Червоне марево (збірка)/«Бог не осудить»
| ◀ Приблудна кітка | Червоне марево «Бог не осудить» |
Село сумувало ▶ |
|
„БОГ НЕ ОСУДИТЬ“.
(Оповідання).
В маленькій хатині селянина Остапа Гордієнка сумно й холодно. Пахнуло вогкістю глиняних стін і ще чимсь прикрим. На невеличкому, деревляному столі, що стояв перед образами, сліпувато блимав маленький каганчик. Під стіною, на полу лежала хора жінка. Лице її було бліде, як папір, а чорні очі глибоко позападали.
В ногах хорої жінки двоє маленьких дітей забавлялися котом, який був вже старий і не міг боронитися… Діти щось белькотали між собою і, байдужі до немочі матері, турбували її.
Хора жінка час від часу підводила голову, на мить заспокоювала дітей, а сама все чогось прислухалася. Вона ждала свого чоловіка, який ще в день пішов кудись і не вертався. Скоро північ, а його все ще не було. Малі діти, стомившись гратися, довго просили їсти, а потім притулилися одно до другого і так позасипляли.
Опівночі вернувся Остап і став розпалювати в печі, щоб зготувати вечерю. Лице його було сумне, зажурене, а очі світилися якоюсь таємною думою. Розпаливши вогонь, він приніс з комори останній шматок сала і, розрізавши його на дві частини, поклав на сковорідку і став пришкварювати.
Хора жінка підвелась на лікті і мовчки дивилася, як він господарював. Вона нічого його не питалася, бо знала, що стрівожить його серце й душу. Останніми часами вони стільки зазнали лиха… Приїздили в село… Була реквізіція… В них все забрано, бо знайдено старого лемеша з панської економії, який Остап колись взяв… Били Остапа, били й її, але це все дурниця в порівнанню з тими збитками, що вони наробили. — Все забрали, все знищили… Прийшла зима, а в хаті й кусочка хліба немає…
— Остапе! — промовила тремтючим голосом жінка.
Остап в той час сидів на лаві проти печі і щось думав.
— Остапе, ходи до мене! Бачиш, Остапе, я ще не видужую!.. В грудях болить, в горлі тисне, голова морочиться…
Остап встав і підійшов до неї. Нахилився над нею близько-близько… Раптом схопив її за голову і притиснув її уста до своїх уст… Цілував її і цілував… Гарячі сльози бризнули з його очей і він розридався:
— Ні, ні!.. Далі так жити неможливо!.. Таке життя гірше від каторги!.. Живцем лягати в могилу, чи що таке?! Я, працюючи так, вибився вже із сили. Ти ще не так давно була такою гарною й веселою, а тепер як свічка згасаєш. Діти наші голодують і гинуть разом з нами. Я проклинаю себе за те, що забрав тебе від твого багатого батька і завязав тобі світ своїм безщасним коханням. Колись я кохав тебе, любив і жив тобою, а тепер проклинаю за те, що дозволив собі кохати тебе…
Жінка пробувала його заспокоїти, але він говорив далі:
— Невільники не мають права кохати… Мій мозок горить, палає і я не знаю, що робити з ними… Я мушу піти туди, куди тепер йдуть всі нещасні, всі бідні… Я вдосвіта піду з села, щоб ніхто навіть не бачив й не знав.
— Кудиж ти підеш, Остапе? — трівожно спиталася жінка.
— Туди, куди тепер всі йдуть… Піду до тих, що борються з панами, — відповів Остап.
— Ні, Остапе!.. Ти не підеш туди… не покинеш нас… якось будем жити… Бог милостивий, — стала казати жінка.— Піду! — відрубав Остап. — Піду, бо жити так не можна, а про Бога краще мовчи.. Що Він мені зробив такого доброго? — Нехай судить мене на своїм страшнім суді, якщо має за що судити!..
— Схаменися!.. Що ти кажеш? — скрикнула жінка.
— Кажу те, що заставляє казати нужда наша! — відповів Остап.
Хора жінка впала на заялозену подушку і замовкла.
Хвилинами з її грудей виривалося глибоке зітхання, а її бліде лице стало майже чорним.
Остап витяг з печі сковорідку, поставив її на припічку, а сам знов повернувся до жінки.
— Слухай, люба! — став вмовляти її. — Сама бачиш, що я нічого не можу тепер зробити з нашою нуждою.
— Отже краще буде, як я піду за повстанцями з нашого села. Ярема Мельник, що служив у попа, теж йде разом зі мною… Він якось зумів переховати корець жита, так і нам половину дає. Його жінка буде доглядати тебе, заки я не повернуся… Будь певна, що все буде гарно, бо весь народ йде…
Жінка простягла до нього руки і сказала:
— Хай Бог допомогає!.. Коли так тяжко жити, то йди…
Каганець ледве що блимав і чорні тіні, як привиди безпорадности й розпуки танцювали на стінах і тулилися по кутках. Остап перехрестив жінку й дітей, а сам став перед образами на коліна і став гаряче молитися. Помолившись, він загасив світло і ліг спочити трохи.
Міцно спав Остап і певне, що й до самісенького ранку не прокинувсяб, якби його не розбудив Ярема.
— Ну й заверюха! — сказав Ярема, входячи в хату, — світа божого не видати, так мете…
— А в тебе й одягтись немає в що. Кудиж ти підеш в одній свитині? — говорила хора жінка.
Остап чогось замислився, але через хвилину сказав:— Нічого… колись буде такий час, що й я одягнуся, а тепер треба якось обходитись…
Став прощатися з жінкою й діточками. Хрестив їх і цілував, а сам ковтав сльози й удавав спокійного.
Жінка вже не плакала і не стогнала, а тільки проказувала: — „Хай божа ласка буде з нами!..“ Діти, своїми сонними, нічого не розуміючими оченятами злякано дивилися на батька і тулилися до матері.
На дворі починало розвиднятися. Остап низенько вклонився жінці і вийшов з хати. Холодний вітер шарпнув за поли його сірої свитини і дико зареготався…
До Остапа й Яреми підійшло ще декілька чоловіків і вони всі разом подалися з села.
До одного куріня козаки привели декілька чоловіків, яких стрінули на дорозі. Вони стояли гурточком і щось розмовляли між собою. До них вийшов сотник і запитався:
— Хто ви такі?
— Селяне! — в оден голос відповіли всі разом.
— Звідки ви? — допитувався сотник далі.
— Ми всі з Вертіївки. Йдемо до Хвастова, — відповів Остап.
— А по дорозі ви часом нікого не грабували? — знов спитався сотник.
— Крий Боже! Нащо нам когось грабувати, як ми йдем до чесного народнього війська? Тяжка кривда заставляє нас йти війною, але за це нас Бог не осудить, — щиро відповів Остап.
Сотник простяг йому руку і сердечно сказав:
— Слава Богу! Коли є такі щирі люде, то „ще не вмерла Україна!“ Наш курінь воює з тими, проти кого ви повстали, через те приймаю вас до своєї сотні.
1918 р., 19 грудня.
