Рідний Край/1908/1/Два настрої
| Рідний Край/1908/1 Два настрої (Грицько Григоренко) |
|
Душа наша подібна до арфи срібно-струнної: багато струн на їй і різно бренять вони різної доби. Я йшла до неї, до свого друга, з особливим почуттям, з почуттям пекучої згаги; мабуть, таку згагу почувають ті, що серед гарячої, голої пустині, серед піску, вмірають без води; ще до того йшла я зо страхом, з великим страхом — помилитися, не знайти нічого, окрім примари; — та я прийшла і мій страх згинув, неначе рани серця, що люди нам так часто завдають, сцілились, і віра у правду, в дружбу знов воскресла, як квітка розцвілась. — Тепер я саме в стані великої невіри в людей, я жахаюсь самої можливости тієї віри, знаючи, що розчарування неминуче, і всіма силами душі своєї не допускаю себе за ту межу, де нема ро́здуму і критики нема…
Одначе, ось вона, обнявши та поцілувавши мене аж до болю, без мети заметушилась по хаті та, хвилюючись, по́хапцем проказала кілька разів: — „Я вас дожидала… еге, еге, іменно вас… за останній час мені нікого не потрібно було, тільки вас… Тілько ви самі… Я не писала, та я ждала, я бачила вас і… ось ви тута! Як це чудно, як добре!“…
Я збентежилась і повірила з радістю, жагою, — так летить метелик на вогонь, — та перемовчала, тільки з питанням подивилася на неї. Серце у мене в грудях разом і стиснулось і розійшлось, і я зітхнула лехко: — Боже мій, яке це щастя, — ми обидві поривались одна до одноі, як хвилі на морі…
Я сказала, що сьогодня, зараз, ніяк не можу зостатись у неї, бо обовьязок — перед усим, а завтра — о, завтра я прийду на цілу ніч і будемо цілком належати одна другій.
Якою радістю було наповнене до краю моє серце увесь той день! Я навіть, ні з того, ні з сього, розбалакалась з якимсь сливе незнайомим мені чоловіком про щастя дружби, як про саму вищу хворму людських відносин… Здається, він мене не зрозумів.. дарма! —
Коли я на другий день увечері прийшла до неї, то застала її вже не таку: вона, як ростина після граду, була та ж сама, та вже не тая: та сама щирість, та сама добрість, тільки наглої потреби, потреби мене, у неї вже не було і не було того поривання, того сяєва… що-ж це?…
Це боляче вразило мене і я їй це сказала, бо не хотіла нічого таїти, замовчувати при тих глибоких відносинах, які, було, склались межи нами. Вона одказала жартом, та була дуже заклопотана: сестра її чоловіка, що гляділа хазяйства та дітей, раптом поїхала вранці і тепер на її долю випали лишні турботи, і вона вже не могла уділити мені стільки ж уваги, як вчора, хоча б і бажала того. Все це було так натурально, так ясно, так вибачно, тільки я… у мене наче хтось тихенько одкраяв тоненькій шматочок серця, як ріжуть сир, ледве зачіплюючи ножем, тоненькій, що крізь його видно, шматочок… Та просто я собі егоіста та й більш нічого! — покартала я себе і стала мовчки слідити за нею…
Я сиджу і дивлюся, і слухаю, як вона годує напуває дітей молоком, хрестить їх, цілує, одправляючи спати, перелічує брудне хустя, оддаючи його на завтра до прання, як малеча робить церемонні книксени і йде спати, а після у спальні ще веде довгі розмови про те, чії чулочки довші, тощо… А я почувао себе зайвою, зовсім зайвою у цім шумливім уліку… Що я? До чого?… Вона метушиться: смажить для мене яєшню, що так ловко шкварчить, і я признаю, що до всього клопоту я прибавляю їй ще й себе… „Слухайте, на що ж я була вам так потрібна? Ви казали?“ Питаюсь я з нотою роздратування у голосі.
„Еге, еге,“ каже вона, „а вже-ж потрібні,“ тільки у голосі її вже немає тієї певності, — того жару.
