Проблема хліба (збірка)/Історія пані Ївги
| ◀ Військовий літун | Проблема хліба Історія пані Ївги |
П'ятдесят верстов ▶ |
|
З 1905 року, коли селяни вбили в маєткові її чоловіка, пані Ївга Нарчевська перебралась до міста.
Смерть чоловіка її не так вжахнула, як здивувала. Село стало їй незрозуміле, а селянин то й зовсім. Тридцять років прожила пані Ївга на селі — і весь час селяни здавались їй надзвичайно лагідні. Принаймні такими вона бачила їх, коли вони приходили з якимсь проханням. І раптом дике збурення, палії, руїна і нагла чоловікова смерть.
Пані Ївга покинула маєток і оселились в місті — найняла невеличку кімнатку на тихій вулиці, нікуди не виїздила, нікого не приймала, тільки гуляла часом сама ввечері, а вдень читала книги. Обідати їй носили з їдальні.
А в маєткові лишився син Андрій. Він був на батька похожий — так само упертий і певний. Його не здивувало село — він приїхав на другий день, як батька вбито, і вже не покидав маєтку. Почав буряки сіяти, цукроварню поставив, свині розвів, молочарню — інтенсивне господарство, казав він.
Матері висилав гроші, а то й сам заїздив вряди-годи.
— О, maman, ваша соціялістична книгозбірня шириться, — казав він, розглядаючи книжки на її столі.— Так, André, шириться, — зідхаючи відповідала пані Ївга.
А від'їзжаючи, пан Андрій цілував материну руку й казав:
— Сподіваюсь, maman, що ви врешті покинете свою келію й переїдете до мене. Ваша кімната напоготові.
Селяни, що привозили їй з маєтку масло, овочі, то-що, так само прохали її повернутись.
— Їдьте до нас, — казали вони, — може легше буде. Дуже нас Андрій Степанович у шори взяв. Воно як подивитися, так і нічого ніби, і заробіток єсть, а не по совісті, вибачте…
Пані Ївзі було це боляче невимовно. Одного разу вона наважилась і сказала синові:
— André, до мене доходять чутки, що ти експлоатуєш селян… Мені соромно за тебе. Ти такий освічений, розумний…
Пан Андрій здивовано знизнув бровами:
— Maman, ось плоди вашої самотности!
Але пані Ївга постановила висловити йому все. Вона підвелась, скинула з себе турецьку шалю, з якою не розлучалась ніколи, й урочисто заговорила:
— André, ти повинен розуміти, що так бути не може. Я не буду посилатися на наукові засади. Але хіба ти не почуваєш, що повинна бути криза? Все буде зломлено. Невже батькова смерть тебе нічого не навчила? Хіба в тебі немає — даруй це слово, — почуття справедливости? Послухай мене, віддай землю селянам, а сам візьмись до чесної праці. Не будь експлоататор!
Пані Ївга хвилювалась дуже. Вже ж чи не цілий рік вона збиралася висловити це синові й не раз складала в голові цю промову. Пан Андрій спокійно вислухав її, почекав хвилинку, чи не скаже вона ще щось, а далі промовив:
— Maman, вам треба серйозно подумати про свої нерви. Доконче потрібно вам змінити спосіб життя. Щиро раджу вам виїхати на час за кордон чи до Криму принаймні.
Він поїхав, поцілувавши матері руку, а пані Ївга зідхаючи прошепотіла:
— André, ти мене не розумієш…
Прийшла війна. Дев'ять років, які пані Ївга прожила в своїй самотній кімнатці, зробили її обличчя блідим, а очі блискучими, як у кокаїністки. Довгі пучки на її руках світили тоненькими кісточками, і вона притискувала ними до грудей турецьку шалю. Сусіди ненавиділи її за мовчання й урочистий вигляд. Ніхто не розумів її життя, ані думок.
Пан Андрій їздив автомобілем і був головою місцевого відділу союзу городів. Раз на два тижні він робив матері візиту й привозив фруктів та цукерок.
Коли війна почалася, пан Андрій сказав матері:
— Maman, може ви пішли-б працювати в один з моїх шпиталів? Таку працю тепер вважають за bon ton. Я був-би вдоволений; а ви може дали-б у такий спосіб вихід вашому почуття до страдників.
Пані Ївга похитала головою:
— Ох, André, не плутай мене у військові справи. Я чекаю кризи.
Коли криза прийшла, пані Ївга почала вже кахикати, але очі її запалали ще дужче і вона ще щільніше загорталась у свою шалю. Старечі сили не дозволяли їй поділяти народню радість на мітингах, але коли повз її вікно випадково проходила маніфестація, губи її складались твердо і руки напружувались. В глибині душі вона шепотіла:
— Благословляю тебе, народе!
Син довго не приїздив, а вона чекала його нетерпляче. Аж ось він приїхав. Пані Ївга з притомленою радістю спитала:
— André, ти почуваєш?
— Почуваю, maman, — ввічливо відповів пан Андрій; — але ви, maman, погано виглядаєте. Може треба звернутись до лікаря?
— André, — прикро відповіла пані Ївга: — хто вважає на хоробу в такій величній хвилі? Я про инше гадаю. André, часу ще не втрачено; ти ще можеш спокутати несправедливість свого життя — віддай маєток селянам, а сам вступай до с.-д. Я благословляю тебе на такий хвальний вчинок.
Пан Андрій вклонився.
