Природно-заповідний фонд Київської області/Проблеми заповідної справи та ПЗФ Київської області
| ◀ Існуючі території та об’єкти ПЗФ Київщини | Природно-заповідний фонд Київської області Проблеми заповідної справи та ПЗФ Київської області |
Подяки ▶ |
|
|
Проблеми заповідної справи та природно-заповідного фонду Київської області обумовлені як загальними причинами, зокрема законодавчими, інституційними, організаційними, фінансовими, так і місцевими – недбалістю місцевих владних структур, порушеннями чинного законодавства, приватними інтересами бізнесу та місцевих жителів тощо. Не претендуючи на всебічність аналізу проблем заповідної справи, ми подамо стислу характеристику проблематики об’єктів ПЗФ на прикладі Київської області.
Загальні проблеми
А. Проблеми у сфері законодавства
Серед проблем загального плану перш за все слід вказати на недоліки законодавства. Назвемо основні з них. Законодавство дозволяє вилучення земель зі складу територій ПЗФ, що досить часто використовується без належного наукового обґрунтування, оцінки втрати об’єктом його цінності. Відсутнє детальне врегулювання щодо подальшого оголошення об’єктами ПЗФ територій, зарезервованих для заповідання, та умов їх використання. Такий стан справ нерідко призводить до скасування чи знищення зарезервованих в минулому територій. Процедура створення ПЗФ з одного боку дуже ускладнена, а з іншого – її досить легко саботувати на різних рівнях, за що законодавство не передбачає відповідальності. Після відмови землекористувача у погодженні ним створення ПЗФ, відсутні механізми впливу та заохочення землекористувача. Відсутні детальні вказівки про обмеження господарської діяльності на територіях ПЗФ у земельній документації і в умовах використання земельних ділянок в складі актів на постійне користування земельними ділянками. У лісових об’єктах ПЗФ, законодавство дозволяє підприємствам лісової галузі проводити всі типи санітарних рубок, в т.ч. суцільно-санітарну рубку, незалежно від того, як це впливає на заповідну територію, легко погоджуючи плани санітарних заходів в органах охорони навколишнього природного середовища. Відсутній дієвий механізм покарання за невиконання користувачами охоронних зобов’язань щодо територій ПЗФ, які знаходяться у їх підпорядкуванні і не мають власних адміністрацій. Слід також зауважити про відсутність державної цільової програми розвитку заповідної справи та перспективного розвитку мережі ПЗФ.
Б. Інституційні проблеми
У ході адміністративної реформи на початку 2011 року була ліквідована Державна служба заповідної справи України як урядовий орган державного управління у сфері збереження та невиснажного використання територій ПЗФ. Таким чином, сьогодні в структурі органів державної влади відсутній спеціальний орган державного управління в галузі заповідної справи (у т.ч. з мережею територіальних підрозділів в областях). Додатковою проблемою тут є тривало невизначений у ході адміністративної реформи статус територіальних підрозділів Міністерства екології та природних ресурсів України.
Об’єкти ПЗФ не мають центрального органу управління. Значна їх частина підпорядкована різним непрофільним установам (Державне агентство лісових ресурсів, Національна академія аграрних наук тощо), що значно ускладнює управління мережею ПЗФ та зменшує її ефективність.
Відсутня система кваліфікаційного підбору та професійної підготовки кадрів в установах ПЗФ. Невизначеність критеріїв формування персонального складу адміністрацій окремих установ ПЗФ дозволяє призначати на керівні посади людей, некомпетентних в питаннях заповідної справи. У цілому спостерігається низька кваліфікація та мотивованість керівництва значної частини установ ПЗФ, та їх дуже швидка ротація. Відсутні навчальні установи, що готують профільних працівників ПЗФ.
Заповідна справа в основному не є інтегрованою у більшість секторів державної політики та економіки.
Заповідна справа, або, охорона природи відсутні в переліку наукових спеціальностей в НАН України і відповідно не розглядаються як самостійні наукові дисципліни.
В. Організаційні проблеми
Однією з ключових сучасних проблем у заповідній справі України є незавершене винесення в натуру меж багатьох територій ПЗФ, попри наявність відповідних рішень Президента України та профільного комітету Верховної Ради України. Для частини установ ПЗФ досі відсутні проекти організації території, які є основою їх діяльності.
