Село сумувало

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Село сумувало (1921
Клим Поліщук
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI


СЕЛО СУМУВАЛО…

(Оповідання).

Село тяжко сумувало… Літом ще було якось веселійше, а як настала осінь, так просто якийсь смуток та туга обгорнули всіх. Як тільки прийде вечір, так нігде й пес не гавкне. Тихо і мертво скрізь, наче на старім цвинтарі. Старі спішаться на теплу піч, а молодь так собі без роботи нудиться. Нігде немає світла, а через те й перевелися вечорниці. Пісень веселих, як то колись було, теж не чуть. Сиділи всі по хатах, та слухали страшних казок, що фронтовики про війну розповідали. Старі діди жалісно хитали головами і тяжко зітхали: „Господоньку милосерний! І треба було бідувати так!“

Прокидалися разом з сонцем, бо кожному було цікаво більш подивитися на світ білий, кожному хотілося де-що зробити за короткий день, і разом з тим кождому хотілося погомоніти з тими, що їздили в місто, або так десь щось чули…

Дядько Охрім давно уславився собою. Вже не оден десяток літ він промишляв фірманкою, і майже що тижня їздив в місто то з попом, то з дяком, або з Жидами. Коні він мав звичайні, але годував їх гарно, а через те вони й робили йому. Сам Охрім був чоловіком запопадливим, метким і розумівся на політиці, через що його всі поважали і називали „сільською газетою“. Не було такої новини на світі, щоб він не знав про неї, бо Жиди такий народ, що все довідаються, а він завжди з ними „ґешефт“ мав.

Правда, не так давно був такий час, що слава дядька Охріма була затьмарилася Дмитром Крутобоким, досить ще молодим парубком, бо він, будучи десь там на фронті, багато дечого навчився і дуже гарно розповідав про буржуїв, та хвалився тим, що „все знає“…

Бувало, як вийде в неділю до церкви та як розпочне балакати, так тільки слухай…

— „Хахли ви ніщасниє. Пагубілі ви сібя! Хронт єдіний розриваєте! Буржуазія голодранная! Контрреволюціонери! Вот ми вам вархоломєєвскую ноченьку устроїм; так будєтє знать тєто дєло! А какая наша вєра?! Овці ви глупія і больше нічаво! Завсьом глупій народ! Нєту тєпєріча ні Бога, нєту нічаво другово, а скрозь усьо адін воздух, — воздухом усьо дєйствуїть“.

Деякі фронтовики йому потакували, він зібрав коло себе добрий десяток гулящих хлопців, та й одного разу й сказав:

— „Скрозь тєпєр свобода і скрозь адні совєти, і патаму нада разбіть волосную народную управу і земельний комітет, да открить совєт свой!“…

Довго змагалися деякі господарі, бо нікому не хотілося мати над собою таких верховодів, але нічого не помогло. Зібрав Дмитро свою ватагу, озброїлась вона до зубів та й загосподарювала не тільки на все село, але й на цілу волость. Лихо тоді було гай годі!

Заговорили господарі, та ще й добре заговорили. Тоді й Охрім вирішив подати свій голос.

— Люде добрі! Що ви дивитесь на того брехунця! Ось візьміться за нього гарненько!.. Що це самоправство таке справді?!

Довго боялися господарі й кашельнути в кулак, бо Дмитро вже дочувся про те, що говорив Охрім — і загрожував повісити його. Ніхто не хотів повставати, але жити теж було трудно.

Так воно ще й далі тяглосяб, якби Охрім не постарався „зробити свою партію“, з якою одної ночі напав на Дмитра і розігнав його партію. Тоді все село хотіло повісити Дмитра, але Охрім вступився за нього і сказав:

— „А на якого біса ви йому дозволили коверзувати? А тепер бити немає за що, бо він всеж таки не розбійник а мав свою партію. От щоб ви знали, скільки тепер партій в городах, так куди вже тут нам!.. Скрізь є всякі партії і скрізь кожна партія робить по свойому. А щоб так партія партію вбивала, так тоді й не зосталосяб нікого…“

Тоді з цим згодилась більшість і вирішили тільки дати доброго прочухана і пустити „на покаяння“… З того часу Дмитро зробився звичайним селянином, а Охрім став самим собою…

Сумна осінь розважувалася тільки Охрімом, який веселив і потішав село гарними чутками про землю, та про те, як „Німці свого царя збулись“…

Якось після святого Михайла дядько Охрім приїхав з міста і сказав:

— Радійте, люде добрі, що не забули за вас. Скоро приїде сюди аґроном з земства.

— Гм… а щож то воно таке отой самий… як його… що так круто називається? — запиталися зацікавлені господарі.

— Та… він тут скоро має бути, так побачиш.

Дійшла ця чутка й до Дмитра. Він тільки губу закопилив, та: „хахли ніщасниє! Нічаво не понімают! Єто такой человєк, што чітаїть всяческія кніжкі і разния фокуси умєїть…“

Почухали дядьки потилиці і стали ждати. — Так дарма Охрім нічого не буде говорити!

