тинялись біля будинку вдови, а як помітили нас — утекли. Ідіть, хлопці! Скажіть це шерифові, поснідати встигнете й завтра!

Сини валлійця одразу ж пішли. Коли вони виходили з кімнати, Гек скочив і вигукнув.

— Будь ласка, не кажіть нікому, що я бачив їх. Прошу вас!

— Гаразд, коли ти просиш, Геку. Але тобі всі були б вдячні за те, що ти зробив.

— Ой, ні, ні! Будь ласка, не кажіть!

Коли хлопці вийшли, старий валлієць сказав:

— Вони не скажуть, і я не скажу. Але чому ти не хочеш, щоб про це довідались?

Гек не пояснив нічого, крім того, що він уже знає занадто багато про одного з тих людей і не хоче, щоб той знав, що він знає, і що коли б той чоловік дізнався, то неодмінно убив би його.

Старий ще раз пообіцяв додержувати таємниці, а все-таки спитав:

— А як тобі спало на думку стежити за цими людьми, хлопче? Вигляд у них був підозрілий, чи що?

Гек мовчав, придумуючи обережну відповідь. Нарешті сказав:

— Та, бачте, у мене гірка доля, — так принаймні всі кажуть, і я не можу заперечувати проти цього. Отож іноді я не сплю ночами, все ходжу вулицями та думаю, як би його почати нове життя. Так було й минулої ночі. Я не міг заснути, ну й блукав по вулиці, думаючи про ці справи. А було вже опівночі. Коли я дійшов до того старого складу цегли біля корчми «Товариство тверезості», я став біля муру і думаю… І раптом бачу, біжать повз мене двоє чоловіків і щось несуть під рукою — я подумав, що крадене. Один курив, а другий хотів прикурити, — от вони зупинилися біля мене, і сигари освітили їхні обличчя. Тут я й побачив, що більший з них — глухонімий іспанець. Я його пізнав по білих бакенбардах. А другий був оцей похмурий чорт у лахмітті.

— Невже ти міг побачити лахміття при світлі сигари?

Це на хвилинку збентежило Гека, потім він сказав:

— Та не знаю, але начебто побачив…

— Ну, і що ж? Вони пішли, а ти…

— А я за ними… так. Так воно й сталося. Я хотів дізнатися, що вони затівають. Я йшов за ними… аж до самого паркану вдови — до перелазу, зупинився в темряві і почув, як отой обірваний благає за вдову, а іспанець клянеться, що він спотворить їй обличчя — ну, та я вже це казав вам і вашим двом…

— Що таке? Глухонімий казав?

Гек зробив другу жахливу помилку! Він усяко намагався, щоб старому й на думку не спало, хто такий був цей іспанець, але його язик робив йому всякі каверзи. Гек кілька разів пробував викрутитися, але старий весь час пильно дивився на нього, і Гек заплутався. Нарешті валлієць сказав:

— Мій хлопче, не бійся мене. Я нізащо в світі не займу і волосинки на твоїй голові. Ні, я захищатиму тебе… так, захищатиму. Цей іспанець не глухонімий. Тепер ти цього не можеш приховати. Ти знаєш щось про цього іспанця, але не хочеш розповісти. Довірся мені, скажи, в чому річ. Я не зраджу тебе, будь певен.

Гек хвилинку подивився в чесні очі старого, потім схилився і прошепотів йому на вухо:

— Це не іспанець, це індіанець Джо!

Валлієць мало не впав зі стільця.

— Ну, тепер усе зрозуміло, — сказав він. — Коли ти говорив про обрубані вуха і вирізані ніздрі, я думав, що ти це сам вигадав, задля прикраси, тому що білі люди не мстяться у такий спосіб, але індіанець — це, звичайно, зовсім інша справа.

За сніданком вони розмовляли. Між іншим, старий розповів, що, перш ніж піти спати, він з синами, взявши ліхтаря, оглянув паркан та всі місця навколо перелазу, щоб побачити, чи нема там крові. Крові там не було, але вони знайшли величезний клунок…

— З ЧИМ?

Коли б слова були блискавками, то й тоді вони не могли б швидше злетіти з пополотнілих уст Гека. Він широко розплющив очі, затамував подих, чекаючи на відповідь. Старий зупинився, теж витріщив очі, мовчав три секунди… п'ять секунд… десять… і потім відповів:

— Клунок з грабіжницькими інструментами… Та що з тобою?

Гек відкинувся на спинку крісла, рідко, але глибоко дихаючи, він був радий. Валлієць подивився на нього пильно, зацікавлено і зрештою сказав:

— Так, низку грабіжницьких інструментів. Це тебе начебто заспокоїло. Але чого ти боявся? Що, ти гадав, ми знайшли?