Рішення про створення об’єктів ПЗФ, зарезервованих до заповідання, не виконуються. Ділянки, зарезервовані під заповідання, часто розпайовуються та надаються для потреб, несумісних із їх подальшим заповіданням. Відбувається суттєва затримка у створенні установ ПЗФ, щодо яких вже видані відповідні Укази Президента України.
Попри наявне доручення Президента України від 14.08.2009 № 611/2009, не проведено інвентаризацію земель, що перебувають у користуванні Міністерства оборони України, та не надано пропозиції щодо заповідання природних територій за рахунок земель Міністерства оборони України.
На території ряду об’єктів ПЗФ ведеться господарська діяльність, несумісна з цілями та режимом цих об’єктів. Наприклад в деяких природних заповідниках проводиться туристична діяльність.
Фактично відсутній моніторинг стану мережі об’єктів та територій ПЗФ. Перш за все це стосується категорій об’єктів, де відсутні адміністрації, і які складають абсолютну більшість в переліку територій ПЗФ України – заказники, заповідні урочища, пам’ятки природи. Державною екологічною інспекцією не проводяться планові перевірки стану дотримання природоохоронного законодавства на всіх територіях ПЗФ, а також перевірки суб’єктів господарської діяльності, що здійснюють свою діяльність на територіях ПЗФ. Проведення таких перевірок лише на основі окремих звернень громадськості не має комплексного характеру і повноти. Тому, в багатьох випадках, невідомий стан багатьох об’єктів ПЗФ, а також їх сучасна природоохоронна цінність.
Слабкою є координація наукової роботи в установах ПЗФ та між ними, а також співпраця між науковими колективами університетів та науковими відділами заповідних установ.
Г. Фінансові проблеми
Фінансування установ ПЗФ є недостатнім та нерідко нерегулярним. Території та об’єкти ПЗФ, що не мають адміністрацій взагалі не отримують цільового державного фінансування. Відсутні механізми фінансування та видатки для викупу земельних ділянок для наступного заповідання, компенсації втрат землекористувачів, на землях яких вони створюються.
Проблеми лісових заказників
Враховуючи важливість лісових об’єктів ПЗФ для збереження біорізноманіття України, а з іншого боку цілий комплекс проблем пов’язаних з природно-заповідними територіями, розміщеними на землях державного лісового фонду, ми винесли розгляд цих проблем у окремий розділ. На території Київської області такі проблеми характерні для половини всіх наявних в області територій ПЗФ. Аналогічна ситуація спостерігається і в інших областях України.
Найбільш поширеною категорією лісових об’єктів ПЗФ є заказники. Лісові заказники, а також орнітологічні, гідрологічні, ботанічні заказники та пам’ятки природи переважно розміщені на території лісогосподарських підприємств. Як правило, вони створюються для охорони ділянок лісу, що є унікальними або типовими для даної місцевості і потребують відповідної охорони для подальшого збереження (потреба в охороні навіть типових лісових екосистем рідко озвучувалась в недалекому минулому, проте є важливою темою для наукових дискусій сьогодні, у зв’язку з надмірною експлуатацією типових лісів у останні десятиліття, яка призвела до значного їх порушення або втрати). Ботанічні чи орнітологічні заказники створюються для охорони рідкісного рослинного угруповання чи певної рослини, або відповідного місця поселення, годівлі, зимівлі і т.д. рідкісного виду (або видів) птахів. Аналогічно із загальнозоологічними заказниками. Цілком очевидно, що якщо, наприклад, охороні підлягає рослина чи тварина, яка пов’язана з лісом, то її охорона нерозривно мусить бути пов’язана з охороною самого лісу. Тут варто зауважити, що охоронний режим заказника значно м’якший за відповідний режим природного заповідника чи заповідної зони національного природного парку, де, в ідеалі, людині заборонено навіть перебувати, вже не кажучи про ведення будь-якої господарської діяльності. У заказниках же охороняється певний об’єкт, і охоронний режим встановлюється, враховуючи вимоги до його охорони. Режим заказника влучно характеризується цитатою зі ст. 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», в якій сказано, що «…На землях природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів…». Тобто, якщо в заказнику охороняється колонія кажанів в дуплах дерев, то збір чорниць під деревами не впливатиме негативно на цю колонію і відповідно не заборонятиметься. Як і сінокіс, випасання худоби тощо. Тобто спектр дозволеного в заказниках досить широкий, на відміну від природних заповідників, що має сприяти позитивному ставленню місцевого населення до цих об’єктів ПЗФ. І якби землекористувачі, місцеве населення, туристи, мисливці та інші правові суб’єкти діяли згідно зі ст.7 Закону України «Про природнозаповідний фонд України», не порушуючи її, то апріорі були б відсутні їх конфлікти з природоохоронною громадськістю. Але, нажаль, найпоширенішою категорією землекористувачів, що порушує цю статтю, є державні лісові господарства.
