ЛЕНІН
Одна за одною спішать і щезають хвилинки…
І зморшки напружують хвилями горде чоло,
і очі, як леза, — здається, приперли до стінки,
і раптом проллються усмішкою, сонцем, теплом.
Рука, як рука, — чоловіча, робоча, смаглява, —
— Робити невтомно, нестримно, хоч цілу добу!
А літери — гук: — Індонезія, Індія, Ява! —
— Доволі знущання! — Дорогу, дорогу рабу! —
Запилена пара, жилетка. Побиті ботинки,
Краватка на боці. — Звичайна фігура. Ну, да!..
Та гостро і чітко — нестримні маленькі хвилинки! —
— Навіщо ботинки?! А людство! Комуна! Мета!
Над вечір. — Удома. — Один. — Телефон, — Установа.
— Надіє!
— Я знаю! — Голодний! — Там каша, — бери!
Хвилинка, чи дві — пообідав. А далі, а знову:
— За працю, за працю! — Бо серце штовхає: — гори!
Бо серце!.. О, серце велике, безмежне, космічне,
що світ умістило, без одного зідху, в собі! —
— Ні слова про спокій! — Розіб'ємо мертве, одвічне!
— Ні слова про спокій! — На бій, і на бій, і на бій!
…І тіло згоріло, і тіло, згорівши, упало…
І очі мільйонів на мить похилились униз —
під чорні знамена… Та серце вулканом зірвало
напружену тугу: — Роздмухуйте штормами бриз!
Палайте, горіть, хто великий над серцем і дужий,
хто може в хвилинку окреслити завтрішній плян!
Так грізно, так тепло, так соняшно зорями мружить
людина над людом, і серце над серцем, — Титан!
Ступайте у маршах! — Видзвонюйте гуками бруки!
Хай гулом одлунить земля під ходою кремез!
Як треба — ламайте, як треба — будуйте! За муки
найдальшого брата — вставайте під вістрями лез!
…І серце… Ніколи його не забудьте, космічне,
що світ умістило, без одного зідху, в собі! —
— Ні слова про спокій!
— Розбийте зогниле, одвічне!
— Ні слова про спокій!
— На бій, і на бій, і на бій!
|
