Робінзон Крузо (1919)/V
| ◀ Глава IV | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава V |
Глава VI ▶ |
|
Повернувши до Анґлїї, відобрав я гроші за золотий пісок, і порішив тепер невідмінно їхати домів. Від знакомого льондоньского купця, котрого стрітив в столицї, дізнав ся, що родичі мої живуть, але побивають ся за мною, бо дійшла їх чутка, що корабель, на котрім я поплив, затонув під Ярмесс.
Сейчас поспішив я у пристань і замовив керманича, котрий по дорозї до Единбурґа[1] обіцяв мене в Гуль висадити. Відтак удав ся я до капітана, щоби з ним розпращатись і за усе дізнане добро подякувати.
Та на моє превелике горе застав я сердегу смертельно хорим, а єго жінку в розпуцї, бо лїкарі не давали надїї на подужанє мужа. Не вже-ж було менї полишати так в недолї нещасливу невісту і мого чесного добродїя? Чувство вдячности наказувало инакше: і так замість сїсти на корабель, переселив ся я до капітана, щоби піклувати-сь ним день і ніч. Але вже шестої днини сконав він на моїх руках.
Прийшло ся тепер заняти похороном, бо нещасній жінцї нїяк було про се в єї горю думати. Небіщик, умираючи так ненадїйно, полишив свої інтереса неуладжені і знов мусїв я через кілька тижнїв пособляти братови помершого об'орудувати усе як слїд.
Чоловік сей полюбив мене щиро, а позаяк закупив корабель по братови і задумав плисти знов до Ґвінеї, став мене підмовляти, щоби і я з ним їхав. А менї й не треба богато говорити! Удачна і користна з огляду грошевого перша виправа заохотила мене стрібувати щастя у друге.
І так відложив я тепер їзду до Гуль, бо загадав аж за поворотом з Ґвінеї з більшим майном станути перед родичами і просити у них прощеня. За половину свого капіталу накупив я всїляких товарів до торговлї з Неґрами, а решту повірив вдові капітана, щоб — недай Боже нещастя! всего відразу не втратити.
В кілька днїв опісля підняли ми якор. Погода сприяла. В заливі Біскайскім[2] постигла нас мала буря, та не вдїяла нїякої шкоди.
Вже береги Европи щезли нам з очий і все віщувало удачну подорож, коли се недалеко острова Канарийского Lanzarote матрос, вартуючий в коши, дав знати, що якийсь великий корабель пливе проти нас від всходу. Капітан вдер ся на щоглу і пізнав судно берберийске[3], котре гнало за нами скоростию стріли. Місто звернути ся до Ланцарот і в тамошнїй пристани шукати захисту, приказав капітан розпустити усї вітрила і плисти на полудне, бо думав, що тим чином втечемо перед розбишаками.
Незабаром однак показало ся, що корсарский корабель плив незрівнано скорше і міг нас внедовзї надігнати. Прийшло ся отже готовити до борби. Десять пушок корабельних заряджено кулями — довкола великої щогли уложено списи, шаблюки, топори і кільканайцять рушниць. Було нас всїх 28, на корабли розбишацкім безмаль сїм раз тільки, а вісїмнайцять пушок зїяло відти страшенними пащеками.
Коло полудня підоплив до нас розбишака на далину пушочного стрілу, вивісив чорну хоругов і дав огня слїпим набоєм, взиваючи, щоби піддати ся. Наш капітан приказав звинути часть вітрил і здержав судно на мить, а коли розбишаки, вважаючи се за добрий знак, наближали ся чим раз хутше, поздоровили ми їх з усїх пушок. Кулї влучно вицїлені сторощили їм задню щоглу і вкрили поміст ранними і мерцями. Заскочені так нечайно, почали втїкати. Була в нас думка, що не вважать ся знов напасти, та они не покидали так легко добичі. З полудня коло третьої дігнали нас у друге і сим разом, держачись з далека від наших куль, сипнули густим огнем зі своїх пушок. Кільканайцяти влучними вистрілами повалили нам всї щогли, відтак зачіпили довгими желїзними гаками за наш корабель, притягли ся до него і повскакували на поміст.. Счинила ся завзята бійка: усї стріляли, кололи оден одного списами, рубали і сїкли шаблями. Ми бороли ся з розпукою, стручуючи Маврів в море, та по короткій боротьбі віднесли они побіду. Капітан, керманич і вісьмох наших порубаних лягло трупом, решта ранних мусїла піддати ся. Маври втратили в обох стрічах у троє тільки люда.
Відтак загарбали до чиста наш набор, зажегли корабель, а нас спутаних пігнали до Салє, портового міста на західнім побережу Марокка над океаном Атлянтийским. Я вийшов з бійки цїлий і здоровий, хоч боров ся на рівнї з другими. Товаришів моїх перевели в глубину краю і тамки запродали в неволю. Мене вподобав собі начальник розбишак і задержав у себе.
Втрата свободи і переміна в раба пригнобили мене важко. За ввесь час подорожи до Ґвінеї і не подумав я про родичів і позабув усї постанови поправи. Тепер аж зазвенїли знов у душі остерігаючі слова батька:
Хто не слухає родичів такому Бог не благословить і марно прийде ся єму погибати!
Те віщованє почало сповняти ся. Година кари на мене надійшла. В далинї від рідного краю, невільник на пів диких Магометан, без потїхи і надїї визволу, попав я в страшну розпуку. А се-ж був тільки початок моїх терпінь — иньші ще тяжші нещастя і удари судьби дожидали мене в будучности....
——————
- ↑ Единбурґ, місто в Шкоциї над морем Північним.
- ↑ на океанї Атлянтийскім між Франциєю а Іспанїєю.
- ↑ Аж до початку минувшого столїтя держави магометаньскі т. зв. берберийскі, на північнім побережу Африки положені, займали ся розбищацтвом на мори. Виправи проти них нїчого не вдїяли, доперва Франция, добувши Альґерию в р. 1830, положила конець їх розбоям, т. зв. корсарству.