Пригоди Тома Соєра (1929)/XX. Томова великодушність
| ◀ XIX. Том виправдується | Пригоди Тома Соєра XX. Томова великодушність |
XXI. Кінець шкільного року ▶ |
|
Тітка Поллі так щиро й ласкаво поцілувала Тома, що хлопець зразу повеселішав і став дуже щасливий. Ішов у школу, а на серці було легко. На луці пощастило йому наздогнати Бекі. Його вчинки звичайно виходили з душевного настрою. Так і тепер не надумуючися, підбіг до неї і щиро промовив:
— Бекі, я нині рано був дуже нечемний супроти тебе. Мені дуже жаль, але я вже ніколи а ніколи в життю того не зроблю. Будь знову добра для мене. Будеш?
Дівчина спинилася і сердито глянула йому в вічі:
— Пане Томо Соєре, прошу звільнити мене від вашого товариства. Я не хочу з вами більше говорити — ніколи!
Покрутила головою і пішла собі. Том так і остовпів з дива, що навіть не сказав їй: „І обійдеться, горда гуско!“ Подумав про се аж тоді, коли було вже пізно. Не сказав ані слова, але його лють була велика. Входячи в школу, дуже жалував, що вона не хлопець, а то вже знає, якої дав би прочуханки. Коли переходив попри неї, кольнув її якимсь дошкульним словом. Бекі відповіла собі — і це їх надобре посварило. Бекі вже не могла діждатися початку науки, бо аж пекло її чим скорше побачити, як каратимуть Тома за помазану книжку. Коли попереду ще вагалася, чи не зрадити Альфреда Темпля, то тепер вже зовсім про те не думала.
Бідній дівчинці і не снилося, яке грізне лихо над нею нависло. Учитель містер Добінс дожив уже поважних літ, але не досяг того, що було його мрією. Він хотів стати лікарем, але його бідність учинила його лише звичайним сільським учителем. Що дня, коли всі діти були заняті, виймав зі столика якусь таємничу книгу і починав пильно читати. Цю книгу тримав у столі під ключем. Не було ні одного школяря в клясі, щоб не горів цікавістю бодай раз зазирнути в таємничу книгу, але не було нагоди. Кожна дитина що иншого думала про цю книгу, але ні одна нічого певного не знала. Бекі проходячи попри столик, побачила в ньому ключ. Прегарна нагода! Вона оглянулася: в клясі ні живої душі, вона сама. В сюж мить була вже книжка в її руках. Наголовок „Анатомія“ не вияснив їй нічого, отже взялася скоренько перевертати картки. Зараз на початку попала на гарно красками розмальований малюнок людського тіла. В цю хвилину якась тінь впала на книжку. Том тихенько увійшов у клясу і глянув їй через плече на малюнок. Бекі метнулася зачинити книжку, але так нещасливо, що майже до половини розірвала малюнок. Кинула книжку в столик, обернула ключик і розплакалася з сорому і гніву.
— Томо Соєре — скрикнула вона — ти простак! Підкрадатися і підглядати когось та слідити, як се ти робиш!
— Я не міг знати, що ти тут щось оглядаєш!
— Ти повинен стидатися, Томо Соєре! Тепер певно на мене скажеш! Ох! Що мені тепер діяти? Мене ніколи ще не били в школі, а тепер певно будуть бити!
Том не відзивався. Вона тупнула своєю маленькою ніжкою і крикнула:
— Ну, то що, кажи, коли хочеш. Але стривай і ти діждешся свого! Се гидко, гидко! — І заходячися від плачу, вибігла з кляси.
Том аж отетерів від того всього. Потім сказав до себе: — Ну, чи не глупа дівчина! Ще її в школі не били! Овва! Щож такого великого різочка. Що за ніжні сотворіння ті панночки, і як різок бояться. Я ані думаю говорити старому Добінсові на цю гусочку, та що з того. Він і без мене довідається. Почне допитуватися, хто це зробив, а коли ніхто не признається, то буде питати по черзі кожного зокрема і зміркує по лиці. Дівчина зараз сама зрадиться. Немає в них ані за мак сміливости. Попадеться, не викрутиться бідна Бекі. А подумавши додав: Про мене, добре їй так. Вона раділаб від серця, якби мене таке спіткало. Нехайже тепер сама попробує!