Гека було загнано на слизьке. Пильні очі старого стежили за ним. Гек віддав би все на світі, щоб придумати добру відповідь, але нічого не спадало йому на думку. А пильний погляд дедалі глибше западав йому в душу. І, не маючи часу як слід зважити свою відповідь, Гек відчайдушно прошепотів:

— Я думав, що ви знайшли… підручники для недільної інколи.

Бідолашний Гек був занадто пригнічений і не міг посміхнутися, але старий розреготався так голосно й весело, що затрусилося все його тіло, і нарешті сказав, що такий сміх — як гроші в кишені, бо позбавляє від витрат на лікарів.

— Бідолахо! — додав старий. — Ти такий блідий і змучений; тобі, мабуть, зовсім погано. Не дивно, що ти втратив рівновагу. Але воно минеться. Відпочинь і поспи — тобі зразу полегшає, сподіваюсь.

Гекові прикро було думати, що він пошився в дурні і мало не зрадив себе. Адже зрозумів же він з розмови волоцюг там, біля паркану вдови, що в клунку, який вони несли з корчми. Проте він не знав цього напевно. Ось чому згадка про знайдений клунок так його збентежила.

Так зрештою він навіть був радий, що таке сталося. Тепер він безперечно знав, що це був не той клунок, отже, йому нема чого хвилюватися. Все начебто тепер ішло як слід: скарб мав бути досі в номері другому, волоцюги будуть спіймані й ув'язнені сьогодні ж, а вони з Томом зможуть захопити золото цієї ночі, не боячись нікого.

Щойно вони поснідали, хтось постукав у двері. Гек поспішив сховатися, бо зовсім не хотів, щоб хтось думав, ніби він має якийсь зв'язок з нічними подіями. Валлієць впустив до себе в кімнату кілька леді і джентльменів, серед них і вдову Дуглас, і помітив, що купка жителів іде на гору, щоб подивитися на місце події. Отже, новина вже стала відома.

Валлієць мусив розповісти гостям пригоди цієї ночі. Вдова була невимовно вдячна йому за свій порятунок.

— Ні слова про це пані! Є інший, що йому ви, мабуть, зобов'язані більше, ніж мені й моїм хлопцям, але він не дозволяє мені сказати його ім'я. Ми ніколи б і не прийшли туди, коли б не він.

Звичайно, всі так зацікавилися цим, що майже забули про головне. Але валлієць тільки роздражнив цікавість гостей, рішуче відмовився розкрити таємницю, і завдяки цьому їхня цікавість незабаром передалася всьому місту. Коли гості дізналися про всі подробиці, вдова сказала:

— Я заснула, читаючи в ліжку, і весь час спокійно спала. Чому ви не прийшли збудити мене?

— Ми вирішили, що не варто. Навряд, щоб ті мерзотники повернулися: адже вони загубили свої інструменти. І навіщо було будити вас? Щоб налякати вас до смерті? Крім того, мої три негри до ранку стояли на варті біля вашого будинку. Вони тільки-но повернулись.

Прийшли нові відвідувачі, і протягом двох годин старий раз у раз повторював своє оповідання.

Цього ранку, зважаючи на канікули, в недільній школі навчання не було. Проте всі рано зібралися в церкві. Скрізь тільки й говорили про страшну нічну подію. Розповідали, що досі не знайшли ніяких слідів злочинців. Коли проповідь закінчилася, дружина судді Течера підійшла до місіс Гарпер і сказала:

— Чи ж моя Беккі спить цілий день? А втім, я так і знала, що вона втомиться до смерті…

— Ваша Беккі?

— Так. (Місіс Гарпер здивувалася). Хіба ж вона не ночувала у вас?

— Ні.

Місіс Течер зблідла і сіла на церковну лаву. Саме в цей час повз неї проходила тітка Поллі, жваво розмовляючи з приятелькою.

— Добрий ранок, місіс Течер! — сказала тітка Поллі. — Добрий ранок, місіс Гарпер. А мій хлопець знову загубився. Мабуть, мій Том залишився вчора ввечері у когось із вас, а тепер боїться прийти до церкви. Доведеться з ним поквитатись.

Місіс Течер похитала головою і ще більше зблідла.

— У нас його не було, — відповіла місіс Гарпер, теж починаючи турбуватись.

Тітка Поллі помітно схвилювалася.

— Джо Гарпер, ти бачив мого Тома сьогодні вранці?

— Ні.

— А коли ти бачив його востаннє?