„Ну?“
„Після, після, як ми зостанемось самі…“
„Знаєте, мені здаєцця, я — не в пору… мені здається, на що я прийшла?“
„Ах, які бо ви призренні, ій Богу! Зоставте!“ нетерпляче вже каже вона.
Я замовкаю та починаю в собі мучитись та нити, а піти геть не можу.
Ніч. Ми сами. Вона кладе мене на софці і… тут починається краса, краса й краса!… Ми обидві, про-те, не гарні: я, дуже суха та довга, лежу з закиненими за голову голими, тонкими руками, подібними до сухих стебел, а вона — занадто гладка, біла, як сметана, розхрістана, важко гепнулась на софку біля мене…
Єдиною красою був пучок блідих троянд на столі. Здавалось, що-хвилини кожна квітка одкривала, одпускала по одному пахущому листочку і пускала ніжний пахущий дух по хаті, — у сьому була велика таїна і краса, та ще в маленькому, сіренькому котеняті, подібному до мнякенького клубочка вовни; котик виявляв до нас однакову діймаючу ніжність: то терся своїм теплим тільцем об мою щоку, та спав на шиї, то плигав до неї на плече й зграбною лапочкою термосував її русяве волосся, і так просидів він з нами цілу ніч, а ми пробалакали цілу ніч…
„Чі знаєте ви, чого я так ждала на вас“?… (казала вона вже не скоро після: ранійше ми все згадували своє минуле, що як голуба вода крізь невод, лехко висковзувало з памьяти нашої, і його трудно було спіймати)… „того, що“, — почала вона тихенько, — „тільки не дивіться на мене… (я затулила очі долонею)… бо… я була… бо я… була… закохана… Ви розумієте, це — просто страхіття!“ — зненацька в-голос скрикнула вона.Я з переляком схопила її за руку і показала очима на двері в кімнату, де спав її чоловік.
Вона замовкла на довго.
— Як же цеє сталося? — спиталась я, і співчуття, змішане з подлою цікавостю, опанувало мною.
— Ні, більш нічого не хочу казати! — рішуче сказала вона, — та я, здається, вже цеє перемогла… з непевністю додала вона, якось чудно змахнувши руками…
— На що-ж ви хотіли мене бачити? Чим я можу допомогти? — допитувалася я, наче мозок мій крутило як свердлом цеє питання.
— А, „на що“! Через те, що ви-ж — не „баба“! А помогти? Розуміється, ви не можете мені помогти!…
Настала довга мовчанка, тиша, тільки котеня шелестіло ковдрою, лампа горіла тихенько та троянди пахли міцніше…
— Знаєте, — почала вона, стискаючи руки, здавленим голосом, — цей вид мені снився давно, давно, як мені було ще років дванадцять, именно цей самий, коли я його ще не знала, не стрічала ніколи, ніколи, й подібного до його… аж ось тепер… я бачу його… зовсім несподівано… І як снилося: наче барельєф, зліплений з воску, — одна голова, тільки одна голова… молоде, свіже, розквітаюче лице, воно все блідне і вьяне і робиться жовтіше од воску, що його оточає… Він, мабуть, хутко вмре, — він хворий… я знаю, я причуваю… Та яка в мене жалість до його!… Коли він увійшов у кімнату разом з чоловіком моїм, — десь познайомились, — я… збентежилась і з того часу наче причарована я: нема волі, нічого нема!… Музику він любить теж, як і я, грає на скрипці прегарно і вірить, що музикою можна вгамувати усі людські страждання… усяку недолю… навіть болість… хоче умерти, як Моцарт — слухаючи музику в останній свій… час… Він — геній!… На лиці в неї одбився неначе промінь від рожевої зорі…
— Я не розумію, не розумію, не розумію всього цього, де не може бути! — скрикнула я з мукою.
— А одначе се так. —
— Я не знаю такої любови. —
— Ой, стережіться, колись і вас захопить і понесе проти вашої волі, і не буде боротьби…
— Не хочу, не хочу, не хочу!…
Мовчанка… Світло облива нас, з-за плечей і внизу, — лампа стоїть у кутку, долі, і ми наче грузнемо у світло, як у жовтий бурштин.