Власне, список того, що заборонено робити в заказниках, прописано в охоронній грамоті заказника. Але прописано недостатньо чітко. В охоронній грамоті заказника, як правило, записано багато доцільних і очевидних обмежень, наприклад, заборона скидання сміття, проведення меліоративних робіт, зберігання отрутохімікатів, порушення ґрунтового покриву та багато іншого, зокрема – заборона проведення рубок головного користування, тобто промислових рубок. Це звичайно важливо, інакше б заказник нічим не відрізнявся від лісового господарства. Але, як показує досвід, заказник і з цією забороною однаково може виглядати як звичайний лісгосп. Причина цього – санітарні рубки, так звані «рубки догляду». Вони виявляються не заборонені жодним положенням про заказники. Більш того, існують дві постанови Кабінету міністрів України – № 555 від 27.05.1995 «Про затвердження санітарних правил в лісах України» і № 724 від 12.05.2007 «Про затвердження Правил поліпшення якісного складу лісів України», згідно з якими санітарні рубки дозволені навіть у природних заповідниках, що взагалі є юридичним абсурдом, оскільки в них, згідно із Законом України «Про природно-заповідний фонд України», взагалі заборонена будь-яка діяльність людини! Але якщо санітарні рубки в них потребують особливої процедури погодження, то заказники таких складнощів не потребують, і ці рубки в них погоджуються на рівні з санітарними рубками за межами заказників. Внаслідок цього, за інтенсивністю і фізичним впливом на екосистему заказника, вони можуть нагадувати промислові рубки поза межами заповідної території.
Що ж стає підставою для проведення санітарних рубок? Дерева, як і будь-який живий організм, мають свій обмежений вік. В природних лісах, пралісах, що багато років не підлягали рубкам, сформована багатоярусна структура лісу, де присутні як старі дерева, так і молоді, а також підріст. Коли старе дерево гине, до нижніх ярусів починає потрапляти більше світла і підріст швидко починає рости, заповнюючи невдовзі простір, звільнений загиблим деревом. З часом сухе старе дерево падає і стає середовищем для існування безлічі видів безхребетних тварин і грибів, що з часом руйнують його, перетворюючи на лісову підстилку та грунт. Так виглядає природний цикл дерева у здорових природних лісах. Але в межах Київської області, внаслідок багатовікової інтенсивної господарської діяльності, таких лісів фактично не лишилося. Всі ліси є або штучними насадженнями (переважно сосновими), або природними лісами, що самі виросли на місці рубок, згарищ і т.д. І ті, і інші часто є одноярусними лісами, без добре вираженої різновікової структури корінних порід. Із віком та ускладненням ярусної структури, ці ліси набувають все більшого біорізноманіття, і з досягненням сторічного віку, як правило, стають надзвичайно цінними ділянками. В силу природних умов частина дерев починає всихати, в чому немає нічого дивного; у разі, якщо дерева в лісі приблизно одного віку (особливо якщо це штучна культура), всихати може одночасно велика кількість дерев. Збільшення кількості світла сприяє інтенсифікації росту підросту. Таким чином починає формуватися природна багаторівнева структура лісу. В умовах господарської експлуатації лісів ми не маємо змоги спостерігати за цим процесом, оскільки дерева, досягнувши певного віку, набувають товарного значення і підлягають вирубці, після чого знову створюється лісова культура або відбувається природне відновлення лісу. Ми б мали змогу стати свідками відновлення природної структури лісу (що призвело б до зростання біорозманіття) в межах об’єктів природно-заповідного фонду, але… на заваді стають санітарні рубки. Сухі і всихаючі дерева потрапляють під них, адже, за твердженнями працівників лісової галузі, такі дерева стають причиною інтенсивного розмноження «шкідників» лісового господарства – короїдів та ін. комах. Але поява цих комах є невід’ємною складовою функціонування здорового, повноцінного лісу; їх чисельність регулюється птахами, зокрема дуплогніздниками, що гніздують в тих же сухих деревах. І це не говорячи вже про те, що «шкідники», які руйнують всихаючі або відмерлі дерева, не заселяють здорові дерева. Тому вирубування сухих дерев в заказниках є грубим втручанням в природні процеси, що є недопустимим в межах заповідного фонду. Особливо враховуючи те, що в дуплистих, сухих деревах мешкає цілий ряд видів, занесених до Червоної книги України, які потребують ретельної охорони, зокрема, майже всі види кажанів, ряд видів комах, що в дорослому або личинковому стані мешкають в гнилій деревині. Цикл вибіркових санітарних рубок призводить до зникнення їх біотопів та до зменшення повноти деревостану (один з лісівничих термінів, що означає «густину» лісу); у разі досягнення критичної повноти, і подальшого всихання, призначається суцільна санітарна, або лісовідновна вирубка, яка призводить до цілковитого руйнування лісової екосистеми, на місці якої створюється чергова культура. Поява великої вирубки пришвидшує всихання сосон по її периметру і каталізує наступні рубки.
