Сині етюди (1923)/Редактор Карк

Матеріал з Вікіджерел
< Сині етюди (1923)(Перенаправлено з Редактор Карк)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сині етюди (1923
Микола Хвильовий
Редактор Карк
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Харків: Державне видавництво України, 1923.
РЕДАКТОР КАРК.

І Бєлий, і Блок, і Есенін, і Клюєв
Росія, Росія, Росія моя.
Стоїть сторозтерзаний Київ
І двіста розіп'ятий я.


Связан я узловыми дорогами,
На которых повесилась Русь,
На которых трактиры с острогами
Хоронили народную грусть.

В. Александровский


РОЗДІЛ 1-й.

На стола поклав бравнінга і на нього дивився трівожно, — редактор Карк. Згадав: холодний ранок — 905-го чи 6-го, тоді гімназистом був, це було вчора: учитель, а потім учень, а потім їх ховали в той ранок, в холодний, і дні йшли сірі, сірі — мабуть того холодний. Гімназіяльна церква і піп з жіночим обличчям. Повітове місто, болото, гуси, хмари і цвинтар на горі.

Кожний бравнінг має свою історію кріваву і темну — у нас, на Вкраїні, сьогодня: 3-го березня року нашого 5-го… а взагалі: 1922-го як довго, як курс нашого карбованця, як товарний потяг в мент відступу в невідомість — і вохкий день, і на деревах жовті сльози, а біля дерев танок умирання, — листя, а біля вокзалу метушаться сім'ї комуністів, а їх не беруть.

Де-хто не встиг сісти, і їх ловили по селах… Мого товариша жінку зловили, а потім згвалтували, і вона стала дурненька.

Кожний бравнінг має свою історію: темну, як духовне нутро окремої особи…

Історія бравнінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають — згорають… Вистріл… Темна історія. У буржуа одбирали бравнінги і вони плакали, а потім у нас одбирали, — і ми не плакали, — не іронія! — а може хто й плакав… Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Почуття колєктивізму нема, — це не з „азбуки комунізма“, провірте!

Проте це — не щоденник, це справжня сучасна новела.

Редактор Карк підвівся, ще раз трівожно подивився на бравнінга і вийшов.


РОЗДІЛ 2-й.

Із тихої вулиці пішов на клекіт.

Жевріло блакіттю.

На північ уходили во́ди, — дощ. На заході сонце в зелених усмішках: за міськими левадами уже зеленіло — теж уходило, і мріялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому — там окіян, там велично і синьо.

Так: телеграфні дроти взгіррям і проходили на брудні квартали міста, там вони вище над будинки.

Так: після теплої зливи дротом котились краплі, зупинялись, звисали, а котрі налітали, вливались і падали на брук.

Жевріло блакіттю.

Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне, — забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не уходили будинки в хмари, — чудово, воно ховає сьогодня в своїх заулках кріваві лєгенди на сотні віків.

Зійшов на тротуар. Пробігали трамваї з задумливим світлом: на фоні вечірового повітря елєктричні лямпочки тмяно-рожеві. Не хотілось знати, що трамваї убігають на край міста, що трамваї повертаються, що нема далі трамваїв, що далі важкі дороги і кістки замучених коней. А проте чудові лєгенди революції теж виростають тут.

Наприклад: на цій вулиці, на цім місці, — тут тепер міщане проходять, провозять свині з околиці, — гурток матросів умирав в нерівній боротьбі з ворогами, умирали на автомобілі, коли барикади посувались на північ — інсургенти уходили на північ, а в проваллі, раптово зацвіла Венера.

Редактор Карк дивився на вікна: там Чепіга і теж зацвіли. Йшла синя ніч і налягала на будинки, мабуть заповнювала корідорне повітря — корідори довгі, темні, установ. А в міщанських домах тукали мабуть годинники. Тукали, одмірювали простори по культурних, некультурних віках, згадували революції, не знали революцій — народні бунти, селянські повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило…

І дивився Карк па небо: там голуба безодня, там кінчається життя, а степи України теж голубі — асоціація з небом. Думав:

— Чого так вабить туди — там же смерть? Може тому що голуба?