— Де-ж він? —
— Поїхав. —
— Ви висловились? Знає він? —
— Ні… Я ва́м сказала, бо у нас з вами — одна душа, еге, одна, тільки розрізана на дві половини… от… розумієте?… Боже мій, Боже мій!…
Вона що раз важко зітхала…
— Еге, еге, підхопила я з якимсь небувалим і трохи смішним запалом… Потім, помовчавши, сказала, підводячись:
— Знаєте, що я думаю? Справді, мовляли ви, я не „баба“, це-б то у мене скоріш чоловічий склад розуму, більш чоловічий, ніж жіночий погляд, та все-ж таки було раз… я признаюсь тільки вам… була одна… хороша людина… Чиста дружба і… більш нічого не було межи нами, тільки… раз я почувала себе якось самотною і під впливом обра̀зи… І… як би він тоді сказав мені слово співчуття, ласки, то я… може, пішла б за ним… хоч потім і почувала-б тільки сором та ганьбу до себе… А як би я ще у той мент спитала себе: чі не любов це? або хтось инший сказав, то… й вийшла б це любов… напевне… Тим часом…
Вона зрозуміла мене, схопила за обидві руки, обняла за шию: — Еге, еге, ви правду кажете, тричі правду, — це був гіпноз, самогіпноз… Тепер усе пройшло! я не люблю його… Усе наробив чарівний сон той… Спасибі, спасибі, спасибі! — Вова кинулась мене цілувати… Наче теплодуха хмаринонька, обгорнуло мене миле почуття, — наче я й справді тут чимсь допомогла.
— Яка ви екзальтована! — усміхнувшись тихенько, промовила я.
— Еге… я ще як була восьмиліткою, була закохана у героя Жюль-Вернового, «капитана Готераса». Ми обидві тихенько засміялись…
Краса, краса й краса!…
Поснули ми лише тоді, як жовте світло од лампи змішалося з голубим досвітнім світлом.
Прокинулась я теж рано, од галасу дзвінких дитячих голосів, що все щебетали: „я хочу коло мамусі, застебни мені сорочечку, мамусю“, „як холодно, мамусю“, „а Женічка ще спить, мамусю!“ — Усе пересипалось тим „мамусю“, як золотом.
Мені схотілось побути на самоті і послухати по за стіною це життя, що весело одбивалося у моїм серці, неначе дзюрчання джерела. Я не стала одягатись, а взяла номер журнала «Die moderne Kunst», що лежав на стозі, і лягла, перегортаючи його сторінки… Лежала я — і знов слово, почуття, думка — «краса» снувались передо мною: вона була для мене у кожній картинці, наче туманом білим сповита, з ледве наміченими очертами…
Діти порозбігались… Треба вставать… Троянди повьяли на столі: мало було для їх життя тієї води у шклянці, без землі та без кореня… Я одчинила вікно. Ішов дрібний, як бісер, дощик. Було холодно. Бувають літом такі холодні осінні дні, що, як саркофаги у давніх Єгиптян, нагадують на бенкеті про смерть та нудьгу… Тоненькі струмочки заволокли цілий світ серпанком… Троянди похилили на грядках обважнілі головки; що-хвилини ронючи кроплі на землю, і не могли розквітати… Треба було вставать, хоч мені і хотілось спати, аж очі різало, — вони обважніли й погасли; тільки заснуть я не могла, встала, одяглась, глянула на себе у дзеркало, — вид був справді страшний: засмагле лице аж почорніло, карі очі ледве виступали, обведені синіми смугами… Я одвернулась од того виду… Спина, як і що разу після безсонної ночі, боліла і з'явилось, як завжди, почуття мов би якісь наритники були на спині, як у почтової коняки, що ніколи не розпрягають… То були початки реакції, та я ще держалась своєї гадки „краса, краса“, і не одступалась. —
Коли я вийшла у столову, діти (їх було аж пьятеро) напувались молоком, а вона, — стомлена ще більш, ніж я, — як клопотлива квочка, метушилась коло дітей. Картина була мила, тільки в їй не було мені місця, не було місця тут тим безтільним відносинам, що при їх піднімаються лише вічні питання: на що, для чого, — ті питання, що на їх так способна свіжа молодь і що я так люблю… Я зітхнула… Вона обізвалась наче по якомусь таємничому поєднанню межи нами:
— А знаєте, це все добре, дуже добре… ось діти і все… Я щаслива… Старшенька, Женя, вона живе в мене вже наче свідомим життям… вона — мій друг: вона вже мені з малими допомога… взагалі вона мене тішить своїм хистом; та й другі діти… Тільки тая доба, коли я думала, що в моїй силі — зробити увесь світ щасливим, коли я любила усю людність і знала, що кожна людина має право на мене, на мою поміч, на мою любов, теє — було краще. Так…
Вона замислилась, обіперла свою мняку, білу щоку на повну руку, а ясні, сірі, короткозорі очі її втопились у просторінь, наче нічого не бачучи.
