Пригоди Тома Сойєра/Розділ тридцять п'ятий ЗВОРОТНА СТОРОНА БАГАТСТВА

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пригоди Тома Сойєра
автор: Марк Твен
Мова оригіналу: англійська. Перекладач: Ю. Корецький
Джерело: [1]  


Tom Sawyer - 35-268.jpg

Читач може легке зрозуміти, що несподіване збагачення Тома й Гека викликало цілий переполох у вбогому містечку Санкт-Петербурзі. Така величезна сума грошей, та ще золотом, здавалася майже неймовірною. Про знахідку стільки говорили, з неї так дивувалися, що багато жителів просто-таки з глузду з'їхали. Кожний «зачарований» будинок у Санкт-Петербурзі й навколишніх селах було розібрано по деревині, дошка за дошкою. В кожному такому домі розколупували фундамент, шукаючи схованих скарбів. І робили це не хлопці, а дорослі чоловіки, люди солідні, зовсім не мрійники. Де б не з'являлися Том і Гек, їх шанували, вихваляли, милувалися з них. Хлопці не могли пригадати, щоб раніше їхні слова мали хоч якусь вагу, але тепер кожне їхнє словечко підхоплювали й повторяли на всі лади, як премудрість. В кожному їхньому вчинкові бачили щось особливе. Вони ніби втратили здатність діяти і говорити як звичайні хлопчики. Більше того, в їхньому минулому житті знайдено було такі особливості, які ясно показували, що вони були незвичайні діти. Місцева газетка надрукувала їхні біографії.

Вдова Дуглас віддала Гекові гроші в банк під шість відсотків річних, а суддя Течер, на просьбу тітки Поллі, зробив те саме з Томовими грошима. Кожен хлопець мав тепер просто-таки величезний прибуток: по долару щодня і навіть у неділю — півдолара, рівно стільки, скільки отримував священик, вірніше — скільки йому було обіцяно, бо насправді йому ніколи не вдавалось зібрати цю суму з своїх парафіян. У ті добрі старі часи харч і квартира для хлопчика коштували всього лише долар з чвертю за цілий тиждень, включаючи витрати на навчання, одяг і на баню.

Суддя Течер був дуже високої думки про Тома. Він казав, що звичайний хлопець ніколи не міг би вивести його дочку з печери. Коли Беккі розповіла батькові по секрету, як Том урятував її від різки, прийнявши на себе її провину, суддя був дуже зворушений. А коли Беккі стала просити, щоб батько не судив його суворо за жахливу брехню, завдяки якій відшмагали його, а не її, суддя схвильовано заявив, що то була самовіддана, благородна, великодушна брехня, яка гідна того, щоб високо підняти свою голову й крокувати плече в плече з прославленою правдою Георга Вашінгтона — тією правдою, яку він сказав про сокиру[1].

Беккі здавалося, що її батько ніколи не був таким гордовитим і серйозним, як тоді, коли він, ходячи по кімнаті, тупнув ногою і промовив ці чудові слова. Вона відразу ж побігла розповісти про це Томові.

Суддя Течер сподівався, що з Тома буде колись або великий юрист, або великий полководець. Він обіцяв подбати, щоб Тома прийняли до Національної військової академії, а після того — до найкращої юридичної школи в країні, це для того, щоб Том підготувався до будь-якої з цих двох професій, а може й до обох відразу.

Багатство Гека Фінна і опіка над ним вдови Дуглас ввели його у багаті кола, вірніше, втягли, втиснули силоміць, і його страждання були майже нестерпні. Вдовині слуги умивали його, чистили йому одяг, причісували його гребінцем і щіткою, щоночі клали його спати на огидно чисті простирала, де не було жодної брудної плями, яку він міг би притиснути до свого серця, як давнього друга. Він мусив їсти виделкою і ножем, мусив користуватися серветками, тарілками, чайними чашками, мусив учитися по книзі, мусив ходити до церкви, мусив розмовляти так добростойно і чемно, що слова втратили всякий смак для нього; куди б він не повертався, кайдани і пута цивілізації зв'язували йому руки й ноги.

Три тижні він мужньо терпів ці муки, нарешті не витримав і одного чудового дня зник. Дві доби вдова у великій тривозі шукала його повсюди. Його шукали в усіх закутках, нишпорили в річці, думаючи знайти там його тіло. Нарешті на третій день уранці Том Сойєр догадався заглянути в порожні діжки за старою різницею, і в одній з них він знайшов утікача. Гек щойно проснувся, поснідав украденими десь недоїдками і лежав тепер, з насолодою покурюючи люльку. Він був невмиваний, незачесаний, одягнений у те саме старе дрантя, що так прикрашало його в дні, коли він був ще вільний і щасливий. Том витягнув його, розповів, скільки тривог і турбот завдав він усім, і переконував йти додому. Обличчя Гека відразу втратило вираз спокійного щастя. Він зажурився і мовив:

— І не кажи про це, Томе! Я спробував, але нічого не виходить. Томе. Це не для мене… Я не звик до цього. Вдова добра, ласкава, але терпіти я не можу їхніх порядків! Вона змушує мене щоранку вставати в певний час; хоч-не-хоч, іди вмиватися; потім розчісують мене — аж тріщить. Вона нізащо не дозволяє мені спати в дровнику. А цей клятий одяг! Він мене душить, Томе. Та крізь нього, мабуть, і повітря не проходить, і такий він — чорт би його взяв! — гарненький, що в ньому ні сісти на землю, ні лягти, ні повалятися де хочеш. З погребів я не з'їжджав уже, здається, цілі роки! Та ще ходи до церкви, сиди там і ляпай вухами, — ненавиджу нудні проповіді, — навіть мух там не можна ловити, ні гумки пожувати. А в неділю носи черевики, а скидати їх не смій. Вдова і їсть за дзвоником, і спати лягає за дзвоником, і встає за дзвоником, — у всьому такі жахливі порядки, що ніяка людина не витримає.

