Село Онок
"Оноче,оноче
Што в тобі цоркоче
Ци горох, ци ленча,
Ци моя серенча"
Уривок з народної пісні
Більше 400 років тому на цій благословенній землі поселились перші люди для постійного проживання. Тоді ця місцевість була суцільно вкрита дрімучими лісами, чагарниками та непролазними хащами. Важка праця чекала на першопоселенців. Треба було зрубувати і викорчовувати дерева, потім їх спалювати і розрівнювати землю. Так клаптик за клаптиком оночани здобували орну землю. Така архаїчна підготовка землі збереглась в окремих топонімічних назвах і, зокрема, прізвищах — Загар, Погоріляк, тощо.
Розвивалось село спочатку дуже повільно. Перша письмова згадка про село Онок відноситься до 1598 року. Тоді в селі проживало вже 24 сім'ї, які разом з землями належали до володінь барона Перені. Ці перші поселенці були звільнені від податків на 12 років, щоб обжитися. Щодо назви села існує кілька версій. Найбільш поширеною є та, що першою жителькою села була жінка Олена. На угорській мові це Ілона, Ілонка. Звідси назва села — Ілонокуйфолу — Оленине нове село. З часом назва села спростилася до Онок. Не виключено, що назва села пішла від назви потічка, що протікає через нього. Потічок називався Ілонок (Оночок) і згадувався в документах та на давніх мапах вже за 1295 рік, а його рукава-притоки за 1357 рік. Ще одна версія говорить про те, що тут найперше поселився онук одного чоловіка з Чингави (Боржавського). На користь цієї версії маємо такий доказ, що назва села з часом видозмінювалась. Так у 1773 році — це був Онук, у 1865 році — Онюк, далі — Онік і зараз — Онок. Щодо прізвищ наших жителів маємо таку картину. Більшість із них з різних причин не дійшли до нашого часу. Але з тих, що вживаються і нині, найраніше згадуються в документах прізвища: Копча (1604 рік), Пап-Поп (1625 рік), Орос (1638 рік), Костак (1715 рік), Тупиця (1720 рік), Потокі, Буря, Гецко, Данко, Кіраль, Козак (1775 рік).
За національним складом жителі Оноку українці (русини). Інші національності не становили більше 2-3%. Так писарь села показує, що в 1862 році у селі говорили на рутенській (русинській) мові. Русинська мова є українською мовою, власне її південно-західний діалект з властивою йому вимовою і деякими домішками словацьких, чеських, угорських і німецьких слів. За діалектом ми відносимося до так званих «лишаків», бо вимовляємо слово «лиш», а приміром лемки вживають слово «лем».
Статистика 1775 року показує, що в нашому селі вже проживало 512 жителів. Більшість із них українці, а також 15 циган, 14 словаків, 6 євреїв, 2 угорці. За переписом 1881 року в селі проживало 1040 жителів. Із них: українців −889, євреїв — 132. Віросповідування: 905 — греко-католики, 134 — іудеї, 1 — римо-католик. 72 жителі села з цього числа були письменними. В 1900 році в селі проживало 1425 жителів. Із них самостійно заробляли на себе 458 осіб. Інші були на утриманні. 418 працювали в сільському господарстві, 8 чоловік у ремеслі, 21 були поденниками, 4 слуги. 1930 рік — населення 1505 чоловік, будинків — 363, землі — 983 га. 1939 рік — населення 1801 чоловік, чоловіків — 903, жінок — 898. Як бачимо у 19 та першій половині 20 століття село розвивалось більш прискорено. Однією з причин, що сприяла цьому, є будівництво у 1885 році дороги з твердим покриттям, що проходила через наше село із Севлюша (Виноградова) до Сільця. Відтоді Чингава (Боржавське), яка опинилась на узбіччі основних доріг починає занепадати, а Онок, навпаки, розвиватися.
