Садовнича школа

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Садовнича школа (1904
Ганна Барвінок
Літературно-науковий вістник
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI


 
Ганна Барвінок.

САДОВНИЧА ШКОЛА.


        Років із пять тому назад як я була у сьому запущеному саду, похилому, дупловатому і по-декуди підпертому: де-инде на деревах манячіли яблука, груші потроху, і там така-ж і людина посовом ходила з цїпком — сивезна, похила, згорблена, що сама ще потребує підперки, доглядала саду.
        Побачивши крізь ветхий тин сї обставини заманулось менї зайти більше із цїкавости в той сад, нїж із потреби того плоду. Зацікавив мене дїдусь. Зайшла погуторити з ним. Да ще подумала: що да як би цей сад да вмів гомонїти, да переказав би нам так як у Андерсенових казках, що всї бездушні речі говорили! Я й сама таки маю древность — столїтнїй стіл, що ще татусь залїзши під його передягнувшись, щоб не пізнала — ховав ся від мене, а я його шукала. А скілько там за ним переобідало і значних людий і родини! Тут поминали близьких незабутих покійників і плакали, тут і весїльні сьміяли ся і раділи в своїх мріях про щастє… Як би розказав, що тодї почував із їх життя! Як тодї було, які звичаї, які потреби духові й матеріяльні, щоб поміряти їх до теперішнього ще згага накипає на устах, як подумаєш, які наші тепер невпинні бажання великі — до болїсти серця, так просьвіта широко сяйнула. І се все зворушило мою душу… Культури бажаємо, широкого розвою і свободи ума, щоб розмахнути ся простірно надбанням науки і розширити їх далї і дати поживу иньшим працьовникам для корисного вжитку.

        Не зазнаю я сього саду квітчастим: був же й він пахущий і рясний овощами, з веселим щебетаннєм соловія, що не одній душі надихав хоч хвилину щастя, поетичні мрії, умягчав душу, і все се мигтїло красою колись округи. І скілько оцей дїдусь симпатичний, похилий, немощний, що колись не такий був… і також може мигтїв постаттю, красною річчю, і всього перечував за свій вік, і почував молодо, радісно, що душа в гору росла! Багато мрій і бажань хвильово наплило і в мою голову… Сей дїдусь може не раз боров ся в життю своїм, а тепер притулившись уже в соломяній будочцї, радїє і тому захисту, що здобув собі й такої роскоші на старість.
        Не раз вітер трепав-трощив оті дерева похилі; так і він бував у боротьбі з життєм трудним, що несумінно було, і риси зоставили слїд на його обличчі та на його похилій постатї.
        Питаю у дїдуся: — Хто тебе провідує, хто твою душу контентує-одогріває й одхаює од усяких халеп?… Як оце сам ти тут живеш?
        — Да було нас тут гуком, добродїйко, — дїдусь одмовив опершись на свою підмогу, — да Господь забрав, осиротив мене… Отого гилля потрощила буря — лист пошморгала на тих старих деревах, так і в мойому життю, добродїйко, стало ся. Ото мав я двоє дїток — померли; і стара принадна була — сказати — теж умерла. За ними з жалю пошла… От я й зостав ся обшморганий, обголений бурею так, як оті мої сотовариші. А було нас рясно: Я їх поховав… Мир запоміг. А тепер щоб не простягати руки, я згодив ся саду стерегти і скінчити своє життє…
        Я походила по саду, подивилась і посумувала в купі з дїдусем. Гірка старість одинока, да ще й безхлїбє…
        — Хто-ж тепер до тебе ходить, дїдусю, завитає? обіходить тебе?
        Онука що недїлї ходить і сорочку менї приносить.
        — А хто-ж тобі їсти варить? Хто годує?
        — Бог.
        — Як Бог?!
        — Мир годує. То той, то сей принесе. Хто борщику, хто кашки, а хто й драночку дасть.
        Я подумала: „Скілько тієї голечі, що сьвітять ся плечі!“ Кого Бог любить, тому і укаже як душу свою спасати.
        — Нате-ж, дїдусю, й од мене лепту. Се й менї Господь указує вас шанувати.

