Робінзон Крузо (1930)/2
| ◀ 1. Як я покрийому втік від своїх родичів і як потім через те каявся | Робінзон Крузо пер.: Юра Шкрумеляк 2. Як я виїхав до Африки і попав у неволю |
3. Як я попав на безлюдний остров ▶ |
|
Коли я знову опритомнів, то лежав у якійсь незнайомій хаті. Надімною нахилилось добряче лице якоїсь жінки, неначе моєї матері. Я нагадав собі свою бідну матір і сльози потекли мені по лиці. Добра жінка почала росказувати мені, що я в Льондоні, в домі одного купця, який заопікувався мною на просьбу купця з Гель. Коли виздоровію, то відішлють мене до Гель, а звідти до Йорку, до моїх родичів. Я схопився і кажучи, що я вже здоровий, хотів зараз втікати з Льондону. Та ті добрі люде не хотіли мене пустити, казали, що без гроша страшно в дорогу пускатися, бо це далекий світ. Нехай я зажду, аж буде той купець їхати до Гель, то забере мене зі собою. Це мало статися за місяць.
Нічого було робити. Я мусів ждати. Цілими днями ходив по вулицях столиці Анґлії й оглядав дива великого міста. Зі своїми добродіями, які приоділи мене в новий одяг, бо мій цілковито знищений, ходив я часто в гості до їхніх свояків і знакомих. Я запізнався з усякими знатними людьми, між ними із одним нестарим капітаном корабля, який чуючи мою охоту до подорожей, не дивувався мені і говорив: »Щож, молодець хоче провидіти світа, не гніваймося на нього!«
Я дуже привязався до цього капітана і він полюбив мене. Раз сказав він мені: — »Робінзоне, твій опікун ще не зараз вибирається до Гель, а ти не маєш що робити. Ось я їду на місяць — або два до Африки по товарі для льондонських купців. Сідай на мій корабель, побачиш муринів, а потім вернеш зі мною і поїдеш собі до родичів«.
Мені аж серце затьохкало з утіхи! Я забув і про батьків і про страшну бурю на морі і про весь світ. А добрий капітан тішився, що зробить мені таку приємність. За кілька днів я попращав своїх гостинних добродіїв і всів на корабель. Та в останній хвилі порадив мені капітан, купити за свої останні гроші ріжних дешевих цяцьок, як от скляних коралів, зеркальців і таких инших дрібниць, що я і зробив. Накупив того всего за 2 фунти штерлінґів[1], які я ще з дому привіз собі, зашиті в одяг, і всів на корабель.Ця подорож була найщасливіша з усіх, які я потім відбув. За два місяці ми щасливо, без пригоди, вернулися до Анґлії — і уявіть собі мою втіху: за свої дрібниці, вартости 2 фунтів штерл., я наміняв у муринів стільки золотого піску і всяких невиданих у нас річей, що в Льондоні продав це за 350 фунтів! Моїй радости не було кінця — але разом з тим збудилася і моя ненаситність і жажда нових пригод.
На превеликий жаль мій добрий друг, цей капітан корабля, вмер нагло, зараз по повороті до Льондону. Я оплакував цю добру людину і вже було думав вертатися до родичів. Та коли почув, що за два дні рушає до Африки другий корабель, я знову забув про все і лишивши 200 фунтів у вдови по капітані, а за 100 накупивши всяких дрібниць для муринів, я всів на корабель і поїхав.
Та велике нещастя, яке мене тепер стрінуло, є найкращим доказом, що Бог хотів мене нарозумити й навернути до моїх любих родичів. Спершу плив корабель спокійно. Аж раз досвіта, як ми вже доїзджали до північно-західних берегів Африки, саме коло Канарійських островів, надплив проти нас корабель морських розбишак, що мали 18 гармат і 200 люда при зброї. Ми мали 12 гармат, бо тоді ніякий корабель не важився пускати на море без зброї, але в нас було за мало узброєних людей. Коло полудня пірати зблизилися до нас і по короткій стрілянині залізним гаком зачепили наш корабель, вдерлися до нас на поміст і знищили вітрила й щогли. Ми боронилися хоробро і навіть двічи зганяла їх з корабля, та вкінці вони побили нас і взяли в неволю. Всіх наших повели до прибережних африканських міст, де їх попродали в неволю, а мене, молодого і звинного хлопця, задержав собі капітан розбишацького корабля до своїх послуг.