Таким чином, господарювання в заказниках особливо не відрізняється від господарювання в типовому лісгоспі. Причина масових санітарних рубок теж стає зрозумілою, прийнявши до уваги низьке оподаткування дров’яної деревини. Деревина, яка зрубана під час санітарних рубок, підпадає під категорію «дров’яної», на відміну від зрубаної промисловими рубками головного користування, яка у разі гарної якості, іде на продаж як ділова. Але деревина з 200-літніх сосон, прямих і високих, може реалізовуватися як ділова, оскільки володіє чудовими товарними якостями. Таким чином, лісові господарства уникають високих податків на неї, проводячи офіційно її як «дрова». Вірогідно, це одна із головних причин зростання частки санітарних рубок в загальному обсязі кубометрів добутої деревини, яка зараз доходить до половини цього обсягу. Внаслідок таких маніпуляцій із поняттями, санітарні рубки в заказниках стають вигідними і прибутковими, особливо враховуючи близькість ринку збуту – Київ, із його будівельним бумом і, відповідно, постійним попитом на деревину. Отже, комерційний господарський інтерес в заказниках витісняє їх природоохоронну складову, заради якої вони були створені, прикриваючись хибними уявленнями про «оздоровлення» лісу, адже таку мету мають рубки догляду (санітарні рубки). Окрім цього, ліси, в яких декілька сторіч не було рубок (та ж сама Біловезька пуща), мають просто неймовірно високе біорозманіття, передусім завдяки наявності значних обсягів мертвої деревини – до 200 кубометрів на гектар. Але ліси в наших заказниках не мають змоги дожити до віку Біловезької пущі через вищезгадані постанови Кабінету міністрів України та недосконалі охоронні положення. Між іншим, згідно із законодавством, кількість мертвої деревини в лісах повинна бути в межах 2—3 кубометрів на гектар; ця норма стосується і заказників. Але згідно з рекомендаціями WWF ця цифра має бути піднята принаймні до 25 кубометрів. В Латвії, між іншим, ця цифра наближається до рекомендацій WWF, і масове всихання лісів внаслідок катастрофічного розмноження «шкідників» лісу не починається. Саме цим аргументом користуються працівники нашої лісової галузі для прикриття заробляння грошей, що, подекуди, набуває масштабів відвертого грабунку лісів.
Нажаль, державні контролюючі органи, як правило, не помічають, що при проведенні санітарних рубок грубо порушується, останній пункт охоронного положення будь-якого лісового заказника, згідно з яким у межах заказника забороняються «інші види господарської діяльності, що можуть призвести до втрати природної, наукової і культурної цінності заказника», а також, за наявності, пункт, в якому забороняється «порушення гніздування птахів та оселення звірів». Адже цілком очевидно, що знищення вікового лісу призводить до повної втрати його культурної, виховної та етичної цінності, а важка лісівнича техніка не лишає шансів ні рослинам, ні тваринам, заради яких часто створено сам заказник, особливо за подальшого створення на місці рубки культур, переважно соснових. За достатньої прозорості контролюючих органів, зокрема Держекоінспекції, вирубки в заказниках мають класифікуватися під статтею 252 Кримінального кодексу України – як умисне нанесення шкоди об’єктам природно-заповідного фонду. Але екоінспекція слідує лісівничим нормам і постановам, замість того, щоб керуватися природоохоронним законам, як це має бути. Тому вирубка майже в усіх випадках продовжується.