*  *  *

Він був молодий, а через те й завзятий. „Добре діло завжди можна робити, аби лиш охота була“ — казав він сам до себе. Його серце палало бажанням нести світло в сільську темряву. Він почував себе просто щасливим, коли нарешті його призначили сільським лєктором і доручили упорядкувати на селах ряд читань по аґрономії.

Приїхавши в село, він поселився в школі і енерґійно став готуватися до свого першого читання, яке мало відбутися в першу неділю. А коли прийшла неділя і як тільки дядьки повиходили з церкви, він сказав, щоб після обіду приходили до школи послухати що він їм розкаже про землю. Чутка проте, що приїзжий аґроном буде щось говорити про землю, дуже всіх зацікавила і всі стали спішитися до школи.

Тремтючим голосом попросив господарів сісти і розпочав палку промову про тяжку селянську нужду, про злидні в селянській хаті і про те, як можна поліпшити сумне життя селянське. Згадавши про те, як господарюють в чужих краях, він став казати: Ви не гаразд обробляєте землю, орете і сієте. Бог-зна як, через те й недорід буває. Ось слухайте, як треба працювати коло землі, як доглядати худобу і взагалі, як треба господарювати. В своїй запальній промові він забув навіть за самих слухачів і посипав новими словами: „орґанізація“, „культивізація", „меліорація“ і т. п. Господарі сиділи і, слухаючи такі річі, помаленьку стали дрімати. Дехто позіхав на весь рот, а дехто з тих, що сиділи в куточку, так встиг вже й заснути.

Оден тільки Охрім удавав, що все це йому дуже цікаве, бо було якось ніяково перед людьми, що ранійш зацікавив їх сим аґрономом, а тепер сам не слухає його. Дмитро сидів в перших рядах і весь час призирливо усміхався. Аґроном скоро мусів помітити, що його не дуже-то слухають, а через те постарався скінчити свою промову. Скінчивши свою промову, він запитався:

— Ну, подобається вам це все, що я розказав?

Оден дядько, що сидів найближче до аґронома, ніяково відповів:

— Не знаю!..

— Але зрозумілож вам, що так булоб добре господарювати?

— А… Господь його святий знає!..

— Ну, а от ви, як орете на свому полі, глибоко, чи мілко?..

— Та… я той… як доводиться… Півдесятини в мене всього… Немає чого й орати… Заступом скопати можна…

— Так у вас мало землі?!..

— Таж так!.. клаптичок маленький…

— Ну, а на друге читання прийдете? — спитався. Мовчать дядьки і пари з вуст не пускають. Дехто мовчки встає і тиснеться до дверей. Охрімови стало соромно і, бажаючи якось загладити вражіння невдалого читання, він заговорив:

— Ще не всі прокинулись, пане агрономе! Всі люде тепер сонні стали… Світити немає чим, на серці смутно, а радости ніякої… Тут, казали люде, що ви всякі фокуси умієте, так от показалиб їх, а люде й зацікавилисяб.

— Які фокуси? Що за фокуси? — почервонівши спитався агроном. — Я вам хотів щось розумне сказати…

Дядько, що мав півдесятини землі, підійшов аж до самого агронома і спитався:

— А можеб ви сказали нам, коли будуть давати землю?.. Можеб ви прочитали про це щонебудь…

— Ні! Я про це тепер нічого не знаю! Землі давати не будуть…

— Так щож його тепер робити? В Америку їхати, чи що таке?..

Мовчки схилив на груди свою голову молодий агроном, і тільки тяжко зітхнув.

Коло школи люде розмовляли:

— І що він таке говорив?!

— Господь його знає! — казав, поле треба скородити граблями, то краще родитиме.

— От так штука!.. Ха-ха-ха!.. Як видно, так йому гарні гроші за ці казки платять, коли він просив, щоб ще приходили послухати.

Охрім хотів сказати, що агроном „правду казав, а тільки не було вніманія“, але Дмитро, заломивши картуза на потилицю, вже просторікував:

— „Да… вон нічаво не понімаїть… Однім словом, абсолютно - настоящій болван! Вот я даже могу сказать, когда я бил на фронте єщо, так відєл даже спеціяльно как Нємці в восточной Прусії работають коло землі, абсолютно. У, єтот — вискочка! Вот к примєру сказать, как дядька Охрємій, которой завсєгда всяческія слухі распространяїть!..

— Так, так! — потакувало декілька голосів.

Вечоріло. Небо вкривалося темними хмарами. Люде розходились по домах…

*  *  *
Через два дні, після своєї лекції, молодий аґроном мусів розпрощатися з селом. Дядько Охрім сам напросився одвезти його до міста.

Їдучи знайомою дорогою до міста, дядьмо Охрім чогось усміхався сам до себе і щось своє думав. Думав дядько Охрім свої думи, але й сам того не знав, що йому на цей раз прийдеться повернутися в своє село з радісною звісткою, що скоро буде Земля і Воля…


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1937 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.