Садовнича школа

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Садовнича школа (1904
Ганна Барвінок
Літературно-науковий вістник
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI


 
Ганна Барвінок

САДОВНИЧА ШКОЛА.



        Років із пять тому назад як я була у сьому запущеному саду, похилому, дупловатому і по-декуди підпертому: де-инде на дере­вах манячіли яблука, груші потроху, і там така-ж і людина посо­вом ходила з ціпком — сивезна, похила, згорблена, що сама ще потребує підперки, доглядала саду.
        Побачивши крізь ветхий тин сї обставини заманулось мені зайти більше із цїкавости в той сад, ніж із потреби того плоду. Зацікавив мене дідусь. Зайшла погуторити з ним. Да ще подум ала: що да як би цей сад да вмів гомоніти, да переказав би нам так як у Андерсенових казках, що всі бездушні речі говори ли ! Я й сама таки маю древность — столітній стіл, що ще татусь залізши під його передягнувш ись, щоб не пізнала — ховав ся від мене, а я його шукала. А скілько там за ним переобідало і значних людий і роди н и ! Тут поминали близьких незабутих покійників і пла­кали, тут і весільні сьміяли ся і раділи в своїх мріях про щастє... Як би розказав, що тоді почував із їх життя ! Як тоді було, які звичаї, які потреби духові й матеріяльні, щоб поміряти їх до те­ перішнього ще згага накипає на устах, як подумаєш, які наші тепер невпинні бажання великі — до болісти серця, так просьвіта широко сяйнула. І се все зворушило мою душ у... Культури бажаємо, широкого розвою і свободи ума, щоб розмахнути ся простірно надбанням науки і розширити їх далі і дати поживу пньшим працьовникам для корисного вжитку.

 Не зазнаю я сього саду квітчастим: був же й він пахущий і рясний овощами, з веселим щебетанием соловія, що не одній душі надихав хоч хвилину щастя, поетичні мрії, умягчав душу, і все се мигтїло красою колись округи. І скілько оцей дїдусь симпатичний, похилий, немощпий, що колись не такий був... і також може мигтів постаттю, красною річчю, і всього перечував аа свій вік, і почував молодо, радісно, що душа в гору росла ! Багато мрій і бажань хвильово наплило і в мою голову... Сей дїдусь може не раз боров ся в життю своїм, а тепер притулившись уже в соломяній будочці, радіє і тому захисту, що здобув собі й такої роскоші на старість.
         Не раз вітер трепав-троїцив оті дерева похилі; так і він бував у боротьбі з життєм трудним, що несумінно було, і риси зоставили слід на його обличчі та на його похилій постаті.
         Питаю у дїдуся: — Хто тебе провідує, хто твою душу контентуе одогріває й одхаює од усяких халеп ?... Я к оце сам ти тут живеш?
        — Да було нас тут гуком, добродійко, — дїдусь одмовив опершись на свою підмогу, — да Господь забрав, осиротив мене... Отого гилля потрощила буря — лист пошморгала на тих, старих деревах, так і в мойому життю, добродійко, стало ся. Ото мав я двоє діток — померли; і стара принадна була — сказати — теж умерла. З а ними з жалю пошла... От я й зостав ся обшморганий, обголений бурею так, як оті мої сотовариші. А було нас рясно: Я їх поховав... Мир запоміг. А тепер щоб не простягати руки, я згодив ся саду стерегти і скінчити своє життє...
        Я походила по саду, подивилась і посумувала в купі з дїду­сем. Гірка старість одинока, да ще й безхлїбє...
        — Хто-ж тепер до тебе ходить, дїдусю, завитає? обіходить тебе?
        Онука що неділі ходить і сорочку мені* приносить.
        — А хто-ж тобі їсти варить? Хто годує?
        — Бог.
        — Як Бог?!
        — Мир годує. То той, то сей принесе. Хто борщику, хто кашки, а хто й драночку дасть.
        Я подумала: „Скілько тієї голечі, що сьвітять сяплечі!“
Кого Бог любить, тому і укаже як душу свою спасати.
        — Нате-ж, дїдусю, й од мене лепту. Се й менї Господь ука­зує вас шанувати.

