Про старі часи на Українї (1919)/Українцї боронять своєї віри
| ◀ 11. Перші війни козаків з панами та державою Польською | Про старі часи на Українї 12. Українцї боронять своєї віри |
13. Козаки боронять віру і права українського народу ▶ |
|
|
Що Українцям під Польщею недобре було, то вже ми бачили. Люде ріжного стану: селяне, міщане, духовні, а навіть і пани українські, котрі свого українського народу держались, терпіли ріжні недогоди, і всїм спільні були кривди, які дїялись українській народности, її мові й вірі. Кривди вірі були особливо дошкульні. В тих часах не розуміли так добре як тепер, що можуть бути ріжні віри в народї: можуть бути Українцї, православні, католики, унїяти, штундисти, ріжної віри, а всї одного народу, і свій народ будуть любити й для нього всього доброго старатись. Тодї так міркували: хто руської, православної віри, — той Русин, Українець, а хто польської — католицької, той Поляк. Тому справи віри кождому народови вважались найбільше спільними, і ті кривди, які українському народови дїяли ся в його православній вірі, ті найбільше всїм докучали, всїм станам українського народу були спільні, і на них всї українські люде озивались.
Вже було сказано, що пани й королї польські, слухаючи ся своїх духовних католицьких, мали собі за обовязок віру католицьку ширити, а православну тїснити, аби православні приставали на католицьку віру. З початку думали вони навіть зовсїм православну віру знести, та що православні за свою віру дуже держали ся, то королї побояли ся так дуже їх зачіпати. Тодї надумали „унїю“, собто злуку, зєднаннє православної віри з католицькою. Богослуженнє, церкви, обряди — все щоб зіставалось на зверх так як було, а тільки щоб православні слухались папи, а в чім ріжнить ся сама віра, в тім вірили, як католицька церква учить (що Дух святий ісходить від Отця і Сина, — не Отця тільки, — що всї душі померших пробувають по смерти в чистилищу і там кару за гріхи відбувають, і иньше де-що таке).Справа ся була давня: ще за короля Данила була на Українї мова про унїю, і пізнїйше не раз про се говорено, тільки владики не хотїли на ту унїю приставати: боялись, що народ їх покине. Але в р. 1590 і пізнїйших знайшлось між православними владиками чимало таких, що на унїю пристали, а через що, зараз побачимо.
Були в тих часах між духовними, тай взагалї в церковних дїлах великі непорядки, не тільки у нас на Українї, а й по иньших краях: в Польщі, в Нїмеччинї, Франції, Англії, — у католиків ще гірше нїж у православних. Починаючи від простих священиків і монахів аж до найвищих владиків і самих пап, духовні покинули побожне житє, журились більше тим, щоб богато грошей зібрати та жити роскішно. Люде через те перестали духовних слухати, від католицької церкви почали відпадати, стали думати, щоб якось самим по євангелїю жити. Майже вся Нїмеччина, Англія, Швеція відпали від католицької церкви й окремо від папи й католицької церкви позаводили собі свої церкви.
У нас на Українї люде також шукали способу на поправу православної церкви, бачучи, який непорядок іде від самих духовних, і ще більше — від короля та польських панів, що мішали ся в православні церковні справи та настановляли священиків і владиків зовсїм нїкчемних. Почали до того брати ся брацтва.
Ті брацтва закладали ся по ріжних містах між міщанами для помочи бідним і для побожного житя. Хто вписувавсь до брацтва, складав до брацької скриньки невеличку вкладку на церкву, на бідних. В свята братчики сходились на брацькі розмови, помагали убогим, а умерших братчиків ховали всїм брацтвом. Мали часто в своїм наглядї й опіцї православні церкви, і тепер думали над тим, як би поправити порядок в православній церкві.
