Проблема хліба (збірка)/Передмова
| Проблема хліба Передмова |
Сонце сходить ▶ |
|
Любий друже, в одному з своїх листів, що хоч на мить, хоч ілюзорно відновлюють мені Вашу, тимчасово через просторінь втрачену, присутність, Ви зазначили, що час-би вже мені взятися писати так, як я мусів-би відповідно до своєї вдачі, тоб-то з усім спокоєм і всією серйозністю, такими невластивими мені в житті. І я визнаю Вашу пораду за цілком слушну, але хочу її потвердити й власними міркуваннями, бо ніяка чужа порада, навіть така цінна, як Ваша, не може стати провідною в житті, коли індивід не поставить її на підвалини власної побудови, зробивши її, отже, порадою самому собі.
Ви чудесно знаєте, що в своєму житті я роблю досить дурниць, щоб його можна було назвати легковажним. Проте, я виправдую себе цілком, і то не тільки тому, що виправити себе так важко, як і стати вродливим, але й глибшими міркуваннями, що я силкуюсь покласти їх в основу свого світогляду. Я дозволяю собі поділяти людей що до дурниць на три категорії, залічуючи себе до останньої, тоб-то до довершеної. Я взяв не більше категорій, бо число три єсть, як показує практика людської думки, цілком достатнє, щоб охопити всяку різноманітність явищ. Досить згадати троїстість божества в релігіях, славетну Геґелеву тріяду, три ступні спізнання в Конта і три відміни ілюзії в Гартмана, щоб відчути певність саме на цьому шляху. Отже, до першої категорії я зараховую осіб, які знають, де дурниця, і не роблять її — це люди нудні; друга категорія має в собі осіб, що не знають, де дурниця, і роблять її — це люди нерозумні; і, зрештою, третя категорія, яку я особисто прикрашую своєю приналежністю, це люди, що знають, де дурниця, і її роблять — це люди мудрі.
Все це було б тільки моєю особистою справою, коли-б легковажність у житті не схиляла мене до виключної серйозности в письменстві. Я певен, що цього твердження міг-би Вам і не з'ясовувати, проте скажу кілька слів більше ради власної втіхи, ніж щоб Вас повчати, і це зробити мені то приємніше, що я матиму нагоду згадати двох людей, усім відомих і вартих якнайглибшого довір'я. Один філософ довів у „Метафізиці кохання“, способами суто філософськими, що в коханні людина прагне себе доповнити психично й фізично, тоб-то всім худим призначено грубу пару, всім добрим — лиху, вродливим — бридку, і розумним дурну. Дарма що в житті цей прекрасний своєю простотою і зручністю принцип аж надто часто похитується, ми мусимо припустити, що, у всякому разі, помиляється не філософ, а ті жалюгідні люди, що ради власної втіхи егоїстично порушують витончені побудування мудреців. Визнавши це безперечне твердження, я звертаюсь до другого авторитету, що хоч і поступається тому філософові глибиною думки, зате вигідно переважає його глибиною сміливости — це той поет, що в своїй славнозвісній автобіографії довів власним прикладом, що творчий акт психично цілком тотожній із актом статним. Почуваючи, що йому можуть не поняти віри в такій важливій справі, поет підпирає цю правду експериментальними даними, і найголовніше — фактом піднесення температури в обох разах. Дивуючись на здібність дослідника добирати найістотніших характеристик для явищ різного порядку, я разом з тим почуваюсь до обов'язку висловити йому співчуття за його зречені досвіди, хоч і не знаю, в якому з двох разів міряння температури треба йому співчувати більше.
Сподіваюсь, що Ви ще тримаєте керівну нитку мого міркуваня, що його можна оглядно висловити таким силогізмом: в коханні людина себе доповнює (філософ); кохання[1] тотожне з творчістю (поет); в творчості людина себе доповнює (мій висновок).
І цей мій обов'язок доповнити себе серйозністю в письменстві має виявитись насамперед в одкиданні сюжету. Ох, цей хвальний сюжет і не менше славетна фабула! Чи не в катастрофичному прагненні сучасного читача до легкотравности й забавности бере свої коріння ця непевна пара? Його рація, і читач може бути певен, що його вимоги задовольнять — він споживач, він купує.
Але я не можу визнати рації тим професорам, що з глибокодумним спокоєм, і тим їхнім молодим учням, що з юнацьким запалом виступають на шпальтах наших журналів безоглядними антрепренерами цієї справи. Я не можу визнати рації тим письменникам, що свої шукання кінчають на фабульних цукерках, — однословно, я боюся, щоб уся наша література не почала бити в один фабульно сюжетний барабан.
А ця небезпека єсть, і, я думаю, Ви, друже, розумієте її обсяг, коли на чолі нашої пригодно-фантастичної школи стоїть колишній символичний поет, колишній футурист, панфутурист і комункультовець, агроном, фельєтоніст і редактор — воістину, що йому втрачати, крім своїх кайданів? Ви розумієте міць цього виру, коли письменник, сміливий новатор, гострий виявник міщанства і сумовитий співець бур'янів революції опублікував початок роману, де ми можемо припустити стільки-ж фабульної екзотики, як і в його назві? І як мені не боятися, коли навіть він стає подібен на коня Буцефала, що зрадив-би свого великого господаря і запрігся-б у дроги „Ларка“, змінивши остроги на звичайнісінький батіг?
І то радісніше мені почувати, що ця навала не може мене торкнутися жадним способом. Я певен, що ніколи не писатиму ні фабульних, ні сюжетних творів, уже хоч-би тому, що їх писати не вмію. Отже, можу матися цілком спокійно, бо застрахований від небезпеки так певно, як людина, не маючи черевиків, проти мозолів. Але смішно було-б мені тільки на це спиратись, даючи змогу иншим виставити мій авантурний імунітет звичайною ґанджею і невправністю. Тому я пішов випробуваним людським шляхом у цьому питанні, тоб-то обгрунтував спочатку свою притаманну властивість логично і силогично, далі принизив протилежний погляд і відзначив його хиби, тим виявляючи свою перевагу, заплямував міщанство, зневажив противника і таким способом високо підніс свою думку, загрожуючи заперечити поступовість тих, хто її не поділяв. Це-ж золоте правило — твердити, що те, що я можу, всі мусять навчитися могти, доводити свої погляди, як єдино можливі, й робити з власного прикладу правило для людськости.
Коли-б я писав ці рядки не Вам особисто, любий поете, то оздобив би їх невеличким феєрверком із латинських, грецьких і санскритських цитат, — але я знаю, що Ви не перехильник піротехники.
Гурзуф, 1926.
——————
- ↑ Не треба бентежитись, що філософ говорить про кохання, а поет — про статний акт. Тут позначилася не різниця розумінь, а різниця діб, коли наші авторитети жили.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|