Словник української мови (1927)/виноватець
| ◀ винователь | Словник української мови В виноватець |
виноватий ▶ |
|
Винова́тець, тця, м. 1) Виновник. Мнж. 74. Я не крав деревні, а ось я швидко виноватця знайду. Канев. у. Уміє він пізнати виноватця. К. Іов. 24. 2) Должник. Оце по виноватцях ходив, щоб повіддавали, хто скільки позичав, так нема — не молотили. Черниг. г.