Провчили
| ||||||||||||||
Дехто думає, що село Успенівка Гуляйпільського району назване за храмовим святом. Аж воно зовсім не так. Старі люди з цього приводу ось що розповідають...
У глибоку давнину по річці Янчулі,— а особливо там, де тепер розкинулась Успенівка,— росли дрімучі дубові ліси. Тяглися вони аж до річки Вовчої і ще далі, аж до Самарських пущ. Жили в тих лісах запорожці і всякі бурлаки, що повтікали від панщини з усієї України. А як поділила цариця Катерина козацьку землю й тутешні ліси та угіддя поміж панами, то на Янчулі, недалеко від Гуляйполя, де не взявся якийсь вельможа на прізвище Ус і сказав:
— Віднині це моя земля... І ліси мої! Збудую собі отутечки над річкою палац і заживу, як у раю...
Сказав ото таке Ус і почав закликати до себе на роботу всякий вільний люд, що мешкав у янчульських околицях. Наскликав чимало наймитів та й каже їм:
— Бачите, хлопці, оці дуби-велетні?
— Бачимо,— відказали бурлаки.
— Пиляйте їх та гарненько штабелюйте. Я буду палац будувати... Добряче заплачу, тільки не лінуйтеся!
Послухали люди пана і взялися за роботу. Пиляли кілька днів, а тоді прийшли до Уса по обіцяну плату. Пан же, замість того, щоб розрахуватися із заробітчанами, звелів своїм слугам нацькувати на них собак та ще й насміявся:
— Оце вам, волоцюги, така плата!
Страшенно образилися наймити й вирішили провчити вельможу. Діждалися вони ночі та й пустили все напиляне дерево за водою. Приїхав уранці Ус із Гуляйполя на свій наділ, глянув - нема колод, самі пні навколо. Кричав, сварився, лаявся дука, та все марно. Так і не збудував він дубових хоромів, прийшлося цегляні мурувати. А люди довго з нього сміялися та все казали, що хотів Ус мати палац, а лишився з пнями. Так ото через те, значить, і село, яке згодом на панському займищі виникло, назвали Успенівкою.