Потім повернув до дому. Біля цього магазина, — тут тепер державний шоколад продають, — одного зімового ранку він зустрів нову владу. Згадав, як шумувала Україна, — хохол упертий чоловік, а може тут десь проходив Сковорода, Григорій Савич, великий український філософ, а тепер, кажуть, могила бурьяном заросла і бжоли не гудуть біля дупла, — тільки пчілка иноді пролетить, і шумують революції, повстання на Вкраїні — знову.

Григорій Савич Сковорода, — так російська інтелигенція любить: Грігорій Савич, Николай Романович, Владимир Ільіч, Тарас Григорович. І єсть в цім якась північна солодкість, упертість, і калужські нетри, і Іван Калита, і московська сила — велика велитенська, фатальна, від варяжських гостей іде. І нема тут вишневих садків, — на вишнях у червні проростають зорі, — і нема тут лунких дівочих пісень — далеких, край села, а то в заводськім посьолкові, або коли з сапками ідуть, а навкруги їх зелено, а за ними із цукроварні ледве-ледве манячить у літні, ясні ночі дим.

Дим... Подумав, що над Україною завжди був дим, і вся вона задимилась в повстаннях, задимилась в муках, огонь уходив десь у землю, тільки на Дінці спокійно думали і упирались в небо димарі. І був огонь і теж — велика велитенська сила, фатальна, тільки від варяжських гостей вона не йшла.

Коли Карк зійшов на місток, біля лихтаря його зупинили.

— Пачістім!

Здивувався: у ночі? подивився на хлопчиська — очі благають. Поставив ногу на підставку, але згадав, що грошей нема. Пішов. І згадав, як багато тепер дітей на вулиці — з щітками, з цигарками, стільки бачив в Ясах, чи в Бакеу, в Румунії, — там багато кафешантанів, добрі скрипники, — а в горах їдять мамалигу, живуть зі свинями, там же носяться вітри, а з боку Карпатські і Трансильванські гори, снігові верхів'я… Коли в Румунії буде революція?

З Лопані дмухало вохкістю.

Лопань теж має свою історію: на березі багато калу і дохлі коні, а учителі гімназій і досі ловлять удочками рибу і думають —

про минулі дні, коли фунт білого хліба коштував 3 коп., а півпляшки — 24.

Лопань теж має свою історію — вона не знала революції, вона не бачила революції, біля неї проходять червоні крамарі, на ній теж зрідка появляються кайори. Розмова:

— Що за світла ніч, а на душі темно; нема простору. Чека. Госпуп. Ех, ти життя прокляте!

Другий голос:

— Нічого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель — хвиля, девятий вал. Регулятор. Піднявся високо, а ну бо нижче! Не хочете? Себе виніть. Ми теж де що знаємо. Налетів обиватель — і човен поринув. Обиватель регулятор.

З Лопані дмухало вохкістю.

РОЗДІЛ 3-й.

Мої любі читачі! — простий і зрозумілий лист. — Я боюсь, що ви мого новелу не дочитаєте до кінця. Ви в лабетах просвітянської літератури. І я поважаю. Та кожному свій час. Творити то є творити. Да. Соловей — от як дерева здалека пухкі, а між дерев біліє, а біля дерева зарясніло — солов'ї не однаково співають, прислухайтесь. Свої Моцарти, Бетховени, чув і Лисенка — солов'я. Переспівувати — не творити, а малпувати. І читач творець, не тільки я, не тільки ми — письменники. Я шукаю і ви шукайте. Спершу від новаторів — і я теж — це нічого: від них, щоб далі можна. А твір мій буде цілком художній — треба продумати, треба знати… Ах, зелені мої сни за далеким невимовним. Ах, моя молодість — на фабричних посьолках тебе залишив, заблукалась ти ніччу в шахтарських огнях, на степах запорізьких безмежних.

РОЗДІЛ 4-й.

Револьвер системи „бравнінг“ не виходив із голови. Про бравнінг: Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розвязка і зав'язка, фабула, сюжет та ин. Шерлок Холмс. Не виходив із голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела, а там, що він лежить в столі, а в кімнаті тихо, домовинно, тим, що є „сьогодні“ і нема „вчора“ — далекого, несподіваного великого, особливо на фоні „позавчора“.

Карк зійшов на площу і раптом обернувся: його покликано.

— Товаришу!

Давиться: чоловік роскинув руки, немов повітря хапає.

І ще раз:

— Товаришу!

Відкіля цей голос?

