Про старі часи на Українї (1919)/Татарський погром. Галицька держава
| ◀ 5. Київська держава розпадаєть ся | Про старі часи на Українї 6. Татарський погром. Галицька держава |
7. Литва та Польща забирають собі українські землї ▶ |
|
|
Так пройшло без малого двістї лїт від смерти Ярослава. Україна подїлилась на велику силу князївств (особливо багато було їх у Чернигівщинї). Князї ослабли від того подїлу й вічних війн, городи збіднїли. Київський князь не мав між князями нїякої сили й послуху, бо й сам не мав більше сили від инших. Самий Київ — „матїр городів українських“, нераз грабили инші князї з своїми вояками та помічниками Половцями, воюючи з київським князем.
Найгірше пограбував і знищив Київ в 1169 р. князь Андрій володимирський (з міста Володимира, що коло Москви), хотїв Київське князївство підірвати, а своє нове князївство піднести. І пізнїйше ті князї володимирські умисно сварили українських князїв, аби Україна упадала, а їх держава (що пізнїйше стала зватись Московською), підносила ся та гору брала. Велике князївство на Українї ще було тільки в Галичинї — про нього скажемо слїдом.
Коли Україна так підупала й стратила силу, впала на неї страшна буря. Прийшла нова орда з Азії й знищивши Половцїв, що й так були вже під той час ослабли, буйним вихрем пролетїла над Україною. Були то Татари, инакшим іменем звані — Монґоли.
Монґольська орда кочувала на далекім Сходї, коло Амуру. Та в тій ордї зявив ся в тих часах войовник Темуджін, який злучив до купи всї части тої орди, почав підбивати сусїднї народи й землї і незадовго запанував над усїми краями від Китаю аж до Кавказу. Його внук, Бату (або Батий) на імя, пішов походом в чорноморські краї й знищивши Половцїв, став воювати українські і московські землї. Він хотїв тут заложити своє татарське царство і підбити собі сусїднї землї. Щоб привести до послушности й покірности. Татари мали такий звичай, щоб відразу як найбільше настрашити людей своєю нелюдськістю, аби потім боялись і не бунтувались. Тому городи, особливо більші, вони здобували й побивали людей без розбору й милосердя, а потім тим, які лишили ся, казали давати дань і бути послушними.
В 1239 роцї Татари напали на українські землї — ті що за Днїпром; узяли Чернигів і Переяслав, понищили міста, побили богато людей. На другий рік Бату перейшов Днїпро, приступив під Київ. Дика орда облягла місто як хмара: лїтописець каже, що від рипу возів, реву верблюдів, та іржання коней в татарських стадах, що йшли з ордою, голоса в містї не можна було чути. Князь утїк зі страху; люде боронились самі, як могли. Татари своїми таранами (такі повішені на шнурах бруси, що ними стїни розбивали) розбили мури міста. Коли Татари відпочивали, люде київські поставили деревяну кріпость наоколо церкви Богородицї, побудованої Володимиром, але кріпость не була сильна: Татари зараз здобули її. Люде кинули ся тїкати до церкви на хори, але такої сили людей не витримали мури, і церква впала та людей подавила.
Татари потім перейшли через Київщину, Волинь і Галичину, здобуваючи городи, які стояли по дорозї, та побиваючи людей. Пройшли на Угорщину, поруйнували її, Польщу також. Потім вернули ся назад в чорноморські степи, осїли ся над Волгою і післали своїх післанцїв в сусїднї землї, списувати людей, щоб давали їм дань. Так попали українські та московські землї в неволю татарську.
._c._150.jpg)
Київські руїни: Церква Богородицї, збудована Володимиром Вел., що впала підчас татарської облоги.Богато в тім завинили князї. Хоч яка велика й сильна була орда татарська, але як би вони спільно й однодушно заходили ся боронитись від неї, то мабуть би й відборонились, а в кождім разї — не дали б на таке знищеннє своїх земель Татарам. Вони-ж не думали про се, не помагали один другому, кождий боронив свого города, але на те не мав сили, — або й таке було, що лишав людей на ласку божу та тїкав куди видно.
Тому в ріжних місцях на Україні, як показало ся, що князї не вміють оборонити землю від Татар або й боять ся з ними бороти ся, люде постановили не слухатись князїв і не приймати їх до себе більше. Ухвалили здатись на ласку Татарам і тільки їх слухатись.