Найперше заселився Вишній кінець села (теперішні вулиці Українська, Івана Франка, Польова). Потім середина села, а відтак нижній кінець. Саме тому ще й сьогодні ми вживаємо поняття «вишняни», «середняни», «нижняни». Отже Онок має три основні частини-вулиці. Сьогодні це вулиці Українська, Шевченка та Миру. Інші вулиці заселились значно пізніше. Та спочатку вулиць, як таких, взагалі не було. Наприклад, «вишняни» використовували за дорогу русло потічка. Від нього відходили стежки-дороги до хат. Можна собі уявити, яка то була дорога і яка то була їзда. Пішки ж люди ходили стежками, що проходили через городи і відокремлювалися перелазами.
Гнітючу картину з цього приводу описує Оціль Ласло, інспектор по освіті Угочанської жупи, який відвідав наше село наприкінці 19 століття. Його коні, коли проїзджали по єдиному в селі дерев'яному мосту, провалилися і їх ледве врятували селяни, що збіглися на допомогу. Школа до якої він приїхав розміщувалася в єдиному класному приміщенні площею 68 m². Тут вчилися разом 74 учні різного віку (46 хлопчиків і 28 дівчаток). Не відразу він помітив учителя Поповича Дмитра, який був оточений дітьми. Повітря в класі було «густе», стояв нестерпний сморід, який виділявся з немитих дітей та їх одягу. З розмови з ними він вияснив, що діти їдять білий хліб хіба що на Великдень та Різдво. Сало з них їли кілька разів лише 6 учнів, а домашню ковбаску (пікницю) — ніхто. Оціль Ласло справедливо критикував угорський уряд за такий стан в школі. Важко було вчителеві вчити дітей в таких умовах, але Дмитро Попович виконував свої обов'язки добросовістно.
Нашому селу щастило на порядних вчителів. Хочу тут, насамперед, назвати Юрія Івановича Кубінія. Він народився в селі Ганичі, Тячівського району. На початку 20 століття він почав працювати в нашому селі вчителем і так і залишився в ньому. Ще і сьогодні в селі є люди, які пам'ятають його науку. Саме він розгледів талант в одному своєму учневі і таки умовив його батька, сільського коваля, віддати сина до дальшої науки. С того хлопчика виросла велика людина. Це був Дмитро Попович — професор релігії, директор греко-католицького гімназійного інтернату «Алюмнеум», вчитель чотирьох майбутніх єпископів, серед яких Теодор Ромжа та Іван Маргітич, доктор юридичних наук і канонічного права, відомий в Закарпатській області релігійний, громадський і культурний діяч, невинна жертва НКВД. Про Дмитра Поповича можна багато говорити, але якщо коротко, то він є для нас, оночан, тим, ким є для України Т. Г. Шевченко, чи для Закарпаття — Олександр Духнович.
Естафету шкільництва продовжила вже в радянські часи ціла плеяда високоосвітчених вчителів, обдарованих педагогів. Це Потокі Єлізавета Павлівна, Зазимко Сергій Іванович, Феєр Юрій Миколайович, Феєр Христина Василівна, Реміцька-Данко Марія Василівна, Костак Антон Васильович, Костак Ганна Панасівна та багато інших. Ці та інші вчителі прививали любов до знань та науки нашим видатним землякам:
— Туниці(Тупиці) Юрію Юрійовичу, ректору Українського державного лісотехнічного Університету, професору, автору Екологічної Конституції Землі, єдиному з оночан і одному з небагатьох українців, який отримав особисте благословення Папи Римського Івана Павла ІІ;
— Кішу Івану Павловичу, начальнику Львівського виробничого об'єднання «Облсількомунгосп», заслуженого працівника сфери послуг України, першого заступника голови Ради Всеукраїнських асоціацій «Укрсільгаз», члена-кореспондента Академії будівництва України;
— Бровді Івану Васильовичу, заслуженому художнику України, автору багатьох пам'ятників, в тому числі: воїнам-визволителям в с. Онок, ангелу-хоронителю в м. Виноградів, Кирилу і Мефодію в м. Мукачево та інших;
— Потокі Людвику Васильовичу, кандидату медичних наук, відомому в Закарпатській області лікарю;
— Бурі Василю Васильовичу, кандидату біологічних наук;
— Гецку Михайлу Івановичу, заслуженому будівельнику України.