Так, він знає цей голос, це 17-го року, голос 17-го року, голос молодої, бадьорої, червінькової революції, трівожної радости — може глибокої, може синьої, може це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганську.

І щож: був сліпий, вийшов із лікарні — голодний і радий, і світлий, як усі після хвороби. Він після тифу. І на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитині, що перший раз стала на ноги, або заговорила.

Хотілось обняти сліпого, згадав сентиментальний роман, провів сліпого на тротуар — і тільки.

Той пішов.

— Товаришу, — і руками повітря ловить.

Думав про радість 17-го року.

Пішов трівожний: стояли в очах січневі сніги, іржали десь повстанські коні — думав.

РОЗДІЛ 5-й.

Живе редактор Карк близько міського парку, на тим краю, де сонце сходе і блимає в скалках сміття — там вигін, там собаки, а у ночі постріли на сполох — вартові. Між иншим — відповідальности за газету — жадної, відповідальний инший.

На квартиру прийшов випускаючий.

— Entrez!

Редактор Карк завжди: entrez! Випускаючий товариш Шкіц і суворий і булий член Ц. К. есерів. Був на суді — виправдали, тепер щось знає. Поклав останню коректу для підпису.

Редактор Карк:

— Сідайте, прошу.

Шкіц дивиться на всіх трішки с призирством. І на Карка. Безумовно: одні не знають, що є Ц. К., а другі — що він булий. Дивився поверх Каркової голови і стояв. Каркові з ним приємно, а коли згадував неприємно: від Ц. К. дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. І прийшло чогось в голову, про величність. Хтось скаржився — їхати далеко: 300 верстов. Не міг уявити: сьогодні за фунта хліба заплатив 100.000 карб. За маленький шматок. Що ж 300?

Мовчав. І Шкіц.

Потім Шкіц запахмурів.

— Україна… Да… Прогавили — і пішла від нас Україна пішла. А все тому, що ми поети, що ми не комерційної вдачи.

І ще суворіш:

— Ми не політики. Ми — поети. Нема в нас і північної жорстокости. Ми романтики.

Редактор Карк:

— Велику французську революцію поети робили.

Зі злістю:

— Французи — нація. А ми без міста, в місті ми музлаї; — роззявивши рота ходимо, а в установах революція і на селі революція. А в тім ми не французської вдачи, ми до німців скоріш. Може вам дивно, а я кажу не дивно. Це ж у нас німець картопельку садить. Не дарма наші культурники до Німеччіни їздять. А німецької комерційности в нас і нема. І в цім наше лихо. Ми і короткозорі… А що наш народ? Був по лісах, а тепер в оселі повертається, і плює на нас. Він теж романтик. Наш народ.

Редактор Карк слухав і було боляче і тоскно. Дивився на той стіл, де лежав бравнінг і було сіро, як у 905-му чи у 6-му році. Було:

— центральна рада, трудовий конгрес.

Випускаючий взяв підписану коректу і в'яло промовив:

— До збачення.

Потім хвилину розглядав біля дверей статуетку — бюст якогось римського полководця. І Карк дивився на статуетку. Він приніс її з редакції: старовиною віяло. В його редакції виходила колись велика газета — 17 року. Росповсюджувалась по всій Україні… Ну і від статуетки віяло.

Шкіц, зачиняючи, двері сказав:

— Римський полководець… Дивно.

А за дверима зітхнув.

Приходила ще хазяйка і покликала до себе. Із хазяйчиної кімнати видно дорогу і зоологичний сад. Дорога ховається на краю міста і на ній пасуться — по провінціяльному, — гуси. Хазяйка підфарбовує щоки, дарма що стара. У низу її спідниці — шмаття, а все таки вона лермонтовська пані, із гусарів. У неї кватирує де-кільки чоловік. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:

— З мене беруть податок, а я нічим не торгую. А тепер всі торгують. Або можна прожити не торгуючи?

І ще каже:

— У мене дочка хвора, а їй не дають пайка. А тепер усі хворі мають одержувати пайки, бо тепер комунізм.

Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п'є у неї чай. За чаєм вона оповідає йому, як ховала фарфорові чашки від реквізицій — вони лежали у відомого лікаря внутрішніх хвороб, а у нього реквізицій не було.

Потім вона згадувала минуле. Зі станції бігли степові гудки і хазяйка ще говорила.

