Причта про Садівника/Гостина у редактора

Причта про Садівника
Мстислав Рус
Гостина у редактора

1914

10. ГОСТИНА У РЕДАКТОРА.

(Нїби сон — нїби байка).

Так, якби мене на лихо підмовило; — “вступи і вступи до него.” — А то знаєте тим більше що я від недавного часу став термінатором у Його Гумористичества пана редактора Комара, сиріч Його співробітником. Вправдї мав я трохи страху перед тими редакторами і редакциями, бо читав і чував о них “найріжнороднїйші ріжнородности”, але вкінци цїкавість, той перший степень до пекла, перемогла і я потїшаючи себе тим що “не такий дїдько страшний, як його малюють” рішив ся переступити поріг сьвятинї дотепу і нїколи не платимих векслїв, найлїпшого доказу печаливости українського народа о матеріяльний добробут синів Парнаса… З тяжкою бідою віднайшов я помешканє а заразом редакцийний льокаль Його Гумористичества пана редактора Комара. Мене справляли то сюда то туда, аж вкінци найшла ся якась чесна людина, котра менї об'яснила “вуржендовим язиком” “Пуйдзе пан сюда, потім туда, а потім єще тамтуда, а там вже пану покажо.” Я пішов в тім напрямі і незадовго опинив ся у цїли. Я запукав відважно до дверий і через час “святиня” відчинила ся а на порозї показав ся якийсь мущина з револьвером в руках і (о простїть мої прекрасні читачки) в неґлїжу.

— Чи маю честь, щастє і приємність застати пана редактора в дома? — спитав я несьміло.

— Я сам відповів редактор, не зміняючи позициї.

— Маю честь представити ся Н. Н. ваш термінатор.

— Дуже менї приємно пізнати — відповів пан редактор опускаючи руку з револьвером в низ. А маєте що нового?

— Є.

— В такім разї прошу близше.

Я ввійшов до середини. Пан редактор перепросивши мене, зачав убирати ся а я не маючи що робити, став розглядати ся по кімнатї. Був се досить просторий кавалєрський покій. Ліжко, стіл, два крісла, редакцийний кіш (той найважнїйши мебель) і кілька образів становили його окрасу. Коло старої печи лежала купа паперів, плоди ума і недоспаних ночий нелюблених, залюблених і пеґазових їздцїв. І варто се нинї трудити ся і писати? — подумав я. На що і по що? Щоби потім якийсь там редактор твоєю працею варив собі “люру”, тай хвалив ся потім що його співробітники такі огнисті стихи пишуть, що йому з горяча аж печ попукала. Нї, нїколи в сьвітї не варто бути лїтератом.

За той час, як я так глубоко фільософічно роздумував над недолею наших лїтератів пан редактор одяг ся, розпалив в печи і наставив самовар. Час злїтав менї дуже весело. З улицї доходив гамір міста, самовар сичів і шипів жалібно, пан редактор висвистував якусь гайдамацьку мельодію, даючи тим пізнати, що вже голоден, а я оголомшений тим всїм дрімав собі солодко.

— Може позволите чаю? — спитав пан редактор.

— Прошу дуже — відповів я з просоня.

Пан редактор наляв менї до шклянки щось “на подобіє” чаю, я покушав і кажу:

— Алеж то вода, не чай!

— Га, дарованому коневи в зуби не заглядають — відповів пан редактор.

— Та оно правда — кажу — але далибисьте хоть троха руму, тоби зовсїм інакше виглядало.

— О! — каже пан редактор, сьміючись — я в тім взглядї держу ся мого патрона (св. Івана Крестит.) о котрім пророк наперед сказав, що “вина и сикера не имать пити.”

— А звідкиж ви берете “вдохновеніє”? — спитав я счудований.

— З голоду братку, з голоду. Голод лїпше дїлає на чоловіка, як всї алькоголї.

Я лиш здвигнув плечима, а заглянувши коло вікна ще одно крісло, хтїв на него усїсти та подивити ся троха на улицю.

— Пане, що ви робите — крикнув пан редактор — на то крісло саджаю я лиш моїх вірителїв, але ви в мене гість, а гість особа нетикальна.

Я глянув близше на се цїкаве крісло і доперва тепер зобачив, що були там лиш дві ноги так що сївши на него можна було дуже легко голову розбити. “Але то цїкаве” — сказав я.

— Га, на все є спосіб — відповів пан редактор.

Наступило довше мовчанє.

— Пане — відозвав ся перший пан редактор — знаєте ви українські пословицї?

— Знаю.

— А тую знаєте? — “Гостина — година.”

Я лиш очи витріщив.

— Ну, що дивите ся? — забирайте ся коли кажу.

— Якто — хтїв я протестувати — яж прецїнь гість.

— Ну, то що з того? — ви гадаєте, що я для вас буду дорогий час тратити та через вас буду кривдити цїлу гумористичну Україну?

Я хтїв вже признати йому рацию, але він не чекаючи того, вхопив мене делїкатно за обшивку і вітворивши мною двері, запер їх на ключ. Я опинив ся на улици. За хвилю вітворило ся вікно і пан редактор відозвав ся солодко: — “Тут маєте пане ваш капелюх, а прошу не забувайте за нас і напишіть “що цїкавого.”

— Добре, добре — відповів я утираючи слези і поправляючи змятий капелюх.

Лихий вернув я до дому, описав цїлу ту історію і на основі пар. 19 закона о печати післав се “експрес” панови редакторови до надрукованя. Нехай знає по чому локоть кваші.