Перейти до вмісту

Словник української мови (1927)/дука

Матеріал з Вікіджерел

Ду́ка, ки, м. 1) Князь, знатный господин, богач. ЗОЮР. I. 21. Пани й панята, дуки, княжата з'їхались труну провожати. К. Досв. 141. Аж ніхто не радиться, не поражається на славную Україну гуляти, тільки радяться три дуки сребраники до Насті кабашної меду да оковитої горілки підпивати: первий дука сребраника ніженський Войтенко, а другий черніговський Попаденко, а третій Грицько Коломієць. Мет. 383. *2) Краля, красотка. Ти чорт зна з якими дівками водишся, а от я сьогодні ввечері приведу собі таку дуку, що й сказати не можна. Крим.