— Колись їздила в Крим… Вілла була. Горняшки були — багато. Під'їдемо фаєтоном, а потяг уже шипить. Сядемо — гу! — і поїхали. Так гарно в купе колисає. Ідем, їдем — і так без кінця. На віллу, в Крим. Все за тобою біжить, як в кінематографі. А тебе колисає…

Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за єгипетські сфінкси — для чого? а теж гарно.

Потім він підвівся — іти треба. Похитала головою:

— Ах, редакторе! працюєте ви багато. Матвій Самойлович…

І замислилась. Матвій Самойлович її чоловік. Ростріляли за контр-революцію. Це було 3 роки тому. Висів його портрет над її ліжком, а в рядок Михайловський. Купила на базарі, казали, що Михайловський теж не з комуністами.

Коли Карк проходив вітальнею, біля вікна сиділа Нюся. На качальці: не ходе, ревматизм. Качалка зі старими везерунками. Придивишься — щось подібне до візантійських малюнків, а то взагалі до фарбописи якогось минулого століття. Століття — віки. А то нагадує чомусь якогось гетьмана.

Нюся покликала. Коли підійшов, подивилась ясно.

— Драстуйте! — і подала руку.

Рука тепла і м'яка, як його маленька подушка із леб'яжого пуху що подарувала мама. Мама умерла, а подушка нагадувала маму.

Налетіла на вікно сіра хмара і стало волохато. Замріялось. Нюся казала:

— Чому це в голові два дні одбиває: губ-трамот! губ-трамот! Чому це слово? Ну я не знаю. Чому це слово? Навіть в ночі трівожить: знаєте — гупає і утрамбовує. І боляче. Навіщо?

Вечоріло.

Слухав, як десь прокричав півень.

Нюся:

— А на тім тижні думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. І думала, що махновщина то є трагедія інтелигенції лівобережної України. Як ви гадаєте?

Подумав.

— Може.

Потім сів біля неї, а вона ще говорила. Вона говорила краще як Шкіц: тепло, по жіночому. І хотілось погладити її руку.

За вікном гуділо місто. Десь ще прокричав півень.
РОЗДІЛ 6-й.

Зауважте, як пишуть молоді вкраїнські письменники. Ви їх мабуть не знаєте, а їх треба знати, це ще в Шевченка написано. Є повірря, що наші діди всі грали на сопілках, тим-то й мова така музична. Наші діди були чабани і виганяли товар на вигін по синій росі, а біля підбитого бурею дуба грали на сопілках. А от Робіндранат Тагор теж народився в нетрах…

Так от, зауважте: вони родились в нетрах і заблукались в нетрах. Це погано. Я вихожу на новий шлях і мені радісно. Поперед мене горить зоря, як і колись горіла. Я ії кладу в своє волосся — і вона горить инакше. Да…

РОЗДІЛ 7-й.

На подальшім розділі мій читач зупиниться і продумає те, що він прочитав. Ах, як радісно блукати невідомими чебрецевими шляхами!

РОЗДІЛ 8-й.

Для живої мислі читача.

РОЗДІЛ 9-й.

Мені хочеться говорити не на тему, і я говорю. Я хочу написати агітаційного листка. Історична справка: великій соціялістичній революції завше бракувало на талановитих поетів — агітаторів, а халтурили всі, за гонорар. Ах, як мені тяжко писати про халтуру, я дивлюсь в майбутнє, я звертаюсь до нащадків: заплюйте темну тінь моїх сучасників від халтури.

Це — риторика утилітарного походження. Ну і щож. З Карком спільного — нічого, а з новелою — багато, з життям — теж багато.

Так от, революція творить новий побут, і треба писати революційний побут. Єсть ще пролетарська поезія. В українській літературі вона утворює добу, а може епоху…

У мене, як на сеансі на користь голодних, в антрактах — „на користь“. Між иншим — читайте оповідання на тему „голод“ — це корисно.

… Про вічність твору: де тенденція — межа ії, де рафінована художність. Я хочу, щоб твір мій був вічним і величним… Пролетарська поезія — не метелик… Яка загальна композиція моєї новели?.. Важко торувати… твердий грунт, реп'яхи… Коли я вийду з літератури минулого?..

Відчуйте змагання мого класу! Мій клас — пролетаріят — по крови в бур'янах і на шляхах боротьби за волю, рівність і братерство.