— Але ж усі так роблять, Геку!

— Ох, Томе, це мені байдуже! Я не всі, мені цього не витримати. Аж моторошно стає, коли тебе так зв'язують. Та й їжу здобути там занадто легко — аж не цікаво їсти. Захочеться рибу ловити — проси дозволу; поплавати — проси дозволу. Хай йому грець! — на все проси дозволу. Та мусиш іще висловлюватися так ввічливо, що й говорити пропадає охота. Коли б я не тікав іноді на горище і не лаявся там як слід, щоб відвести душу, я помер би, Томе. Вдова не дозволяє курити, не дозволяє кричати, не дозволяє позіхати, потягуватися, чухатися.

Tom Sawyer - 35-271.jpg

Потім він викрикнув з особливим роздратуванням і гнівом:

— І весь час вона молиться, Томе! Молиться, — щоб їй ласки не було! — з ранку до вечора. Ніколи я не бачив такої жінки!.. Я мусив був утекти від неї… Їй-богу, мусив. А тут іще скоро відкривають школу, і мені треба було б ходити туди, а цього я вже не витримав би! Слухай, Томе, бути багатим не так уже добре. Багатство — це сум і турботи, сум і турботи. Тільки й думаєш, як би швидше здохнути. А оце дрантя — воно мені до душі, і оця діжка — до душі. Я вже ніколи їх більше не покину. Томе, ніколи б не мав я такого клопоту, коли б не ці кляті гроші. Візьми ти, будь ласка, мою частку собі і користуйся нею, як хочеш, а мені давай іноді десять центів… але не часто, бо, на мою думку, тільки те й приємно, що дається важко. А ти за це піди й попроси вдову, щоб вона лишила мене на волі.

— О Геку, ти знаєш, що я не можу зробити так… Це було б нечесно… А до того, коли ти ще трохи потерпиш, — от побачиш сам, — тобі це життя сподобається.

— Сподобається? Чи сподобається мені сидіти на гарячій печі, коли я на ній посиджу довгенько!.. Ні, Томе, я не хочу бути багатим, не хочу жити в їхніх чортових і задушливих будинках. Я люблю цей ліс, цю річку, ці порожні діжки, — я вже від них нікуди не піду. Та хай йому грець! Тільки ми дістали рушниці й маємо печеру й усе, щоб стати розбійниками, як тут з'являються оці чортові гроші і все псують!

Том поспішив скористуватися нагодою:

— Слухай, Геку, багатство мені ніяк не завадить стати розбійником.

— Це правда, Томе?

— З місця мені не зійти, коли неправда. Але, Геку, ми ж не можемо тебе прийняти до ватаги, коли ти не матимеш пристойного вигляду.

Радість Гека миттю погасла.

— Не можна буде прийняти мене, Томе? А хіба ж ти мене не прийняв до ватаги піратів?

— Так, але то інша річ. Розбійники — не рівня піратам. Здебільшого розбійники належать до вищих кіл — все більше графи й герцоги.

— Слухай, Томе, ти завжди був приятелем мені. Ти ж не виженеш мене з ватаги, чи не так. Томе? Не виженеш? Правда?

— Геку, я, звичайно, хотів би, щоб ти був зі мною, але що скажуть люди? Вони скажуть: «Фе! Ватага Тома Сойєра! Ну й шантрапа там!» Це вони тебе матимуть на увазі, Геку. Тобі це, мабуть, не сподобається — і мені, звичайно, теж.

Гек з хвилину помовчав, борючись сам з собою. Нарешті він сказав:

— Добре. Я повернуся до вдови Дуглас на місяць і постараюсь звикнути. Тільки ти вже прийми мене до ватаги. Томе.

— Гаразд, Геку, по руках! Ходім, голубе, а я попрошу вдову трохи попустити тобі віжки.

— Правда, Томе, попросиш? Це добре. Коли вона хоч трохи попустить віжки, я в затишному місці куритиму й лаятимусь. Тоді, може, якось переживу. Коли ти збереш ватагу і підеш у розбійники?

— О, незабаром. Ми, може, сьогодні зберемо наших хлопців і виголосимо присягу.

— Що зробимо?

— Виголосимо присягу.

— А як це?

— Ми всі поклянемося стояти один за одного, ніколи не розповідати таємниць ватаги, навіть коли нас різатимуть на шматки; ми вбиватимемо кожного, хто скривдить кого-небудь із нашої ватаги, і не тільки його, а й усіх членів його родини.

— Це добре, це дуже добре, Томе!

— Ще б пак! І клястися треба неодмінно опівночі, у найглухішому, найстрашнішому місці, яке тільки можна знайти, — найкраще у зачарованому будинку. Та, на жаль, усі такі будинки зруйновано…

— Не біда, аби опівночі, Томе.

— Воно так. А клястися треба на труні і розписуватися кров'ю.

— Оце на щось таки схоже! Це в мільйон разів веселіше, ніж бути піратом. Нехай так, Томе, я сидітиму у вдови, хоч би мені довелося здохнути, і коли зроблюся справжнім розбійником і всі говоритимуть про мене, — вона, по-моєму, сама пишатиметься, що дала мені притулок у своєму домі.

Посилання[ред.]

  1. Георг Вашингтон — перший президент Сполучених Штатів Америки. В усіх американських підручниках зображується як один з найправдивіших людей на землі. Між іншим, у цих книгах говориться, що, коли він, бувши хлопчиком, зрубав у батьківському саду вишню, то з любові до правди нібито признався в цьому своєму суворому батькові.