Про старі часи на Українї (1919)/Україна не хоче бути під Москвою
| ◀ 17. Україна обєднуєть ся з Московщиною | Про старі часи на Українї 18. Україна не хоче бути під Москвою |
19. Незгода на Українї ▶ |
|
|
Хмельницький з старшиною з усього бачили, що їм з Москвою не по дорозї: чого иншого вони хотїли, а що инше вона задумує. Українцї бажали, щоб Україна, як відірвалась від Польщі, так і зісталась свобідною, самостійною державою, а від Москви хотїли, підмоги, щоб усї українські землї від Поляків відібрати і до купи злучити. А московські бояре бажам Україну помаленьку до рук своїх узяти й правити нею, як правили иншими землями. Обєднаннєм України вони мало журили ся, а хотїли забрати білоруські землї від Польщі (чи властиво від Литви, що від 1569 р. була тїсно злучена з Польщею).
Се їм ішло добре, тим більше, що на Польщу напала тодї ще й Швеція. Тодї Поляки почали з царем переговори: обіцяли йому, що виберуть його польським королем — так щоб він польських земель уже не нищив. Цар на се пристав, повірив, і перемирє з Польщею зробив. Учинив се без порозуміння з Українцями, і на Українї се вважали за зломаннє умови. Українцї знали, що Поляки царя королем не виберуть, але бояли ся, що заприязнивши ся з Польщею, Москва, чого доброго, ще й Україну їй назад віддасть. Через те гнївались на Москву за се перемирє, і Хмельницький став шукати нових помічників на Польщу, а злуку з Москвою хотїв розірвати.
Під Польщу вертатись він нїяк не хотїв. Як його король польський намовляв до нього вернутись, він польському послови таку байку сказав: „У одного чоловіка жив в хатї уж. Він був домашнїй, нїкого не кусав; йому ставили страву і не боронили лазити по хатї. Раз хлопець їв молоко, уж прилїз і став собі хлептати; хлопець ударив ложкою ужа, а той зі злости вкусив хлопця. Хлопець крикнув, прибіг господар, і схотів зарубаги ужа, але відрубав йому тільки хвоста, а уж утїк. Хлопець же з того укушення вмер. З того часу перестало вести ся тому господареви, — пішло нещастє за нещастєм. Сказали йому, що се через те, що він, образив ужа. Тодї господар став мирити ся з ужем, поставив йому молока. Але уж наївсь і знову сховавсь до нори. — Вже, каже, не буде між нами давньої приязни: тобі твого сина не забути, а менї — мого хвоста; живім кождий собі сам, у добрій згодї, і оден другому помагаймо, а більшого вже нїчого не видумаємо. — Так і Поляки, казав Хмельницький, — нехай нас лишать і зречуть ся всеї України, то ми будемо їм по силї помічні, будемо їх від ворогів боронити. Але що-ж! — Коли в Польщі хоч сто панів лишить ся, то вони того не попустять. А козаки знов не пристануть на те, що ті пани хочуть.“
Тому Хмельницький шукав инших союзників, помічників на Поляків. Він пересилав ся з Туреччиною, Швецією, Угорщиною, намовляючи їх на Польщу. Він розумів, що поки Польща буде мати силу, вона України не попустить. Нарештї з Швецією й угорським (семигородським) воєводою Ракоцієм уложив він умову, щоб спільно воювати Польщу, зовсїм знищити й між собою її землї подїлити. А Москва тим часом, як я вже сказав, встигла помирити ся з Польщею, і разом із нею зачала воювати з Шведами. Накликала й Хмельницького, аби з Польщею, не зачіпавсь, а воював Шведів.Але Хмельницький не послухав. Він нїяк не хотїв розривати з Швецією, навпаки став укладати з нею тїсний союз, обіцяючи їй помагати против кождого неприятеля (хоч би й против Москви), а Шведи за те обіцяли боронити незалежности України і цїлости її земель. Весною 1657 р. Хмельницький і зачав війну з Польщею на спілку з Швецією й Ракоцієм, а против волї Москви. Так мала злука України з Москвою розірватись. Але в війнї козакам не пощастило, в війську прокинув ся непослух. Хмельницький і без того був хорий, а ся прикрість іще більше його розстроїла і він умер 27 липня 1657 р., лишивши справи непорішеними.