РОЗДІЛ 10-й.

У редактора Карка очі, як у Гаршина, а очі Гаршина писав Рєпін, а Рєпін оголошував себе за українця, і Нюсі здавалось, що в очах Карка — степи. Крім того, вона часто читала Бьольше, може й тому степи.

Стояли ясні дні і проходили ясні дні. За міськими левадами сторожили простори і було просторно, а на душах темно. І на тих і на других, і переможці і переможені — а хто переміг? Це редактор Карк думає. Усі були похмурі, того й театри так повно заповнювала публіка… республіка… ха!.. — це редактор Карк думає.

На заняття ходив вже пізніш відповідального. Вчора зійшлись в кабінеті.

Відповідальний каже:

— Читали „Росію в імлі“ Уельса? Хай тепер радіє — на вулицях весело — магазини всі одчинено.

Занозуватий чоловік — це видно, і нервовий — це теж видно. Йому повсякчас здається, що з нього глузують. Він лає інтелигенцію, але любить, коли йому скажуть:

— Та ви ж самі інтелигент!

Правда, замахає руками:

— Ізбави бог, ізбави бог!

Каркові він говорить:

— Про присутніх історія змовчує.

Карк інтелигент. Карк червоніє.

Відповідальний уходить.

В редакції не по собі. В конторі теж. Контора міститься в одній з кімнат другого поверху.

А там, де була контора, губпечать роздає газети.

І там нудно. Згадує яке життя кипіло тут.

В конторі сидить машинистка, дочка бувшого власника цієї друкарні… (Бувшого… тепер всі — бувші і все — бувше і в цім глибінь вечірньої мислі…) Каркові шкода ії, і він також ставиться до неї, як і до статуї римського полководця — з повагою, і йому сумно, коли дивиться на неї. Здається, що вона, як і Нюся, уміє говорити, що і у неї такі м'які руки, як у Нюсі. Проте він до неї ніколи не говорить.

Редактор Карк любить сидіти в кімнаті коректорів, а в конторі — ні. Тут так тихо, а внизу гудить машина. Голови нахилились над столами. Напруження. Навіть небо працьовито заглядає сюди: світлі — світлі плями на розістланий папір. Думає: і за 300 літ такаж напруженість і байдужість до всього, що діється там.

… Шумить машина у низу. —

Пішов знову в кабінет. Йому треба писати передову. Не хочеться. Але він сідає і пише — треба. Потім згадав про «губ-трамот» і в голові почало одбивати:

— Губ-трамот!

Потім він пішов до дому.

І завтра він ходив до-дому, і багато днів ходив до-дому. Дивися: по верхів'ях парку з паровозобудівельного в задумі заходив десь дим. Йшов за димом і думав про дим — знову. По дорозі стрічав знайомих. Як от: в чумарці, зі стьожкою, він завше все знає, улесливий, лагідний. Він каже:

— Хі! хочете побачити радянський шлюб? Це інтересно. Справжній робітник, з тютюнової фабрики. І його батько робітник.

Входять в церкву. Улесливий метушиться, вказує на двох, що біля вівтаря стоять — шлюб. Запевняє, що це робітник, що батько його робітник. А Карк думає, що улесливий мабуть бувший есер, мабуть бувший есдек.

Курить ладан-дим. Церква завше збирала націю — Кирило-Методієвські братчики, лаври — фортеці. Та от прийшла революція — і закуріло, і не стало церкви, і воскресла церква.

— Христос воскресе із мертвих!..

Пішов дощ.

До Великодних свят було сіро, холодно, першого — паски святили — заясніло, весело, тепло. І другого. Потім знову дощі. Віруючі думали, що це знамення, і Карк сьогодні трішки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, біля Оріону… Нащо комета? А земля одірветься — таки від сонця і полетить в провалля. І тоді будуть смішні революції і автокефалії. Буде тільки дим. Дим заповнить повітря і буде первотвір.

— Христос воскресе із мертвих!..

В церкві співали мелодії з Леонтовича, — кажуть він загинув химерно однієї зеленої ночи, а це було взімку, а його композиції французські діти співають, а у нас в церкві, з ладаном. Вийшов із церкви.

Виходило світло, виходило темно, і уходили за обрій, щоб більше не повернутися. Шуміли трамваї, часом давили людей, а на завтра об'ява:

„Комендант міста наказує“.