І так став я рабом-невільником у нехрещеного мавра, розбійника, який міг мене кождої хвилини вбити, або замучити, або продати комусь, як пса. Я цілими днями працював у городі, садив ярини, плекав овочі, а вечером їздив ловити рибу. Це було таке страшне положення, що я хвилями вже жалував, чому не згинув тоді підчас бурі. Я плакав ревними сльозами як ніч так день і заєдно згадував своїх добрих батьків, які десь тоді мучилися не менше від мене. Та я — на цю муку заслужив собі за свій непослух, а вони?
Я не кидав думки про втечу і все думав собі, що як Бог поможе утечи мені, то зараз вернуся просто до дому батьків. І Бог поміг мені, та до батьків я не міг вернути, а тому й не ручу, чи був би вернув, якби міг.
Мій пан виїзджав часто гарною лодкою зі мною і ще з одним мавром, своїм вірним слугою, далеко на море на проїздку. Тоді я з мавром ловив рибу, а пан лежав собі в каюті, що була по середині лодки. Одного дня мого пана запросив якийсь маврійський вельможа в гості. Лишився на лодці я та мавр. Я порадив маврови — бо вже й говорити трохи по їхньому навчився — що добре би було вибратися на ніч ловити рибу, аби пан мав рано свіже снідання. Мавр послухав мене і сказав, що поїдемо. Тоді я крадьки від усіх переніс із корабля на лодку стрільбу, трохи куль і пороху тай досить харчів і подумав собі:
Як звечоріло, ми виплили з мавром, а з нами щей малий хлопець Ксурі, на повне море. Довгенько ми ловили рибу, а я все правив лодку далі від берега. Коло півночі, як ми були з пів милі від берега, я нечайно зайшов мавра з заду і, схопивши його за ноги, перекинув у море. Він упав у воду та зараз-же виринув і став плисти просто до лодки. Тоді я змірився до нього з рушниці і закликав: »Приятелю! Ти прекрасно вмієш плавати, то певно допливеш до берега, бо море спокійне. Та коли плистимеш до нашого човна, я застрілю тебе, бо рішився за все в світі втікти з неволі!«
Мавр обернувся і поплив до берега і певно дістався туди щасливо, бо плавав, як качка.
Тоді я з хлопцем, якого не потребував боятися, поплив на захід і на захід. Плив цілу ніч і цілий день, все оглядаючись, чи не йде за нами погоня. Кілька разів ми причалювали до берега, щоби набрати солодкої води. І не стрічав нас ні дикий звір, ні чоловік. Я хотів було залишити малого Ксурі на березі, але він не хотів вертати до своїх, і просив мене, взяти його зі собою в світ. Так плили ми щось десять день здовж побережа Африки зі сходу на захід, а потім з півночі на полудне, бо я гадав знайти десь на полудни анґлійський корабель. Анґлійського ми не знайшли, але за це, одного ранку, як уже минулися наші харчі і ми боялися згинути з голоду, побачив Ксурі далеко на обрію чорну точку. Я почав стріляти і кричати і плисти з усіх сил у той бік. Це був корабель, як показалося, портуґальський. Нас прийняли на поклад і нашу лодку взяли з нами. Надія, вернути до Анґлії, пропала, бо цей корабель їхав до Бразилії, але я всеж таки радів, що нас виратували від смерти, яка певно ждала нас від бурі або від голоду на морі.Капітан-портуґалець був добрий чоловік. Він купив у мене лодку за добрі гроші, приняв Ксурі на службу на кораблі, а мене запізнав у Бразилії з кількома плянтаторами цукрової тростини. За одержані від нього гроші, я набув досить просторий кусень ґрунту і з одним спільником почав на добре господарити. В мене вступила нова надія, що чей-же дороблюся малого майна, а тоді поверну до Анґлії. Та захланність і непосидючість недала мені здійснити моїх добрих думок.
——————
- ↑ Фунт штерлінґів = около 5 долярів (у нас 44 золотих).