— Мені дуже приємно, що ви турбуєтесь про мене, maman! Але вибачте, я свого життя за несправедливість не вважаю, спокутувати його не збираюсь і до с.-д. мені вступати не личить. Я, maman, боротись буду.
— Боротися! — гукнула пані Ївга; — проти народньої стихії? André, згадай про батька.
Пан Андрій засміявся.
— Народня стихія! Вітер — теж стихія, а, проте, крутить млини. Та й з якої речи я мушу поступатись маєтком, хоч-би народ і мав на його якісь права? Права, maman, замало, щоб щось здобути. Вибороти треба.
Після цієї візити пан Андрій зник — більшовики прийшли.
А пані Ївга зазнала в цей час багато пригод.
Коли в місті запанували більшовики, сусіди виказали на пані Івгу в Ч. К. — їм кортіло, щоб стару буржуйку потрусили. Але трус не справдив надій сусідів. У старої буржуйки не знайдено нічого забороненого, а книжки її лягли в основу семинару для вивчення стосунків праці та капіталу при Раді Депутатів.
Проте, домкомбід взяв кімнату пані Ївги на облік, наклав на двері печатку, а пані Ївга опинилась на вулиці. Всі були вдоволені, що старій буржуйці таки дошкулили.
Пані Ївга прийняла знущання спокійно і, йдучи вигнана через місто, гадала:
— Я повинна спокутати гріхи свої й синові перед народом. Навіть якщо я з голоду помру, то це буде доцільно.
Вона зовсім приготувалась до голодної смерти, але на вулиці зустріла свою колишню покоївку Настю.
— От, гаспиди, — гукнула та, коли пані Ївга розповіла їй свої пригоди; — от розбійники нехрищені! Так переходьте до мене — якось житимем.
Настя була жінка рахубиста, в більшовиків не вірила і зразу збагнула, що пан Андрій їй добре заплатить за матір. Але пані Ївга похитала головою:
— Якщо я лишусь жити, Насте, то що я робитиму в той час, коли будується нове життя? Я не можу сидіти, руки склавши.
Настя замислилась. Важко було підшукати для пані відповідну працю.
— Якщо вам не важко буде, — промовила вона врешті, — то навчите мого Серьогу грамоти.
Ця ідея припала пані Ївзі до серця.Виховати сина народу! Передати йому ті знання й досвід, що вона набула за довгий вік, передати вивищені думки — і тим хоч трохи спокутати гріхи роду.
Пані Ївга погодилась.
Настя поселила пані Ївгу у „великій хаті“ — так вона звала вогку й темненьку кімнатку поруч з кухнею, де сама спала. Пані Ївга не мала з собою навіть постели й спала на лаві, застеленій рядниною, а вкривалась своєю шалею. З кімнати не виходила, бо вже морози стали, а кашель її не покидав.
— Яка я вдячна вам, Насте, — сказала пані Ївга, — що ви дали мені притулок і доручаєте мені виховати свого сина. Я справджу ваше довір'я.
— Щасти боже, — відмовила Настя, — чуєш, Серього?
Тринадцятилітній Серьога, син народу, був розбещена дитина вулиці. Хати він не дуже держався, гасав десь, а додому прибігав хліба перехопити. Пані Ївга одразу внесла дисонанс в його життя: віднині він повинен був дома сидіти та вчитись. Так мати сказала, а щоб її слово було міцніше, вона вибила Серьогу ремінем. Серьога нишком прозвав пані Ївгу „шлюхою в хустці“ і зненавидів її всією силою своєї вільнолюбної душі.
За кілька день здобули книжки, і пані Ївга з глибоким почуттям обов'язку перед Серьогою взялася до навчання. Вона сказала йому:
— Серж, ти повинен відчути, що нова доба вимагає від усіх таких, як ти, — покидьків капіталізму, — як-найвищого розвитку розумових здібностей. Инакше пролетаріат перемогти не здолає… Будьмо ж учитись.
Але Серьога прикинувся йолопом, висолопив язика й гарчав по-собачому.
Пані Ївга була спантеличена. Вона ще завзятіш узялася намовляти його. Тоді Серьога зробився серйозний і спитав її про значення слів, які часто вживають сердиті візники.
Пані Ївга в розпачу стисла руки й гукнула:
— Яка безодня темряви й зіпсутости!
Вона урвала лекцію, сіла в кутку на свою лаву й довго міркувала про те, як найкраще взятися до виховання такого хлопця. Вона знала, що це — обов'язок її життя. І шкодувала, що їй бракує підручника педагогики.
Ввечері повернулась Настя (вона на поденну прати ходила) і, розпитавши про наслідки вступної лекції, знову безжально вибила сина. Серьога мовчки зніс, але прокляв пані Ївгу й запекло постановив дошкулити їй.
Назавтра, коли мати пішла, він тихенько повісив над дверима до кухні великий цебер з льодовою водою та прив'язав його мотузком до дверей, щоб перекинувся, як двері відчинити. А тоді лагідно покликав пані Ївгу до кухні.
Вона вийшла, і вода з цебра вилилась їй на голову. Серьога плигав, регочучи, до стелі, а пані Ївга сіла на свою лаву й трусилась, бо не мала в що передягтись. Але в серці її злоби не було. Вона шепотіла:
— André, зрозумій мене! Я даю відповідь за гріхи всіх наших предків.
Коли повернулась Настя, вона лежала вже й палала з жару. Кашель рвав її груди. А на ранок душа пані Ївги покинула тіло.
1923.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|