Рада/1912/16/Досвітний вогник
| Рада (1912/16) Досвітний вогник (С. Єфремов) |
|
|
…„Не забуваймо про небіжчиків, які свого часу, в добу безпросвітньої темноти, засвічували свій досвітний вогник“ — ці слова, теж тепер небіжчика вже, Івана Бондаренка, мимоволі навернулись на пам'ять, коли мені загадано було пом'янути день столітнього нарождення Євгена Гребінки. І не тільки через те навернулись, що автор-небіжчик сказав їх про Гребінку, — ні: вони дуже добре характеризують постать цього українського письменника, як людини, що саме під час „безпросвітньої темноти“, тремтячою та непевною рукою світила свій маленький, досвітний огонь. Нехай те світло було невеличке, що світив він, нехай воно не пробивало товстезних мурів густого мороку, що навис був над рідним краєм, але досвітної доби, коли темнота ще панує й світа сонця не видко, великого важить і малий каганчик. Він, не видний за дня і непотрібний, коли зійде сонце, хоч на невелику просторінь, розганяє темряву й дає людям змогу робити своє діло. Він допомагає переждати тяжкі хвилини, коли пітьма змагається з світом, і служить за провістника ясного сонця. Коло його інтимного сяйва збірається гурток працьовників, що кінчають підготовчу до дня роботу. Таким досвітним вогником був поміж иншими в нашому письменстві й Гребінка.
Життя його не багате на цікаві риси. Син дрібного панка з великими претензіями, що писався вже Гребіонкиним, народився наш письменник на хуторі в пирятинському повіті, на Полтавщині 21 січня 1812 року. Хоч як одмежовувався від села його батько, штабс-капитан в одставці, проте українська стихія заливала навіть сем'ю обрусілого пана і знов переробила його сина на Гребінку. Ще на студентській лаві починає Євген перекладати Пушкинову „Полтаву“ на українську мову, потім пише свої популярні приказки й вірші, які так припали до вподоби тодішньому громадянству; захожується видавати український журнал додатком до „Отечественныхъ Записокъ“, видає український збірник, збіраючи коло себе чималий як на ті часи гурт співробітників. Але живучи в Петербурзі разом працює Гребінка і в російському письменстві й потроху все далі одходить од рідного письменства, йдучи слідом за геніяльним земляком своїм Гоголем. Було в українських творах Гребінки щось справді своє, інтимне, виблиски чималого ліричного таланту, що тікав од його, коли він переходив на чужу ниву, де йому лишалось по-рабському копіювати Гоголя, щоб кінець-кінцем зникнути в промінні його слави без сліду для російського письменства. Відомий философ В. Лесевич, аналізуючи твори Гребінки, дуже влучно порівняв його українські твори з російськими й довів, що тільки в перших автор був сам собою й давав щось правдиво своє, не вимучене й не вимушене, свіже і настроями, й думками, й формою. І коли що зберігає ймення Гребінки од забуття, то як-раз невеличка книжка його українських творів, а не великі російські томи.
На гіркі думки наводить порівнання невеличкої тієї книжки, й досі свіжої та цікавої, з припалими пилом фоліянтами. Скільки справді доброго зробив би діла Гребінка, коли б лишився був цілком на своїй ниві й не шукав популярности в сусідній літературі. Запалюючи свій досвітний вогник, Гребінка йшов за наказом серця і тому його українські твори обвіяні такою щирістю та сердечною теплотою. Пишучи по російському, він підлягав моді й панським традиціям — і російські твори виходили з-під його пера холодними, вимушеними, нічийого серця не торкаючи. Гребінка, як і Гоголь, став жертвою внутрішнього роздвоювання, і у його душа була переполовинена, і він хитався між тими половинами своєї внутрішньої істоти, не знаходячи собі в житті простої дороги.
Серце, симпатії, інтимна потреба безпосередньої творчости — тягли його до рідного грунту. Але, як і більшість тодішніх діячів українських, не міг він і сам зрозуміти того потягу, ні угрунтувати його, ні віддатись йому безповоротно, раз на завжди. Панське життя, перебування на чужині, вплив російської журналістики, бажання слави — все це стояло на перешкоді тому потягові, нейтралізувало його доброчинні впливи. Гребінка запутався в тому сільці обставин, бо сам не знав, яка велика єсть сила в рідному грунті і, похватом на йому працюючи, все-таки силкувався вийти в ширший світ, що зробився йому холодною могилою. Йому
|
„світ білий і змалку вдавався страшним“, — |
І тікаючи од примарної самотности, натрапив він на дійсну; прощаючись з покоєм, увійшов він як-раз у смугу мертвого штилю, що затяг його й поховав на віки.
В цьому лежить велика трагедія діячів досвітної доби. Вони засвічували свій вогник і він справляв свою добру службу, хоч на малу просторонь розганяючи темряву. Та вона все-таки дужча була і в сяйві того світлячка речі показувались не такими, якими були дійсно, а набірали покручених, фиктивних форм, і це збивало людей, що виходили на працю з своїми малими вогниками. Замісць простого шляху пускались вони безбач, манівцями, і що дивного, коли кінець-кінцем натрапляли на бездоріжжя й ламали собі ноги. Просто перед ними був рідний народ і праця на його. Але той народ уявляв із себе темну кріпацьку масу; освічене-ж товариство на Україні вже закуштувало роскошів панування і звязаного з ним національного одступництва, перероблялось на Гребіонкиних, бо єдино в російщині бачило культуру й оправдання свого панства. За таких обставин навіть ті, кого щось тягло до народу, не могли цілком віддатися йому і з усіма своїми народолюбними думками та замірами все-таки були занадто панами, щоб безоглядно й безповоротно ступити на новий шлях і вже йти ним не оглядаючись. Усі наші письменники досвітньої доби заплатили свою подать цьому внутрішньому роздвоюванню, всі вони тією чи иншою мірою були жертвами рабського становища народніх мас та свого привилейованого походження. І деякі з їх, принаймні сам Гребінка, коли не розуміли цілком ясно, то відчували своє ненормальне становище серед рідного народу. „Полюбіте ж, земляки, нашу „Ластівочку“ — писав він на закінченні свого збірника, — читайте її швидче, бо незабаром може прилетять соловьї — тоді хто стане слухати ластівку?“ І це справедливо не тільки з літературного погляду, бо вже тоді залунав могутній спів Шевченка, але й з громадського, бо незабаром, за життя ще Гребінки, в Київі Кирило-Мефодієвці роблять спробу поставити українську справу ширше й глибше, на єдино правдивий шлях — слугування народнім інтересам з кожного погляду…
Для Гребінки то вже не під силу. Він був і остався типовим досвітним вогником, провістником справжнього дня, але не діячем його. С. Єфремов.