Словник української мови (1927)/дарувати
| ◀ дарування | Словник української мови Д дарувати |
даруватися ▶ |
|
Дарува́ти, ру́ю, єш, гл. 1) Дарить. Свого не даруй, чужого не бери. Ном. № 9671. Вола дарують без ярма. Ном. *— кого́ (чим). Дарить кому (что), награждать кого (чем). Лепом та коростою я їх (своих недругов) дарую, — вони мені нужні. Катер. А. Вержб. Сестриці, ви порадниці, порадьте ж ви мене, чим тестя дарувати? — Даруй, братко, дари, собі дівочку бери. Мет. 186. 2) Давать, награждать, жаловать. Не все ж біг дарує, про що люд міркує. Ном. № 71. Царівну оддав, щастям дарував. Чуб. III. 272. Господь його донею дарує. 3) Жертвовать чем. Та візьміть мене самого, на Чорне море пустіте. Нехай я буду на Чорному морі своєю головою дарувати, аж не товариства сердешного невинні душі теряти. КС. 1882. XII. 487. 4) Прощать, извинять. Даруй мені, я вже більше не буду. Що твоя жінка мене обідила, — я їй те дарую. МВ. I. 12. Хто буде сей сон рано і вечір читать, того буде господь на страшнім суді, на будущому віку гріхами дарувать. Мил. 15. 5) Дарува́ти життя́м, — душе́ю. Пощадить жизнь. Став же він у пана милости прохати: чи не можна, пане, життям дарувати? Лохв. у. Бери гроші, аби дарував душею. Черкас. у.