Дуже не в часї вмер і з великим жалем проводила його в могилу Україна. Поховали його в Суботові в церкві, що він побудував. Але кілька років пізнїйше, коли польське військо йшло через Україну, польський воєвода Чарнєцкий казав на злість викопати Богдана з могили, спалити його кости й попіл по вітру розвіяти — за те, що він Україну від Польщі відірвав. Польщі то нїчого не помогло, а Хмельницькому не пошкодило.
За заслуги Хмельницького ще за житя його вибрало військо козацьке гетьманом сина його Юрка, — „нехай тая слава буде, що Хмельницький гетьманом“ Але до булави треба голови, а Юрко був молодий та нездалий. Тому старшина потім се перемінила й настановила гетьманом Івана Виговського, що був військовим писарем. Але в війську се було богатьом не до вподоби, і се було недобре в тій великій замотанинї в якій опинилась тодї Україна.Хотїла вона жити свобідно, по своїй волї, але з одного боку протягала до неї руки Польща, не хотячи пустити від себе: то війною пробувала вернути, то намовляла козацьку старшину, аби під короля вернулась. З другого боку й Москва, раз Україну під царську руку прийнявши, не хотїла упускати.
Але вернути ся під Польщу, — значило, що й паниб на Вкраїну вернулись, почалиб підданство та панщину заводити: від тогоб вони нї защо не відреклись. Під Москвою бути — московські бояре Україну своїми воєводами та залогами обсадять, московські порядки заведуть. А скоро тільки вони себе дали взнаки на Українї, скоро тільки ті воєводи зявились, зараз почались скарги, що воєводи українські права ламають, людий зневажають, і від вояків московських, від кривд і здирств Москви нема людям просвітку. Не можна було на се пристати.
Старшина козацька від разу, ще за Хмельницького, поміркувала, що під Москвою не буде Українї свободи. Тому вона не від того була, щоб прийти знову до ладу з Польщею. Але люде українські й чути про Польщу не хотїли, і на старшину невірно дивили ся за її переговори з королем. Старий Хмельницький се розумів, що під Польщу вже нема воротя, тому накладав з Швецією, Угорщиною, Туреччиною, тільки не з нею. Але його наступникам на гетьманстві не було так з чого вибирати, бо Швеція кинула війну з Польщею, зайнята иньшими справами; союз з Швецією так і не війшов в житє. Туреччина й Семигород підупали й на них не можна було рахувати. Отже щоб вирвати ся з московських рук, Богданові наступники не бачили иньшого виходу як союз з Польщею.
Не рахуючи ся з настроєм народу вони думали, що можна й під польського короля вернутись, тільки забезпечити, щоб Україна мала свою автономію: щоб мала свою виборну осібну управу, в яку-б Поляки не мішались, а правилиб Україною гетьмани й иньші власти, вибрані військом і людом українським — що се буде краще як московська зверхність.
Таку умову й зробив незабаром по смерти Хмельницького новий гетьман Виговський в Гадячі, в 1658 р. Називаєть ся Гадяцька умова, або Гадяцька унїя. На основі сього трактату Україна мала війти яко рівноправний з Польщею й Литвою член до „Польської республїки“ (річи-посполитої), під назвою в. кн. Руського. З полїтичного боку се мало свої добрі сторони. Але люде на Українї — тій, що з-під Польщі вибилась[1] — про Польщу, як я казав уже, анї чути не хотїли. Вони думали, що старшинї заманулось панувати на Українї над народом з польськими панами разом, і не хотїли старшини слухати.
Виговський, умовивши ся з Поляками, підняв повстаннє на Українї против Москви і сильно побив московське військо під Конотопом, але українські люде, особливо на лївім боцї Днїпра (в Полтавщинї та Чернигівщинї), здебільшого не схотїли за ним іти. Не хотїли під Польщу вертатись, тому не хотїли розривати з Москвою. Військо козацьке Виговського скинуло, кажучи, що се панський, старшинський гетьман, та вибрало знов Юрка Хмельниченка.
Ще воєводів і стрільцїв московських люде тодї добре не зазнали. Як зазнали, то кілька років пізнїйше уже на них самі бунтовались і скрізь їх по Українї побивали. Та все таки від тих воєводів не сподївались такого лиха, як від польських панів. А московські воєводи навмисно ще більше відводили людей від старшини: казали людям, що старшина їх хоче своїми підданими поробити, під Польщу запроторити, а цар їх хоче від старшини боронити, щоб вони від неї кривди не мали. І те роздвоєннє, що люде й старшина одні одним не вірили та наперекір робили, найгірше Україну підтинало та ворогам на поталу давало.
——————