Перейти до вмісту

Про старі часи на Українї (1919)/Руїна

Матеріал з Вікіджерел
20. Руїна.

Так от старшина хотїла вернутись до Польщі, аби лиш свободу Українї забезпечити, та люде не хотїли. Москви держатись — так Москва не хотїла попустити, щоб Україна сама своїми виборними людьми: гетьманом та полковниками правилась без московських воєводів. Навпаки, вона все того пильнувала, щоб там своїх воєводів завести, а гетьманську власть укоротити. Й кидались і старшина і люде українські то в той бік, то в сей бік і не було їм просвітку, а в тих роздорах та війнах тільки гинула українська сила, земля пустїла, люде розбігались. І назвав ся той час „руїною", знищеннєм України.

Виговський хотїв тримати з Польщею, забезпечивши українську самостійність, щоб Україна при Польщі була осібним „великим князївством Руським.“ Але люде не хотїли вертатись під Польщу, скинули Виговського й обрали гетьманом Хмельниченка. Хмельниченко з своєю старшиною рад був Москви триматись, тільки хотїв, аби Москва де в чім попустила: щоб воєводів нїде окрім Київа не було; щоб військо московське, яке на Українї буде, гетьманови було послушне; щоб московські бояре в українські справи поза гетьманом не мішались.

Він стояв тодї з військом на правім боцї Днїпра; воєвода московський закликав, щоб він до нього приїхав, про се умовитись. Колиж Хмельниченко послухав і приїхав, військо московське його обступило, скликали раду з тих місць, де люде за Москвою потягали, і тодї на радї бояре московські зовсїм иньші постанови прочитали: гетьманови власти й права ще поменьшили, а воєводам щоб іще бути в Переяславі, Чернигові, Нїжині й инших містах. Хмельниченко з старшиною раді не раді згодились, бо були в московських руках. Тількиж другого року, як Поляки московське військо погромили, знову пристали до Польщі — бо в Москві зневірились.

Тодї ото Україна й роздїлилась: правобічна сторона (Київщина) зісталась при Польщі, а лївобічна (Полтавщина й Чернигівщина) — при Москві. Пішли з того війни великі, Польща хотїла й лївобічну Україну забрати, а Москва — правобічну. І було з того велике спустошеннє, й людям біда.

На лївім боцї гетьманом вибрано Бруховецького, що так до людей придобрювавсь. Запобігав він ласки у Москви й Москва помогла йому на гетьманство дістатись, а тих полковників, що йому противились, смертю скарала. За московською волею пристав він на те, щоб Москва з українських людей податки збирала, й завела Москва свої нові податки на людей. Стали люде дуже на те нарікати й бунтовати, бо не хотїли нових московських податків, а Бруховецький радив Москві непослушні села та містечка палити та побивати.

Але люде бунтовали ся далї, і Бруховецький побояв ся, що так і його з гетьманства скинуть, і Москва йому не поможе. Тож і він забунтував проти Москви, казав побивати московських воєводів і хотїв з Москвою воюватись разом з правобічними.

На правім боці Днїпра Хмельниченка вже гетьманом тодї не було, перемінилось їх кілька, аж настав в 1665 р. гетьманом Петро Дорошенко. Він не хотїв з Польщею тримати, а надумав піддатись Туреччинї, щоб вона йому помогла від Польщі відборонитись. Думав він, до сили прийшовши, Україну до купи зібрати, Москву змусити, щоб зіставила Україну тільки під зверхністю царською, а українські справи лишила Українцям самим порядкувати, щоб нїхто до її управи не мішавсь. От саме тодї Бруховецький закликав Дорошенка, аби йшов Москву воювати. Дорошенко й прийшов, але тодї всї люде з лївобічної України пристали до нього, а Бруховецького вбили за його невірність.

Так Дорошенко став гетьманом обох сторін Днїпра і сподївав ся, що тепер Москва згодить ся на те, чого він хотїв — Українї свободу забезпечити.

