Словник української мови (1927)/кликати
| ◀ кликання | Словник української мови К кликати |
кликотіти ▶ |
|
Кли́кати, кли́чу, чеш, одн. в. кли́кнути, кну, неш, гл. 1) Кричать, подавать голос. Володарь, володарьку, одчинь ворота! Чого хочете, чого кличете? Нп. Кликне-покликне Филоненко, корсунський полковник. Дума. 2) Звать, призывать, сзывать. Чи ти чула, дівчинонько, як я тебе кликав? Мет. 9. Кличе мати вечеряти, а донька не чує. Шевч. 66. Не прийшов я кликати праведників. Єв. Л. V. 32. Клич громаду! Шевч. 208. Употребляется также с предлогом на: От брат приостав трохи та й кличе на мене. Федьк. С измененным ударением: кликну́ти. Позвать. Пійдіть, гінця мені кликніте! Котл. Ен. I. 27. 3) Называть (по имени). Ой ти дівчино, ти мила моя! як же тя кличе мати твоя? Гол. *4) Восклицать. Ми хлопці-школярики, як тільки здибаємось коли з ним, то зараз, бувало, здіймаємо шапки й кличемо в один голос: «Слава богу». Борд.