Багато наших односельчан трудилися на різних ділянках роботи і є славою та гордістю нашого села. 7 працівників сільського господарства було нагороджено орденами та медалями СРСР, в тому числі, орденами Трудового Червоного Прапора ланкову Свищо Юлію та доярку Свищо Марію. Десятки наших односельчан були учасниками ВДНГ, республіканських, обласних, районних та інших виставок досягнень народного господарства. Про наших людей писали районні, обласні, республіканські та всесоюзні газети і журнали, розповідало радіо і показувало телебачення.
Наша тваринницька ферма була колись відома на всю область. Наш кахель відомий на всю Україну. Наша футбольна команда «Зірка» достойно виступала в обласній першості. Наші помідори, перець, капуста, огірки їли майже у всіх населених пунктах України. А наш оноцький ринок відомий від Чопа до Києва.
Наші люди професійно працюють у пенсійному фонді, центрі зайнятості, казначействі, фінвідділі, банках, районній раді, будівельних організаціях, базах і т. д. У нас є свої поети і літератори. Все це сукупно є славою нашого села.
Велику роль в житті села відігравала і відіграє церква, релігія. Люди наші, в основному, набожні і охоче відвідують церкву. Історія доносить до нас імена наших духовних наставників — о. Василя Онуцького, о. Євгена Єлеша, о. Йосифа Легези, о. Андрія Глеби, о. Віктора Федорчака та багатьох інших. Багато років у нашій церкві прослужив о. Андрій Глеба (народився в с. Доробратово, Іршавського району). Це був обдарований, інтелігентний, енергійний священник. Мав прекрасно поставлений голос і дар проповідника. Постійно працював з дяками. То його велика заслуга, що в Оноцькій церкві чи не найкращий у районі спів. Працював в с. Онок священиком з 1949 по 1985 рік. Якби Бог продовжив його життя, не сталося б у нас релігійного розколу. А так маємо вже дві церкви, дві громади — православну і греко-католицьку.
24 жовтня 1944 року наше село було визволене військами Червоної армії. Правда визволяти вже не було від кого, бо угорська команда, яка квартирувала в селі, вже перед тим тихенько покинула село. Далі на Захід із радянськими військами пішли і наші односельчани. Їх імена викарбувані на пам'ятнику воїнам-добровольцям, що був відкритий у центрі села 1976 році. Більшість із них загинули на фронтах війни. Вічна їм пам'ять.
Далі село пережило період колективізації. Спочатку було утворено народний комітет у складі 25 чоловік. Його головою обрано Миглиса Юрія. В 1948 році в Оноці було створено колгосп імені Будьонного. У 1957 році його перейменували в колгосп «Зірка». Важко йшли селяни, особливо заможні, до колгоспу, але з часом змирилися. З часом колгосп набув розвитку, в основному, за рахунок того, що люди тоді були вельми працьовиті та чесні. Тривалий час головою колгоспу був Антон Вайс. У 1970 році в колгоспі «Зірка» працювало 1154 колгоспники. Колгосп мав 1682 га землі, з них 626 га ріллі. Вирощували пшеницю, жито, овес, ячмінь, картоплю, виноград, зерняткові, кісточкові, ягідні. Мали 225 корів, 461 вівцю, 23 бджолосім'ї. Хороший дохід колгоспу приносила продукція кахельного цеху, де працювало 34 чоловіки. Потім колгосп перевели в радгосп, а в 1980 році з метою укрупнення, приєднали до радгоспу-заводу «Виноградівський». Всі ці реорганізації, приєднання та роз'єднання свідчили про глибоку кризу колгоспно-радгоспної системи. Колгосп занепадає і руйнується.