Том вийшов до гурту школярів, що галасували на дворі. Незабаром прийшов учитель і почалася наука. Але наука Тома не дуже займала. Як тільки глянув у сторону дівчат, сумне личко Бекі дуже турбувало його. В нього не було ніякої причини жаліти її, а все таки не міг тішитися з її нещастя. Саме побачив учитель помазану Томову книжку і всю Томову увагу захопила тепер його власна справа. Бекі на хвилю отямилася зі своїх чорних думок і уважно слідила, що то буде. Не вірила, щоби Том міг викрутитися від кари. І не помилилася. Чим більше Том перечив, тим ставало гірше. Бекі хотіла Томовою карою натішитися і їй здавалося, що вона вже тішиться. Але як настала рішуча хвиля, вона мало не схопилася з місця, щоби сказати на Альфреда, та зараз перемогла себе. „Таж Том певно скаже, що я роздерла малюнок. Ні, не скажу ні слова, хочби ходило о його життя“.
Том дістав пару різок і вертав на своє місце, ні трохи не гніваючися. Може се він справді сам розлив на книжку чорнило, ганяючися за товаришами. А спершу випирався лиш для форми, бо такий вже в школі звичай, а потім стояв при свойому, бо так наказувала „честь“.
Минула ціла година. Учитель сидів і дрімав на своїм троні від монотонного гудіння дітей, що півголосом училися. Аж ось містер Добіис протягнувся, позіхнув, відчинив столик і витягнув книжку. Довго держав її надумуючися, чи читати, чи ні. Сонні діти мало цікавилися тим, але лиш двоє бистро стежило за тим, що учитель робить. Містер Добінс подержав книжку в руках, нарешті положив її на столику і лагодився читати.
Том глянув на Бекі. Він бачив раз залякану, безпомічну серну, яка дивиться на смертоносне дуло. Така нещасна й безпомічна була Бекі. В туж мить забув про свою сварку з нею. Треба щось вигадати, але зараз, скоро як блискавка, — бо буде за пізно. Але думка про близьку небезпеку спинила його вигадливість. Хотів скочити, вирвати книжку з рук учителя і втекти. Хвилинку розважав — і пропало. Учитель вже відчинив книжку! Колиб завернути втрачену хвилинку! За пізно! Тепер не було для Бекі ратунку. Грізно глянув учитель по клясі. Всі затремтіли і під його сердитим поглядом поспускали очі. Був такий страшний, що й найневинніщі перелякалися. Стало тихо. Учитель збирав сили, а гнів більшав. Потім остро спитав:
— Хто роздер цю книжку?
Тихо, хоч мак сій. Можна було чути, як голка впаде на землю. Трівожна тишина. Учитель пильно приглядався школярям і шукав винного.
— Бенджаміне Роджерс, ти роздер книжку?
— Ні! — І знову тихо.
— Джо Гарпере, ти?
Знову — ні! Тома почало вже мучити оце допитування. Учитель переглянув уважно ряди хлопців, хвилинку подумав і звернувся до дівчат:
— Еммі Льоренс?
Вона заперечила головою.
— Ґрес Міллєр?
Ця також.— Сузанно Гарпер, ви?
— Ні.
Тепер черга на Бекі. Том тремтів увесь зі зворушення; бачив, що нема для неї виходу.
— Ребеко Течер — (Том поглянув на неї, була біла як смерть), — чи се ти — ні, дивися на мене! (Бідна дівчинка з благанням склала рученята), — чи се ти роздерла книжку?
Щаслива гадка мов блискавка майнула в Томовій голові. Схопився і голосно скрикнув:
— Се я зробив!
Школярі заніміли з дива, почувши таке неймовірне, божевільне признання. Том постояв хвилину непорушно, щоби отямитися, а тоді вийшов з лавки, щоб відібрати кару. Здивування, подяка, подив, які вичитав у ясних очах бідної Бекі моглиб бути заплатою за сто раз тяжчу кару. Одушевлений сяєвом свого гарного вчинку, витерпів не писнувши навіть, найлютішу кару, таку, якою містер Добінс не карав ще у своїй люти нікого. Учитель заострив іще кару двома годинами карцеру по науці. Том приняв і те спокійно. Він знав добре, хто на дворі ждатиме на нього і не жалітиме втрачених двох годин.
У вечері Том поклався спати і міркував собі, якби то добре віддячитися Альфредові Темпель, бо засоромлена Бекі каючися, росказала йому всьо, і не промовчала навіть своєї зради. Але жадоба пімсти уступила перед радісними почуваннями, і Том солодко заснув, а в ухах йому дзвеніли ще ласкаві слова Бекі:
— Ах, Томе, як ти міг бути таким великодушним!