Рись-мати

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українські народні казки (1920
Зі збірника І. Рудченка
Рись-мати
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Малюнки: Юрій Магалевський
Видання: Ляйпциґ: Українське Видавництво в Катеринославі, 1920.

Рись-мати.

Був собі дід та баба. У діда дочка, й у баби дочка. Так вони ходили на вечірки.

От баба дала дідовій дочці повісмо конопель, щоб вона за ніч спряла. То вона йде й плаче, а теличка побачила, та й питає:

— »Чого ти, дівко, плачеш?«

— А що ж? — каже, — дала мені мачуха повісмо конопель, щоб я за ніч спряла.

— »Не плач! Лізь у моє ліве вухо, а в праве вилізь: так тобі там і попрядеться, і потчеться, і в скриню покладеться!

От, вона й спряла те повісмо.

На другу ніч баба й друге дала. А вона знов плаче й іде до тієї телички. А теличка й каже: — »Чого ти, дівко, плачеш?«

Вона розказала, — так і так: »Лізь«, каже, »у моє ліве вухо, а в праве вилізь!«

Вона й полізла; так їй там і спрялось, і змоталось.

А баба стоїть і все те бачить. Приходить тоді до діда та й каже:

»Заріж, діду, ту теличку!«

А дід і каже:

— Жаль, бо славненька теличка, — нічим буде і дров привезти.

Українські народні казки (1920) - сторінка 004 - Ю.Магалевський.jpg

А баба йому:

»Я й сама притягну, заріж!«

Дідова дочка почула, що ту теличку хочуть зарізати, та прибігає й каже: »Теличко-сестричко, хочуть тебе різати!« — »Дарма«, — каже, — »нехай ріжуть, а ти мого м'яса не їж. А як підеш на річку моїх кишечок полоскати, то буде в моїх кишечках двоє зерняток, так ти візьми та й посади ті зернятка, то побачиш, що тобі буде.«

От зарізав дід теличку. Вона пішла кишечок полоскати й найшла там двоє зерняток, взяла й посадила. Так за ніч виросла яблунька — листя золоте, а яблучка срібні!

Аж ось на завтра царь їде та й каже: »Що це за дерево таке славне?« Та й послав свого кучера: »Біжи«, каже, »хоч один листок вирви!« Кучер тільки що до неї, хотів листок вирвати, а яблунька вгору й пішла — не достав!

Вийшли всі з хати: і баба, й бабина дочка, і дідова дочка — та й дивляться. Тоді той царь і каже: »Хто достане з оцієї яблуньки хоч один листок, так я з тим повінчаюся.«

От баба свою дочку так убрала: думала — достане листок: Вона тільки що підійшла, а яблуня так угору й пішла. Уже чого вона не робила та баба: і підмощувала, і сама доставала, — так яблунька все вгору, вгору… не достала!

А дідова дочка стоїть — така чорна, змучена (так баба її замучила), а той царь і каже: »Ану ти, дівчинко, чи не достанеш?« Вона як підійшла під яблуню, так та яблуня на неї сама й гілля поклала.

Царь тоді взяв ту дівку, посадив на віз і повіз із собою. То вони їдуть, а яблунька за ними з города слідом біжить. А царь так любується! Приїхали, а яблунька під вікном стала та й стоїть.

Повінчалися вони та й живуть, може, років уже зо два, і стало в них маленьке дитятко.

Приїхала раз до них у гості бабина дочка. Гостює в них, а царь і каже своїй жінці: »Не ходи«, каже, »з бабиною дочкою нікуди!«

Українські народні казки (1920) - сторінка 006 - Ю.Магалевський.jpg

А сам поїхав кудись.

От бабина дочка й просить: »Душно«, каже, »сестро, надворі, ходім покупаємось!« — »Не хочу!« каже та. — »Ні, ходім та й ходім!« Як стала просить, так таки підманила: пішли купатись.

Ото вони собі порозбірались, бабина дочка й каже на царицю: »Ну«, каже, »сестро, бреди ти попереду в воду, бо я тут місця не знаю!« Та й побрела попереду, а бабина дочка за її плаття, — убралась, та й пішла до царя.

А та попливла щукою.

От кинулась вона до дитини, так дитя не йде: плаче. Мамка за дитя, та й пішла на Десну, де вони купалися, та й каже:

„Рисю, рисю! Молодюк плаче,
Молодюк плаче — їсти хоче!“

Припливла вона щукою, погодувала, та й знов попливла.

І що вже не робили — плаче дитина та й годі!

Царь сердиться: »Що це з дитиною сталося, що то було таке любе, а тепер усе плаче, все плаче?«

А воно плаче, бо голодне. То мамка візьме його на руки та й понесе туди, де вони купались, та й кличе:

„Рисю, рисю! Молодюк плаче,
Молодюк плаче — їсти хоче!“

То мати припливе, погодує, та й знову попливе. Як уже мамка не просила її, щоб вона не одпливала: »Ні«, каже, »не можу!«

Так їй бабина дочка заподіяла.

От мамка терпіла-терпіла, а далі приходить та й каже цареві: »Ідіть до річки та вловіть ту щуку, — та потіль бийте, покіль їй щучина кожа облізе!«

Пішли вони до річки й дитину взяли. Мамка й кличе:

„Рисю, рисю! Молодюк плаче,
Молодюк плаче — їсти хоче!“

Українські народні казки (1920) - сторінка 008 - Ю.Магалевський.jpg

От вона й припливла.

Царь і піймав її та став бить, так та шкура злізла, а вона стала знову жінкою. Він її взяв, привів додому, а бабину дочку прив'язав коневі до хвоста та й пустив у поле.

Так її скатували.



Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1935 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.