Словник української мови (1927)/дзвонити
| ◀ дзвоник | Словник української мови Д дзвонити |
дзвониця ▶ |
|
Дзвони́ти, ню́, ниш, гл. 1) Звонить. Ще не дзвонено до церкви. Г. Барв. 156. Буркочуть-говорять, мов у дзвони дзвонять. К. Досв. 127. 2) Звенеть, бряцать. Іще таки і послі Хмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею. К. ЧР. 14. Ой ключи мої, срібні-злоті, ой не дзвоніте, не голосіте. Чуб. 3) Разглашать. А жіночки лихо дзвонять, матері глузують, що москалі вертаються та в неї ночують. Шевч. 67. 4) Дзвони́ти по ко́му, — по душі́. Звонить по усопшему. Ном. № 8322. По дівчинонці дзвони дзвонили. Мет. 96. *5) Стучать, щелкать. Сама дзвонила зубами, але не відступала. Стеф.