— Так, ми тоді кращі були, — обізвалась я.
— Як ви змінились: як погладшали! — сказала я трохи згодом, — хто б міг вгадати, що з такої тоненької, як мімоза, дівчинки вийде така матрона!… Я осміхнулась, вона теж, та навряд чі весело, і зараз же заспішилась порати малих: старшу дочку, дівчину літ 12-ти, худеньку, з інтеллігентним личком, очевидячки первову, засадила за французську книжку; підстаршу — гладкеньку, куценьку — заставила перемивать посуду; меншій, з переляканими, як у бабки, оченятами, сказала граться з нашим миленьким котеням та з малим братіком, — з рожевим пузанчиком; а сама з своїм старшим сином, хлопцем літ девьяти, сіла до пьяніно, — давати урок музики. Вона бралась до своїх матерних обовьязків з фанатичним педантизмом: була — сама пильність, сама — бачність. До сина, що грав на фортепьяні, вона відносилася з великим витриманням, не дивлячись на те, що разів з двадцять приходилось говорити йому, щоб він не гойдався на стільці, проявляючи тим надмірне старання, — малому особливо передо мною хотілось виявити увесь блеск своєї техніки; не зважаючи на те, що ції дрібниці, як я бачила, дуже термосували їі нерви, вона очевидячки пишалася своїм хлопцем, а він справді для своїх літ занадто почував музику і грав добре…
Спомини про мого власного синочка ховались у самій глибочині мого серця, не проростали наверх: мені хотілося инших почуваннів, инших відносин; та на мене вона вже не звертала уваги і, може, я була їй тепер трохи тягарем після вчорашнього признання, тілько вона в тім і собі не хтіла признатись…
Я довго передивлялась „Die moderne Kunst“; та далі мені обридли ці картини з невиразними, тягучими лініями, сповиті туманом, картини, що виявляли якийсь загадковий настрій, що не мали під собою реальної дійсності, а щось пливке, щось тікаюче, ковзьке, штучне, брехливе, — так, вони спротивились мені!
— Я взялась чистити ягоди на варення, щоб що-небудь робити руками, і ось, сидячи спокійно коло стола, по малу перебіраючи пучками здорові, соковиті пахущі ягоди, слухаючи згуки дітської музики, дивлячись на гладкеньку спину милої матері, я пережила теж добрі хвилини: мені було тепло й затишно, наче я приліпилась до гнїзда, наче я була тут зовсім своя…
— Як би добре було нам поселитись укупі, жить у одному городі, в одному домі, висловилась зараз же я.
— Еге, еге, зовсім неуважно обізвалась вона од фортепьяно і почала рахувати: „один — два, раз — два“. —
Чоловік її, здоровий, високий пан, з добродушним видом, увійшов, поздоровкавсь, трохи зачепив по дорозі зграбненьке котеня, що без гуку скакало увесь час — долі, і зник. У мене для її чоловіка не було слов, бо не було нічого загального межи нами, і ні вчора, ні сьогодня я зовсім не звертала уваги на його, наче його й не було, — аж мені стало ніяково потім…
Боже мій, як вона вся спалахнула: — Діти, татко пішов без снідання на службу?! та як-же це так? І ви його не нагодували? Ах, Боже мій, Господи! Ну як же не доглядіти, як же одпустити його голодного! Де-ж він? Женя! Варя, — ти ж за хазяйку сьогодня! Ви не бачили? Може, він ще дома! Ох, які-ж ви, діти, справді байдужні! Як не сором? Тато вас так жалує, він такий добрий, такий милий, а ви… І чому-ж мені не сказали? — Випустили так!