Тому, нажаль, доводиться констатувати, що заказники далеко не завжди можуть слугувати гарантією збереження рідкісних представників рослинного і тваринного світу. Для зміни становища, поки не пізно, потрібно переглянути діючі нормативно-правові акти, аж до цілковитої заборони проведення рубок в межах природно-заповідного фонду чи, принаймні, жорсткішої процедури їх погодження в заказниках, як у випадку із заповідниками.
* * *
Підсумовуючи стислий аналіз проблем заповідної справи в Україні, слід підкреслити, що наявна мережа ПЗФ дуже фрагментована, має незначну площу та відсоток від площі України, і тому до цього часу не здатна в повній мірі виконувати покладені на неї функції охорони біотичного та ландшафтного різноманіття. Дуже загрозливою є тенденція комерціалізації заповідної справи, яка спостерігається в останні роки. Установи ПЗФ, особливо національні природні парки, поступово перетворюються в бізнес-установи, націлені на заробляння коштів будь-якими шляхами. Нажаль, це є не тільки результатом ініціативи на місцях, а й наполегливо стимулюється центральними органами влади. У той же час подальший розвиток мережі ПЗФ дуже ускладнився в умовах приватизації землі, а сучасні законодавчі, організаційні та фінансові механізми для цього ще не створені.
Проблеми ПЗФ Київської області
Всі загальні проблеми заповідної справи, перелічені в попередньому розділі, в повному обсязі мають місце і для ПЗФ Київської області. У цьому розділі ми фактично ілюструємо зазначені вище проблеми місцевими прикладами.
Однією з ключових проблем ПЗФ Київщини є винесення меж об’єктів у натуру. Попри наявність відповідних рішень Президента України та профільного комітету Верховної Ради України, в Київській області лише незначна частина територій ПЗФ має винесені в натуру межі. Частина територій навіть не має відповідних охоронних знаків і інформаційних аншлагів.
Масштабне приватне будівництво в межах Київської міської агломерації та дуже висока ціна на землю нерідко стають причиною надання земельних ділянок на території земель, включених до природно-заповідного фонду (наприклад, земельні ділянки надані Козинською сільською радою на території ландшафтного заказника «Обухівський» та ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Козинський»; лісниківською сільською радою на територій заповідного урочища «Кірикове»; після того як половина території заказника «Пірнівський» була незаконно надана під приватну житлову забудову, під час подальшого винесення меж заказника у натуру винесли вже зовсім інші межі, ніж первинна територія заказника).
Існуюча законодавча можливість скасування територій ПЗФ у разі втрати ними природної цінності, провокує осіб, які претендують на володіння заповідними землями, умисно псувати їх з метою подальшого виведення зі складу ПЗФ. (У Київській області такі випадки відомі для заказників «Обухівський» та «Заплавний»).
На території ПЗФ відомі випадки незаконної діяльності людей:
– самовільна розробка корисних копалин (піщаний кар’єр на територій заказника «Тулинецькі переліски»)
– використання територій ПЗФ як полігонів для змагань на високопрохідних видах автотранспорту (заказник «Васильківські Карпати»)
– створення розплідників для диких тварин (заказник «Діброва»)
– встановлення меморіальних і культових споруд на популяціях рідкісних рослин (заказник «Копачівські схили»)
– браконьєрство широко розповсюджене на багатьох територіях ПЗФ області та практично не контролюється. На території заказника «Васильківські Карпати» нами було виявлене організоване місце мисливських розваг.
Відсутність реального механізму покарання за невиконання охоронних зобов’язань щодо територій ПЗФ, які не мають адміністрацій, робить можливими вказані вище, та інші численні порушення на багатьох обстежених нами територіях ПЗФ.