Колись Карк бачив, як автомобіль задавив велосипедиста. Летіли обидва. Що думав велосипедист? І уявив: Сиваш, трівожна ніч, море і 10000. Махновщина по Сивашеві на тачанках. Трагедія інтелигенції лівобережної України…

… Нюся. Вона така лагідна, а везерунки нагадують гетьманщину.

Було сумно.

Вечорами сидів з Нюсею або ходив до відомого українського діяча — з боротьбистів — з рудою борідкою.

Слухав його плани за те, як утворити нову партію — викинути «Р» з Р. К. П., викинути «У» з К. П. (б) У., утворити єдину К. П. Це фантазія, це романтика.

Український діяч ще видавав паганенького журналу і не міг його видавати, — самоокупаємість сувора, а в нім не було німецького духу.

І була лагідність і скорбота в сірих очах, і було м'яке тіло.

Фантазії росцвітали під блакитним небом.

Блакитне небо проточувалось на всі вулиці великого промислового міста.

РОЗДІЛ 11-й.
Зазеленіли міські садки. Виходили няньки і діти, і тут же — бліді обличчя з вокзалу, — невідомі, невідомо, в невідомість. І хотілось кохати і не хотілось кохати.

Редактор Карк виходив в зоологичний сад і прислухався до неясного шуму, що туманів між дерев.

Тягнуло кудись, а на серці наростало склизьке, наростала злість на всіх. В редакції він не хотів стрічатись. Не говорив з відповідальним. Про що говорити?

Була й на нього злість. Росла. Торік думав: parvenu, а відповідальний ріс і була уже злість. Образливо було за себе, за руду борідку, за тисячі роскиданих по Україні невідомих і близьких. А відповідальний ріс, знову лаяв інтелигенцію, і хотілось плюнути йому межи очи, за його неправду, за його лицемірря. Годинами стояв біля букиниста, а недалеко бандурист набринькував про славу України.

Пішов до Нюсі. Нюся росказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.

Тоді він говорив — суворий, ніби з борами говорив, коли вони шумлять:

— Ні, Нюсю, я так не можу. Мені важко. Мене оточують люде — а хто вони? Про ймення змовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах, — одні про даються, одні вискакують — темні, невідомі, parvenu. Бувші соціял-демократи метрополії беруть. Соціял-демократи!.. Розумієте — в митрах соціял-демократи. Це — жах. Я не можу. Це — жах.

Нюся втішала, він заспокоювався, і вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.

Редактор Карк:

— Мені сняться зелені сни — навкруги простори, а на мене лізуть гадюки. Я їх б'ю, а вони лізуть. Я не символіст, а вони на мене лізуть…

Нюся:

— Покладіть на мої коліна голову.

Він клав, і вона пестила йому м'яке волосся.

Вона усміхалась:

— Губ-трамот! Губ-трамот!

І він усміхався хворо:

— Губ-трамот! Губ-трамот!

А потім він знову думав про бравнінг і було тоскно, бо хотілось жити, — руда борідка теж хоче жити — одірваний від життя зі своїм журналом радянський автомат.

І було його шкода. А от варяжська сила — велика — велитенська — напирає, ще напирає. І мовить руда борідка з сумом:

— Не придавіть зовсім!

… Підхопився. Хотілось вилаятись, кріпко, цінично, матюком. В голову лізли соціял-демократи в митрах…

Простогнав:

— Нюсю!

Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя — воно було мертве. Сказала схвильовано:

— Ідіть, випийте води!

Редактор Карк підвівся і, як хворий, пішов до дверей.

РОЗДІЛ 12-й.

Вохкий грунт притягує: — вохкість на сонці. Майже що-дня ходив в ярок і вбірав в легені вохкість. З ярка чути було далекий шум, в ярках блукало сонце. Знаєте — сонце уміє жити: ранком воно веселе, удень — працьовите, увечері задумливе — коли за обрій відходить, а біля нього купчаться хмари, обгортають сонце, — воно задумливе, як мудрець.