        — Нехай тобі Бог віку продовжить! Щоб твоя рука не знищала, хилих підпирати, моя добродїйко, моя сизенька. Се-ж ти менї великдень зробила, мов красне яєчко подала…
        І ще щось дїдусь ласкаво прикладав, да я боржі пішла далї.
        Швидко збігли сї пять років, як я була в сьому саду, і нагодившись подивувалась. Вбачаю: із за горізонту темного, вже зниклого саду випливає зьвізда й озаряє сей сад новим культурним сьвітлом і оживотворяє новим життєм те, що оджило, струхло — зробило своє…
        Дивно, як воно робиться: росте, жевріє все під божим натхненнєм. Люди керують, працюють під надихом всесильного могучого перста. Тепер тут рай. Все оживотворилось. Так як сьвіт послї темряви. Усюди пройшла культурна, осяйна розумом рука. На шести десятинах усе подїлила на частки і культівувала всяку ростину. Молоді прививки яблунь, друга частина груші, третя вишнї, сливи гуком їх насаджено. Там ягодник, там кущі малини 12-ти сортів, крижовник, смородина, порічки, усе підрізане, підстрижене, а що норанене, то змазане мазю й убінтоване стяжкою і підперте. Там парники з росадою з городини і цьвітошні. Округи дому квітовник мов веселкою обвитий ріжного колїру. Всяка ростина, всякий кутик охолений, щиро любовно — мов коло живої душі упадали. Тут же виноград і пасїка. В хатї все порядно. Біблїотека і хороші підручники по господарству всяких галузий: по хліборобству, по садоводству, огородництву, пчоловодству роздаєть ся для читання учням для практичного розвою за для посївів і розпашки залежі. А иньшим за для духовної і моральної тиші з хорошим напрямом.
        Під’їзджаючи до будинка „Школи садоводства“ з переднього фасаду ви бачите квітовник, красиво обкружаний ґазоном і живоплотами, з великим смаком. Можна думати, що се кусочок столичної дачі, тільки з тією ріжницею, що там садовники майже все своє життє на се покладають, а тут їх природа пестить, усьміхаєть ся, і підкріпляє. По стїнах пнучі рожі як виноград деруть ся. Ростуть рожі деревцями з плакучим гиллєм, висотою в півтора аршина, а в горі шатром віти спускають ся і маленькі рози жмутами штук по десять в купі звисають у низ. Залюбувати ся можна… радісно подихає всяка ростина пахощами, веселим життєм, повна соків.
        Видно, що тут гуком копошать ся і культивують землю працюючи й орошаючи її з запомогою сонця і роси. Сила велика! Всякий крок землї вихіснуваний, а колись не те було!

        Се Бог послав для користи людської нам хорошого терплячого працьовника, земляка д. Терапонта Петровича Саєнко, котрий од зорі до зорі лазить по грядках, не зважа на росу, а инодї на спеку, або й вітер холодний, копошить ся, культівує, то й сад, що був колись трухлий-похилий…
        Провидїннє дало йому духову і фізичну силу оживити безплодну затужавілу землю, заплїснїлу, майже закинуту, зарослу кропивою, то курячою слїпотою, то хмелем, то будяками, лопухом. Та треба було погладити баюри, глинища. Йому все те удалось невсипнучим трудом викорінити і зробити таку принадну і корисну людям школу.
        В околиці округи сусїдні сади понаповняли ся молодими щепами, кущами, ягодниками за дешеву цїну — настачить ся не можна. І всякому тепер селянинови можна душу одвести то киселем, то пирожком, то вареником. Опріч того багато молодїжи заохочено до приємної і здорової дїяльности, вбачаючи перед собою такого учителя, що з під його рук усе так, як із води йде.

        X. Кулішівка, 1902 р. 16 липня.


Sadovnycha shkola-4.png
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.