        — Нехай тобі Бог віку продовж ить! Щоб твоя рука не зни­щада, хилих піддирати, иоя добродїрко, моя сизенька Се-ж ти менї великдень зробила, мов красне яєчко подала...
        І ще щось дїдусь ласкаво прикладав^ да я боржі пішла далї.
        Швидко збігли сї пять років, як я була в сьому саду, і на­годившись подивувалась. Вбачаю: із за горізонту темного, вже зниклого саду випливає зьвівда й озаряє сей сад новим культурним сьвітлом і оживотворяє новим життєм те, що оджило, струхло — зробило своє...
        Дивно, ад доно робиться: росте, жеврів все під божим натхненпєм. Люди керують, працюють під надихом всесильного могучого перста. Тепер тут рай. Все оживртворилось. Так як сьвіт послї темряви. Усюди пройшла культурна, осяйна розумом рука. На шести десятинах усе поділила на частки і культівувала всяку ростину. Молоді прививки яблунь, друга частина груші, третя вишні, сливи гуком їх насаджено. Там ягодник, там кущі малини 12-ти сортів, крижовник, смородина, порічки, усе підрізане, підстрижене, а що норанене, то змазане мазю й убінтоване стяжкою і підперте. Там нарники з росадою з городини і цьвітошні. Округи дому квітовник мов веселкою обвитий ріжного колїру. В сяка ростина, всякий кутик охолений, щиро любовно — мов коло живої душі упадали. Тут же виноград і пасіка. В хатї; все порядно. Бібліотека і хороші підручники по господарству, галузий : по хліборобству, по садоводству, огородництву, пчОяоводству роздасть ся для читання учням для практичного розвбю )за для посівів і розпашки залежі. А иньшим за для духовної і моральної тиші з хорошим напрямом.
        Під’їзджаючи до будинка „Ш коли садоводства“ з переднього фасаду ви бачите квітовник, красиво обкружаний їазоном і живо­ глотами, з великим смаком. Можна думати, що се кусочок столичної дачі, тільки з тією ріжнидею, що там садовники майже все своє життє на се покладають, а тут їх природа пестить, усьміхаєть ся, і підкріпляє. По стінах пнучі рожі як виноград деруть ся. Ростуть рожі деревцями з плакучим гиллєм, висотою в півтора аршина, а в горі шатром віти спускають ся і маленькі рози жмутами штук по десять в купі звисають у низ. Залюбувати ся можна... радісно подихає всяка ї ростина пахощами, веселим життєм, повна соків.
        Видно, що тут гуком копошать ся і культивують землю пра­цюючи й орошаючи її з запомогою сонця і роси. Сила велика! Всякий крок землі вихіснуваний, а колись не те було!

        Се Бог послав для корвети людської нам хорошого терпля­ чого прадьовника, земляка д. Терапонта Петровича Саенко, котрий од зорі до зорі лазить по грядках, не зважа на росу, а инодї на спеку, або й вітер холодний, копошить ся, культівуе, то й сад, що був колись трухлий-похилий...
        Провидїнне дало йому духову і фізичну силу оживити безплодну затуж авілу землю, заплїснїлу, майже закинуту, зарослу кро­пивою, то курячою сліпотою, то хмелем, то будяками, лопухом. Та треба було погладити баюри, глинища. Йому все те удалось невсипнучим трудом викорінити і зробити таку принадну і корисну людям школу.
        В околиці округи сусідні сади понаповняли ся молодими ще­пами, кущами, ягодниками за дешеву цїну — наетачить ся не можна. І всякому тепер селянинови можна душу одвести то киселем, то пирожком, то вареником. Опріч того багато молодїжи заохочено до приємної і здорової дїяльности, вбачаючи перед собою такого учи­ теля, що з під його рук усе так, як із води йде.

        X. Кулішівка, 1902 р. 16 липня.


Sadovnycha shkola-4.png
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.