Удень бачив, як гурток дівчат біля окацій з сапками. Смішні в шумнім місті: у них такі ноги брондзові і м'язкі. Знаєте: грунт, рілля — пухко; тілько що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води і зелина буйно б'ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненні життя, а в притягненні природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов із цеху на повітря після ночної зміни. Цокотіли молотки, гуділи машини — і все задумливо. А в горі їдне небо з зорями — і тільки. За заводським парканом тиша — ніч. Тоді в голові мудро, тоді в серці мудро, тоді я цар життя і моя голова підпирає темно-синю височінь.

Редактор Карк заговорив до дівчат:

— Відкіля ви?

— Хі! хі! хі!

Але одна сміливо сказала:

— Що тобі, паничу? Подивись на себе: тобі жити два дні. Хіба тобі до дівчат?

Здрігнув.

— Відкіля це ти знаєш?

— Знаю! Тепер все пішло на комунію. Всі знаємо.

І заспівала:

„Ципльонок жареной, ципльонок вареной,
„Ципльонок тоже хочіть жить.
„Я не совецкой, я не кадецькой,
„А я народной комисарь.

І говорила:

— Бач і той лізе в комисарі — ципльонок.

— Да… — сказав і одійшов. Думав…

… Увечері бачив Шкіца. Дивно: почав одягаться краще, навіть надто. І комуністи одягаються краще — може й не всі — неп.

Шкіц організовує трест і вже не говоре про Україну, тільки иноді мало.

Але він каже:

— Практика річ велика. Це — життьова пошлість, але й життьова мудрість. Треба жити. Так після пожежи: стоїш на руїнах — важко, бо смердить трішки і нагадує… та треба жити.

Карк нервово кинув:

— Після пожежи не смердить!

Шкіц уперто заявив:

— Після пожежи маленький дим і… смердить.

І розійшлись.

Знову наростала злість. І на Шкіца. Був самотний, сунула непереможня жахна стихія: степова пожежа… А потім буде дим. Крізь дим вирисовується дірка на чолі…

… Цілу ніч горів степ, бігли отари товару, ревли, і душно було в повітрі..

Так снилося.

РОЗДІЛ 13-й.

Справа посувається до розвязки. Як ви гадаєте, чим закінчиться новела? Американці не читають творів з нещасним кінцем, слав'яне — навпаки — така вдача в тих і других. Я буду щиро казати: я сам не знаю чим закінчиться вона.

Проте над новелою я працював чимало. Я нарочито не знаю, чим вона закінчиться.

Я не хочу бути звязаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте — інтересно, до чого я прийду?

РОЗДІЛ 14-й.
Уривок із мого щоденника. Думав про сучасну українську белетристику. Думаю так: іде доба романтизму, — не того, що ви думаєте. Хто цього не зрозуміє, багато втратить. Реалізм прийде, коли із робфаків вийдуть тисячі, натуралізм — коли конче запаскудимо життя.
РОЗДІЛ 15-й.

В новелі два головні типи: Карк і Шкіц. Я хотів, щоб Нюся покохала Карка, а Шкіц Нюсю. Вони не покохали — і не треба. Проте не можна в кожній новелі про кохання — як ви гадаєте?

РОЗДІЛ 16-й.

Навіщо стільки розділів?

Така психологія творчого інтелекта: дати, як мога більш, навіть тоді, коли не можна.

РОЗДІЛ 17-й.

Ранком заявив відповідальному, щоб підшукував йому заступника.

Спокійно:

— Добре.

Чуття казало:

— Тепер багато знайдеться.

Стрічав руду борідку — це не відповідальний. Хазяйка стала суворіш. Шкіц в тресті — заправило.

Каже:

— Практика велика річ, хоч і життьова пошлість.

Тільки Нюся. А хазяйка стала ще нахабніш.

Не знав, що буде далі, і не цікавивсь. Без посади? Добре. Далі? Однаковісінько.

Йшов міський вечір: фаркали лихтарі, шумувало на тротуарах, а брук — тихше.

Сидів проти Нюсі. Нюся не говорила про Хмельниччину — дивно.

Із вікна видно третину міста, — з 2-го поверху. Місто загадкове, надмрійне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарські часи в Німеччині, потім бараки з тифозними — тифозні залишились, а вороги прийшли. Тифозні в гарячці, а палати сумні. І думають палати велику народню думу: де правда?

… Йшов міський вечір, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук — тихше…

— А я вам хочу ще сказати.

Це Нюся.

Карк:

— Говоріть.

— Не думаєте ви, що на Волині і сьогодні ліс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в сей мент на Волині.

