Словник української мови (1927)/кий
Зовнішній вигляд
◀ київський | Словник української мови К кий |
кийкуватий ▶ |
|
I. Кий, ки́я́, м. 1) Палка, трость. Язик доведе до Київа і до кия. Ном. № 1125. Один тілько мій Ярема на кий похилився. Шевч. 207. 2) Дубина, палка, на конце которой шаровидное утолщение от оставленной части корня. Приходить багато народу з мечами й киями. Єв. Мр. XIV. 43. Ум. Кийо́к, кийо́чок. Которий козак не міє в себе шаблі булатної, пищалі семип'ядної, той козак кийка на плечі забірає, за гетьманом Хмельницьким ув охотне військо поспішає. Мет. 391, 392. Ув. Кию́ра, кия́ка, кия́ра. Як сім раз одважить киякою, то хліба більше не їстимеш. К. ЧР. 273.
II. Кий, мест., сокращенное из яки́й в выраж. Кий біс! Гліб. Кий чорт! Мнж. 61.