Як дуже важливу проблему слід зазначити ведення лісового господарства в межах ПЗФ (окремо розглядається у відповідному розділі). Зазвичай лісовпорядкування, тобто планування лісогосподарських заходів, проводиться без залучення біологів та без врахування потреб охорони біорізноманіття на землях природно заповідного фонду. Аналогічним чином лісовпорядкування погоджується органами Мінприроди, після чого на землях ПЗФ розпочинається ведення лісового господарства, яке мало відрізняється від звичайних територій лісогосподарських підприємств (це стосується всіх лісових територій ПЗФ. Нами виявлено в заказниках «Дзвінківський», «Жуків Хутір», «Строжівці», «Чернинський», «Кончаки» та інших. У ряді випадків проводяться або проводились суцільні санітарні, або лісовідновні рубки, зокрема в заказниках «Цезарівський», «Обухівський», «Дзвінківський», «Жуків Хутір», «Катюжанський» та деяких інших). У деяких об’єктах ПЗФ, зокрема, новоствореному Чернинському, в охоронному положенні взагалі відсутня частина про обмеження рубок, тобто там дозволені навіть рубки головного користування. Тим самим нівелюється сама суть створення заказника – збереження лісу, адже він зберігається, поки не набуде поважного і відповідно товарного вигляду.
Рішення про створення об’єктів ПЗФ, зарезервованих до заповідання, не виконуються (це стосується проектованих НПП «Подесіння», НПП «Дніпровсько-Тетерівський» та низки заказників, зарезервованих для заповідання у 1994 році). Ділянки, зарезервовані під заповідання, розпайовуються та надаються для потреб, несумісних з їх подальшим заповіданням (в Київській області це стосується НПП «Подесіння»), або навіть відбуваються випадки скасування рішень про резервування територій (відомий випадок в процесі створення заказника «Ковалівський яр»).
Створення об’єктів ПЗФ дуже затягується, навіть за наявності рішень вищих органів влади. Так, за 2 роки з моменту видання відповідних Указів Президента України про створення НПП, в НПП «Білоозерський» та НПП «Залісся» не створено їхні спеціальні адміністрації та не проведено реорганізацію державних мисливських господарств, якими вони лишаються досі у національні парки. Звичайно, що відсутні і проекти організації цих територій.
Території ПЗФ можуть мати зовсім інші межі ніж ті, що містились у клопотаннях. (Наприклад заказник «Юрівський» в 2012 році створений не на тій ділянці, що є місцезростанням орхідей і для збереження якої пропонувався заказник, а на суміжній ділянці, розміщеній через дорогу від пропонованого заказника).
Процедура створення об’єктів ПЗФ така, що її легко саботувати на різних рівнях, за що законодавство не передбачає відповідальності. Після відмови землекористувача у погодженні ним створення об’єкту ПЗФ, відсутні механізми впливу на користувача. (В Київській області Держуправління ОНПС веде таку політику, що після першої ж відмови землекористувача, Держуправління припиняє роботу зі створення проектованого ПЗФ).
Загальний рівень діяльності щодо підтримки мережі існуючих об’єктів ПЗФ та її розширення в Київській області дуже низький. Так, ще у 2008 році, в області розроблена програма розвитку мережі ПЗФ, але й досі вона належним чином не затверджена. У період 2007—2008 рр. при облдержадміністрації працювала комісія з питань заповідної справи, яка потім припинила роботу. У той же час розпорядженням голови Київської обласної державної адміністрації організована робоча група зі створення на території області національних природних парків, яка з 2009 року не скликалася жодного разу.
Території та об’єкти ПЗФ, що не мають адміністрацій, не отримують цільового державного фінансування, на їх території відсутній належний контроль за дотриманням відповідного режиму використання, не ведеться моніторинг їх стану, поширені випадки втрати документації щодо територій ПЗФ в архівах профільних установ. Особливо це стосується територій ПЗФ, створених у минулі роки.
На території області не організовується цілеспрямоване виявлення перспективних для заповідання територій із залученням науковців. Інвентаризація стану ПЗФ Київщини жодного разу не проводилась на обласному або державному рівнях. Зведена інформація про його стан до підготовки цієї публікації була відсутня.
Інформація про ПЗФ Київщини, доступна для широких верств населення, зокрема в Інтеренет-мережі, відсутня.
Пропаганда дбайливого ставлення до ПЗФ, необхідності створення ПЗФ та роз’яснювальна робота, що таке ПЗФ, не ведеться жодним із державних органів в області. У ЗМІ обласного та районного рівня дуже рідко публікуються матеріали про ПЗФ.