Але під той час стала ся Дорошенкови в його сїмї пригода, і він, покинувши військо, спішно поїхав до Чигирина. Московські воєводи скористали з сього й почали свою роботу між Українцями. Ріжні люде стали говорити, що краще таки Москви триматись аби тільки свободу попустила Українї. Полковника Многогрішного, котрого Дорошенко замість себе лишив, вони проголосили гетьманом. Але й Многогрішний того-ж від Москви допевняв ся, що й Дорошенко — аби вона в українські справи не втручалась. Тодї й московські бояре стали водити та пробувати, котрий поступить з свого, Дорошенко чи Многогрішний. Многогрішний був слабший і пристав на московські бажання. Тільки недовго гетьманував, бо його старшина не любила і скинула, а собі нового гетьмана вибрала — Самойловича, Поповича призвищем.

Дорошенко тим часом накликав Турків, аби йшли та помогли йому Україну визволяти — усю, де лиш живе український народ, від Перемишля аж до Путивля, — так йому Турки обіцяли. Дорошенка тодї держала ся Київщина, полуднева Полтавщина й Запороже. На Запорожі тодї верховодив Сїрко, славний лицар — він Москві дуже протививсь, особливо відколи на Сибіру побував, боярами засланий без вини й права. Він тримав з Дорошенком. Але як люди довідали ся, що Дорошенко піддавсь Туркови, богато людей від нього відкинулось. Бо люде Турків боялись і ненавиділи як бісурменів, татарських братів, і з Київщини богато людей стало тїкати за Днїпро. В 1672 р. прийшли Турки Дорошенкови в поміч, вигнали Поляків з Київщини, Браславщини й Поділя, й віддали сї землї Дорошенкови. Але сей похід турецький ще більше настрашив тутешнїх людей. Особливо то їх гнївало й страшило, що турки малих хлопцїв забирали, турчили їх і в турецьке військо потім записували. Тому люде тїкали від Дорошенка.


Могила Сїрка на Запорожу.

Дорошенко переговорював з Москвою, що піддав сяб їй, як би вона його хоч на самім правім березї гетьманом лишила і в тутешнї справи не мішалась. Але Самойлович відмовляв московських бояр від того — бояв ся Дорошенка.

Та й Польща не приставала на те, щоб правобічна Україна була під Дорошенком, і протестувалась перед Москвою, а Москва недовго перед тим, в 1667 р., таку угоду з Польщею зробила, що крім Київа самого, вся Україна на правім боці Днїпра зістаєть ся Польщі, тільки лївобічна під Москвою має бути. Дуже Українцї за се на Москву тодї жалували, що вона Україною з Польщею подїлилась — против умови з Богданом Хмельницьким. І се правда, що як би Москва схотїла була Україну при її свободї держати, то Україна цїлаб Москви трималась, і не прийшло сяб їй з Польщею дїлитись.

Дорошенко ще кілька років держав ся на правім боцї. Завзятий козак був, не хотїв піддати ся Москві. Все думав якось тої свободи дійти. Але що мало не всї його покинули, за Днїпро повтїкали, не хотячи під Турком жити, то й він в 1676 р. піддавсь, як Самойлович з московським військом прийшов його з Чигирина виганяти.

Хотїв в спокою свою старість дожити, коли не вдалось те, що він думав — Україну визволити, цїлу до купи злучити й над нею гетьманувати. Але Москва казала йому в московські краї їхати, і там він і умер:

Мов орел той приборканий
Без крил та без волї
Знеміг славний Дорошенко,
Сидячи в неволї:

Тай умер з нудьги.
Остило Волочить кайдани!
І забули на Вкраїнї
Славного гетьмана.

Забули тодї, а тепер спомянули за його завзятє!

Тодї Самойлович паном зістав ся, й решту людей з Київщини за Днїпро зігнав, і Київщина зістала ся пусткою. Москва відступила полудневу Київщину й теперішню Херсонщину Туркам, аби з ними помиритись. Одначе недовго по тім кілька полковників, між ними Семен Палїй, славний полковник фастівський, стали знову людей в Київщинї й Браславщинї садити, козаччину заводити, з Татарами та Поляками воювати, і знову віджила трохи країна. Навіть з Лївобіча люде стали туди тїкати, бо в лївобічній гетьманщинї також не солодко людям ставало.