Наше село здавна славилось демократичними традиціями. Прикладів можна б навести багато, але зупинимося хоча б на одному. Так 12 лютого 1939 року в нашому краї проходили вибори до першого Сойму Карпатської України. В Севлюшському окрузі на той час було 32 населених пункти. Лише наше село одноголосно проголосувало за Українське національне об'єднання, очолюване Августином Волошином, всі 817 виборців.
Не менш красномовно проходили в нашому селі вибори президента України Віктора Ющенка. Більшість жителів нашого села його підтримали, чим внесли свій гідний вклад у перемогу Помаранчевої революції.
На початку ми вели розмову про те, які оноцькі прізвища зустрічалися найраніше. На рубежі 20 і 21 столітть учні 11 класів нашої школи провели дослідження. Станом на 1 січна 2000 року в селі Онок проживало 3160 жителів, з них 1493 чоловіки і 1667 жінок. Вони проживають в 744 дворогосподарствах і мають 204 різні прізвища. Найбільше в Оноці сімей, що мають прізвища Кіш — 95, Данко — 72, Свищо — 67, Потокі — 58, Тупиця — 57, Деяк і Брич — по 28, Онисько — 24, Заріцькі — 23, Гецко — 21. Інші прізвища мають менше 20 сімей. Мабуть назавжди зникли такі Оноцькі призвіща, як Ляшко, Синиця, Зерута, Кутнич та деякі інші. Міграційні процеси післявоєнного часу спричили появу в Оноці призвіщ українського, російського та іншого походження. З них російського походження 20 осіб, українського — 18 осіб, інші — 50. В Оноці також проживає 30 сімей циган, серед яких найбільше Миговків — 15 сімей. Поруч із нами також проживали євреї. Але в минулому столітті вони всі емігрували до Ізраїлю або США. Останнім виїхав 1 червня 1976 року Шлоймик (Райзнер), який жив коло Василя Берегового у Вишньому кінці села.
Учні провели також дослідження щодо імен, але в межах школи. Дівчата названі більш ніж 40 іменами. Найбільш поширеними є Мар'яна(35), Марія(29), Ганна (23), Тетяна (15), Світлана та Марина (по 13), Наталія (12), Ярослава та Оксана (по 11). З'явилися і нові, незвичні для Оноку, імена дівчат — Олівія, Віолетта, Каріна, Сніжана та інші. Хлопці — Михайло (90), Іван (77), Юрій (47), Василь (45), Віталій (18), Ярослав (17), Сергій (14), Володимир (12), Олександр (11), Євген (4).
Поряд із нами проживають вихідці із інших населених пунктів. Вони вже давно стали оночанами і зробили дуже багато для розвитку села. Всіх їх важко перелічити, але назвемо деяких з них — Гришин Яків, Костаки Василь Васильович та Ганна Панасівна, Буря Марія Михайлівна, Продан Іван Ісакович, Фраймович Петро Анжелович, Гудачки Іван Іванович і Галина Андріївна, Лазаренко Борис, Дублей Антон Васильович та багато багато інших.
Близько 15 років у нашому селі лікарем працював Дудаш Михайло Михайлович. Зараз він проживає у м. Виноградів, але ми й досі пам'ятаємо його самовіддану працю, його постійну готовність прийти на допомогу людям.
Як і кожне село, Онок має багато проблем. Це і погані дороги, це і стихійні сміттєзвалища, це і безробіття.
У підростаючому поколінні є багато талантів. Завдання дорослих — і батьків, і вчителів, і священиків — розвинути ці таланти в дітях, допомогти їм знайти своє місце в житті. Щоб і надалі втілювалося в життя оноцьке прислів'я — «Хто з Оноку, той нівроку».
Бо наш Онок не хлопчик-сиротина
І не старий, немічний, хворий дід.
Бо наш Онок — цеглина України, І знає за Онок весь Божий світ.
уривок з поезії Юрія Потоки.
Данко Олександр Васильович