Найпершим способом до того вважали друкарнї, друкували книги, вишукували учених людей, заводили школи. Також духовенство і самих владик напоминали, аби був в церкві порядок, аби на священиків і єпископів ставили людей чесних і розумних, не вживали церковних маєтків на свої роскоші, але обертали на церкву, на школи, на бідних.Найбільше й найславнїйше брацтво в тім часї було львівське: воно мало друкарню, заложило гарну школу, де вчило славянської й грецької мови. Але львівський православний владика дуже не любив сього брацтва, бо воно не тільки що не слухалось його, але ще й докоряло йому за непорядки. І він перший надумав перейти на унїю, щоб не мати клопоту з брацтвом.
Православні владики тодїшнї були здебільшого люде, що йшли в ченцї й на владицтва не ради Ісуса, а ради хлїба куса, як то кажуть: аби з церковних грошей жити роскішно та багато. Заходи брацтв коло церковного порядку більше їх гнївали як тїшили. Не досить було біди від Поляків, мовляли, а тут іще від своїх: міщане-братчики, шевцї та кожемяки, як їх владики прозивали, хочуть ними командувати, в церковних справах їм розказувати. А патріарх констатинопольський, старший над українською церквою, замість щоб за владиками обстати, ще й собі руку братчиків тягне, їх заходи похваляє.
Давнїйше патріарх до справи української церкви не мішавсь, і митрополит з владиками правили зовсїм по своїй волї. А тепер патріарх приїхав на Україну й почав робити порядки: митрополита скинув, де-яких владиків насварив і також загрозив, що скине, а з брацтвами тримав. А що не знав справ тутешнїх, то часом дещо і не впопад зробив, і владиків роздражнив до решти.
А король, пани, урядники польські — всї тодї докучали владикам, — чи то навмисно, шоб змусити їх до унїї, чи тому що звикли зневажати православну віру. Католицька церква тодї вже встигла поправити ся в Польщі, і католицькі священики та езуїти-монахи католицькі, що старались усякими способами скріпити сили католицької церкви, багато православних переманювали на католицьку віру. Прихиляли й панів, які ще між Українцями полишались, намовляли на унїю й православних владиків. Король обіцював, що владики тодї будуть мати таку ж честь і силу як владики (біскупи) католицькі, а нїхто не буде мати до них права, а брацтвам король накаже, аби у всїм були своїм владикам послушні.
Майже всї владики православні на се знакомились, щоб спекатись патріарха та брацтв, і списали постанову, щоб їм папі піддатись та на унїю пристати. Та коли довідались про се православні, то брацтва, а за ними й православні пани, духовні і всякого стану люде підняли голосний крик. Заявляли, що вони унїї не хочуть, що то владики роблять самовільно, а не мають на те права самі, без собору православних, і що православні їх за владиків більше не хочуть уважати. З панів особливо Константин Острозький (молодший) додавав відваги православним, заохочуючи їх, аби унїї но приймали: обіцяв і оружною рукою буронити православної віри.
Деякі з владиків, настрашивши ся тим, відкинули ся від унїї, инші ж знову, покладаючись на поміч короля та панів польських, далї стояли при унїї. В 1596 р. зложений був собор в Берестї, і тут ті владики, що пристали до католиків, проголосили унїю. Але иньші, разом з православними панами священиками й депутатами з ріжних країв і від самого патріарха, заявили, що унїї не приймають. А тих владиків, що унїю прийняли, патріарші посли засудили, що вони не мають бути більше владиками.
._c._182.jpg)
Так роздїлились владики на унїятів і православних. Унїятів з початку нїхто не хотів слухати: православні хотїли їх поскидати. Але король обстав за унїятами, скинути їх не позволив. Навпаки — велїв священикам і людям слухати тих владиків-унїятів, а непослушних їм священиків казав скидати. Брацькі церкви за непослух казав замикати, а як опорожнялось якесь місце владиче або архимандриче, то ті місця давав самим унїятам. І так незадовго всї старші місця були заняті унїятами, а як вмерли сї владики, що зістались при православних, то православні лишили ся зовсїм без владиків.