… Як і завше в тиху погоду струмками відходив за обрій дим — над вечером, над містом.

Редактор Карк:

— А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадаю тільки, що це була житниця.

На столі стояли фарфорові чашки. Це ті, що лікар ховав.

Карк згадав: український мужик ніколи не бачив фарфорові чашки, а потім він пішов у повстанці — і бачив чашки. Але він не пив з тих чашок — йому ніколи. Український мужик і на заводі — він всюди український. Буває він пролетар — таких багато. Він більшовик і уміє умирати.

Це було в листопаді — український мужик біг обідранний і темний з гарячими очима з порожніми руками на багнети — чимало їх бігло. Вони уміли умирати. Тоді вітер носився з листям. Було й так: приїздили до його, ставили його до стінки рострілювати. А він казав:

— Простіть, господа… чи то пак, як вас…

Було ще й в ярках — ярки багато знають…

Я: на те революція, на те боротьба. Він, редактор Карк: — А все таки вклоняюсь тобі, мій, героїчний народе! твоєю кров'ю ми окропили ¾ пройденої нами путі до соціялізму. Почалось з волинців та ізмайлівців, в Петрограді; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах і на тихих чебрецевих ланах.

Так от. Карк казав:

— Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?

Нюся підвела очі, подивилась на Карка і взяла його руку. Вона сказала:

— Я так ії, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого бога, за неї душу погублю.

… Було тихо. Вулицею пролетіла прольотка. Карк схилив голову:

— Нас не зрозуміють: як погубити?

… Було тихо.

Нюся заговорила ледве чутно:

— Моя мама рада, що нема вибухів, а я не рада. Свідомістю моєї мами життя керує, а моєю — ні. Чого це? Я уночі прокидаюсь і прислухаюсь, і мені здається, що я в оселях і там громи. Потім гайдамаччина, махновські рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як мені хочеться бути горлицею! У нас в маєткові був байрак і там репьяхи. Коли підходила до них — відтіля пурхали горлиці і летіли до лісу. Потім до нас прийшли селяни, лаяли нас, і ми поїхали в місто.

Карк підвівся і нервово заходив по кімнаті. Пішов до вікна. Вбірав в груди свіже повітря. На першому поверсі грали на піяніно щось стародавнє, далеке. Було в голові: чия музика? Верді?

Стукало в голову:

— Ала-верди! Ала-верди!

І ще:

— Губ-трамот! Ала-верди!

Нюся покликала:

— Вам боляче? Скажіть правду!

Він:

— Не знаю, я дивлюсь вгору — там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю. Налетить вітер, розвіє його — я про дим — і нічого не буде. Загориться будинок і довго на всю вулицю йде дух. Тоді буває тоскно.

Нюся:

— Все так — все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молоді, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морі — величний малюнок. Над ними буревісники, над ними в хмарах сховано блукають бурі. Під ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. І от під малюнком надпис: „козаки випливають грабувати турецькі міста“. І текст відповідний… Можей козаччина через 100 літ буде димом…

Карк зблід і схопився з канапи. Але не повірив тому, чого хотілось.

І було тоскно.

Карк пішов в свою кімнату, сів біля столу, в котрім був бравнінг.

Так просидів до 3-х годин ночи.

… Близько вікна пролетіла пташина, гасли зорі. На міській башті загорівся ціферблат.

РОЗДІЛ 18-й.

Новелу скінчено… Що? Так, скінчено…

… Велике промислове місто, велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанськи полки…

… А проте — чудові легенди революції теж виростають тут.
НАРЕШТІ КОМЕНТАРІЙ.

Дієві особи:

1. Автор.
2. Читач.

Читач. — Послухай, шановний авторе, деж твоє авторське обличчя?

Автор. — Любий мій читачу, це ж Карків щоденник (для того: роскрити природу типа), і тільки зрідка проривався я.

Читач. — Ну, а хто ж ти, шановний авторе?

Автор. — Милий мій читачу, редактор Карк думає, що я — parvenu.

Читач став біля вікна і замислився.

Автор. — По моєму, я виконав своє завдання. Га? —

Читач мовчав.

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

В кімнату влетів запашний вітер.

В далекій кузні співали молотки.

За вікном стояв город у вечеровій задумі.

А на горизонті відходило шосе в степову бур'янову безвість.