Вона метушилась по хаті. Діти стояли, похнюпившись, а дівчина, що „справляла хазяйку“ — почала плаксиво виправдуватись: „тато не хтів“… „я не знала“…
На-останку мати махнула рукою і сіла грати з хлопцем у чотирі руки.
— Коли ж ви мені що-небудь заграєте? Для мене власне? — спиталась я жорстко і добавила мнякше: — він вже дуже багато грає, чі не втомився?
— Зараз, зараз, ось я… І справді вона скінчила свій урок і заграла вже для мене 17-ту сонату Бетховена.Там було все, — і наша стріча, і вчорашня ніч, що була сповнена краси, і троянди, і невиразні почуття, і чудові сни, і признання, уся сила тієї любови, що, як гнівне живло, налітає на душу і лесе її проти її волі, як білу тріску хвиля лиха… І цяя мука, це щастя, ця жага, ця боротьба кінчається дитячим сміхом, дитячою принадою!… Так, тільки через музику можна вимовить усе цеє, — невиразне, гаряче, високе, болюче-солодке: — „той“ чоловік був правий!… Краса, краса і краса…
— А Андрій Іванович не розуміє музики, кинула вона злегка. —
Коли вона скінчила грати, — їй треба було йти у кухню, варить обід. Я зосталася з дітьми, розпочала якусь гру; вони багато сміялись, трохи пильнували мене, особливо хлопець-музика обертався до мене з критикою: вів зняв філологічну суперечку з поводу моєї уваги, що йому не слід дратувати малого брата, бо він повинен бути «відносно» розумнішим; хлопець зауважив, що не можна сказати „відносно“ замісць „рівняючи“, бо „це не має ніякого глузду“; він усе наскакував на мене і проказував те саме: „не має глузду“…
Я пішла і лягла у другій хаті з книжкою. У неї трапилася рахуба з дітьми: старші затягли менших у якусь повітку, куди їм було заборонено ходить; вона їх розшукала, привела і тепер дуже розпалилась — Як ви могли піти туди? — гукала вона: — що там робити в повітці?… Ох, які дурниці!… Я вам дала поле для самодіяльности — і ні іскри, ні іскри розумної думки!… Так, так, не перечте мені, Бога ради, не виправдовуйтесь! Вам нема виправи, — ви мене засмутили!…
Я лежала у другій хаті і слухала зовсім сторонно ці трохи надуті слова свого друга і вони для мене ставали лише літературним матеріялом. —
Потім прийшов чоловік її. Сіли обідати. Говорили про справи щоденні, про „безправья“ в універсітетах, то-що.
— Шкода мо́лоді, та й науки, — з жалем сказав він. Вона буда зайнята їдою, чі затоплена у свої думки, і мовчала. Я говорила багато, аби не мовчати.
Дощ перестав… Троянди зайнялись на сонці під веселковим покрівцем з крапель…
Вона була все така ж до мене байдужа в середині та ввічлива з-окола. — Я попрощалася з її чоловіком. Вона пішла мене провести через садок. — Ми поцілувались міцно, міцно.
— Ми вже не швидко побачимось: мені не можна часто виходити з дому!, — сказала я.
— Якось — побачимось. —
— Прощайте-ж!
— До побачення! — Вона огляділа мене: — Як вам не до лиця в сірому!…
Я скривилась: — Ви більше нічого не скажете мені?
— Чого? —
— Прекрасного…
Вона неначе злякалась: — Ні, ні, нічого… Ось вам… Вона зірвала і подала мені пахущу троянду.
Ми обнялись і я почула в її обіймах, наче їй важко зо мною розлучатись; та я вже зосталась холодна, як завжди здаюся на-око, холодна та… ображена.
Скінчився сон, надземний, сріблястий „сон літньої ночі“!…
Гр. Григоренко.
Київ, 1907 р.