Знаємо вже, що з княжої управи, з княжих урядників і слуг люди були і без того дуже невдоволені, жалїлись на здирства й неправди. Тому хотїли тепер зовсїм відчепитись від князїв за помічю Татарів. Бо коли мали й Татарам дань давати і князям, а князї їх не могли нїчим від Татар захистити, то за краще вважали мати дїло тільки з Татарами та їх ласки шукати. До того надїяли ся, що Татари не будуть мішати ся до їх справ, а хотїли жити собі по своїй волї, без князїв та їх начальників, хоч би й під Татарами.Знаємо, що так було в Київщинї й на Волини по ріжних місцях, а мабуть і ще подекуди. Коли князї хотїли силою змусити тих людей до послушности потім, як Татари пішли собі над Волгу, люде не давались, боронились аж до останього, кликали в поміч Татар. А Татарам се було на руку, бо князїв вони боялись, що ті колись при добрій нагодї схочуть відборонитись, а самі люде, як почне жити кожна громада осібно, — для Татар будуть зовсїм безпечні: що схочеш, те можна буде з ними зробити.
Так на довший час не стало майже зовсїм князїв в Київщинї та Переяславщинї. В Чернигівщинї князї позоставались, але такі були дрібні та безсильні, що нїчого не значили. Намножилось їх за той час без кінця і Татари робили з ними що хотїли, нераз без вини убивали або проганяли. Сильна держава на Українї зістала ся тільки в Галичинї та на Волинї, і вона по татарськім погромі продержала ся ще цїлих сто лїт.
В Галичинї не було нїколи багато князїв: все знаходили ся такі князї, що вміли инших вигнати, а собі їх землї позабирати. Коли-ж тамошня княжа родина вимерла (року 1199), злучив до купи Галичину з Волинею (властиво часткою Волини) волинський княз Роман. Був то князь сміливий, завзятий, войовничий, а людям припав до вподоби ще й тим, що приборкав бояр, які були забрали велику силу в Галичинї й не давали просвітку людям. Тому й Кияне горнули ся до Романа й хотїли його мати своїм князем.
Та він скоро вмер, лишивши двох маленьких синів, і сусїди — угорський король та польський князь хотїли забрати його землї. Але люде тримали ся малих княжат, а старі вірні слуги їх боронили. Коли Романовичі виросли, вони зібрали в свїх руках всї землї галицькі й волинські. А що жили вони в згодї і все робили разом, то мали чималу силу, і за батьківським прикладом почали думати про те, щоб і инші українські землї до себе прилучити. Особливо старший з них, Данило, був меткий та рухливий князь.
Та саме тодї став ся татарський погром. Данило сховавсь від Татар, бо не надїявсь оборонитись, а як вийшли вони з його земель, почав збирати сили, щоб увільнити ся від них. Своїми та братовими силами він не надїявсь побороти Татар і тому шукав помочи у сусїдів. Папа римський, се-б-то найстарший владика католицької церкви, мав тодї велику силу й обіцяв Данилови помогти на Татар, як він буде йому послушний, пристане до католицької церкви. Папа обіцяв наказати католицьким королям іти на Татар, помогати Данилови, і Данило годив ся за се поєднати ся з католиками. Папа прислав тодї Данилу корону, казав його коронувати королем. Але помочи Данилови на Татар не зміг дати, бо королї папи не послухали, й Данило побачивши се, покинув папу.
Попробував своїми силами воювати ся з Татарами, але се було йому не під силу. Головно, що люде на пограничу волинськім (коло Звягля, Межибожа, по Случи і Богу) держали ся Татар і не хотїли піддаватись Данилу. Не міг він через се прилучити київських земель та збільшити своїх сил. Мусїв покоритись Татарам, але не міг того пережити і з жалю скоро вмер (1264 р.).
Юрий, „король руський“, князь Галицький і Волинський — так як він вироблений на його печатцї.
По нїм землї галицькі й волинські подїлились на кілька частей, аж внук Данила Юрій зібрав їх всї в своїх руках. Пишуть, що за його часів край той жив у спокою й богацтві. Татари бояли ся дражнити таких сильних князїв і в тутешнї справи не мішались. Біда тільки, що ся галицька держава стояла тепер зовсїм окремо. За нею на сходї над Днїпром, не було нїкого, хто міг би помогти їй в бідї, а наоколо були чужі держави: угорська, польська, чешська, які ласим оком дивили ся на сї богаті галицькі та волинські землї й при кожній нагодї раді були собі їх захопити. Се й показало ся, як вимер Романів рід: на Юріївих синах, та на внуку — на синї його доньки, що княжив тут по них, а був убитий боярами в р. 1340.