Джо спробував пригадати, але напевно сказати не міг. Люди перестали виходити з церкви. Всі зашепотіли й схвилювалися. Розпитували дітей і молодих учителів. Усі вони сказали, що не помітили, чи були Том і Беккі на пароплаві, коли всі поверталися додому: було темно, нікому й на думку не спало спитати, чи не загубився хтось. Нарешті якийсь юнак бовкнув, що, очевидно, вони лишилися в печері.

Місіс Течер знепритомніла. Тітка Поллі ридала, ламаючи руки.

Тривожна вість переходила з уст в уста, від купки до купки, від вулиці до вулиці. За п'ять хвилин уже несамовито калатали дзвони, і все містечко було на ногах. Подія біля будинку вдови Дуглас відразу стала такою незначною! Грабіжників відразу забули. Сідлали коней, відв'язували човни. Пароплав готувався до відплиття, і через півгодини двісті чоловік рушили річкою і сушею до печери.

Весь день містечко здавалося вимерлим, — так воно спустіло. Багато жінок одвідало за день тітку Поллі і місіс Течер, намагаючись утішити їх: жінки плакали разом з ними, а це було краще, ніж усякі слова.

Всю довгу ніч містечко чекало новин, а коли настав ранок, від шукачів надійшли тільки такі слова: «Пришліть більше свічок, пришліть харчів». Місіс Течер з горя мало не збожеволіла, тітка Поллі теж. Суддя Течер раз у раз присилав з печери бадьорі записки, сповнені надії, але його слова не давали їм утіхи.

Другого дня, на світанку, старий валлієць повернувся додому, вкритий лоєм, глиною і дуже втомлений. Гек усе ще лежав у ліжку, його трусила пропасниця. Лікарі були в печері, а тому доглянути хворого прийшла вдова Дуглас. Вона казала, що дбатиме про нього, який би він не був, — добрий чи поганий або ні те ні се, — все-таки він боже створіння. Не кинути ж його без нагляду. Валлієць сказав, що і Гек має добрі риси.

Перед обідом купки змучених людей почали повертатися до містечка, але ті громадяни, у яких ще залишилося хоч трохи енергії, вели і далі розшуки. Розповідали, що були досліджені найвіддаленіші закутки печери, в які ніхто раніше не заходив, що будуть розшукувати і далі, не пропускаючи жодного закапелка і розколини, що час од часу бачили десь вогники, а в лабіринті коридорів і в темних проміжках печери відгукувалась луна од голосів та пострілів з пістолетів. В одному місці, далеко від тієї частини печери, яку відвідують туристи, знайшли написані на скелястій стіні кіптем свічки слова: «Беккі і Том». А поблизу валявся закапаний лоєм клаптик стрічки. Місіс Течер пізнала стрічечку і розридалась над нею. Вона казала, що це остання пам'ять про її дитину, і ніщо не може бути дорожчим за цю стрічечку, бо це остання річ, яка була на живій Беккі перед її жахливою смертю. Інші розповідали, що іноді в печері блимало далеке світло, і тоді шукачі несамовито гукали й бігли до того місця, але завжди розчаровувалися: дітей там не було, — то горіли вогні інших шукачів.

Так минуло три жахливі дні й три жахливі ночі. Все містечко, нарешті, впало в безнадійний відчай. У кожного робота валилась з рук. Навіть щойно зроблене викриття, що власник корчми товариства тверезості потай тримав спиртні напої, не справило майже ніякого враження на людей, хоч факт був страхітливий. Коли Гекові стало легше, він обережно завів розмову про корчму і нарешті спитав, боячись найгіршого, чи не знайшли чогось у корчмі товариства тверезості, поки він хворів.

— Так, — сказала вдова.

Гек підскочив у ліжку, дико виблискуючи очима:

— Що? Що знайшли?

— Спиртні напої. Горілку… корчму закрили… Лягай, дитинко… Як ти мене налякав!

— Одне тільки мені скажіть, одне тільки… будь ласка. Хто знайшов? Том Сойєр?

Вдова залилася сльозами:

— Тихше, тихше, дитинко, тихше. Я вже казала: тобі не можна так багато розмовляти. Ти дуже, дуже хворий.

«Отже, нічого, крім спиртних напоїв, не знайдено. Коли б там були гроші, це зчинило б величезний переполох у місті. Значить, скарб втрачений назавжди… втрачений назавжди… Але чого це вона плаче? Дивно! Здається, чого б їй плакати?»

Ці думки важко ворушились у Гека в голові і так утомили його, що він заснув. Вдова сказала собі:

— Ось… він і спить, бідолаха. «Том Сойєр знайшов!» Коли б хто-небудь знайшов самого Тома Сойєра. У небагатьох є ще впертість і сили шукати твого Тома Сойєра.

——————

  1. Констебль — полісмен.