Мов бура плахта, хмара круків
сідає на дахах бриластих,
і місяць звівши сині руки,
немов пророк, став місто клясти.
За всі гріхи і всі провини,
за малість, зрадність і підлоту
за злочини, що повне ними
кубло презирства і голоти.
Тоді розпутники і гарпаґони
покутних псальмів заспівали
і калібани били в дзвони
й гетери, мов кобили, ржали.
Мерзенні, сороміцькі, мертві
люїзи з ліжок виходили
й сарданапалів гордих жертви
червоні язики гострили.
Мов стріл дванадцять з неба пращі
вітрів дванадцять шле до долу
й Земля розкрила здорів пащі
й розбите в кусні сонця коло.
Гремить підземний лоскіт здаля,
вдаряє в мури буря дзвонів
і місто котиться в провалля
під лопіт крил і меґафонів.
