Словник української мови (1937)/берег
| ◀ бердулець | Словник української мови Б берег |
берегівка ▶ |
|
Берег, га, м.; во мн. ч. берега́ и береги́. 1) Берег. Ой пійду я, пійду не берегом — лугом. Мет. 94. Богу молись, а до берега гребись. Посл. На березі Ганна роздяглася. Шевч. Берега́ми. По берегам. Берегами глибокий пісок. Св. Л. 94. 2) Край, борт. Глибока миска з крутими берегами. Конот. у. 3) Кайма. Принесу хвартух дорогий — золотії береги. Лукаш. 144. 4) Обрез в книге. Книжка з золотими берегами. 5) Пусти́тися бе́рега — отдаться на произвол судьбы. Аф. 6) Держа́тися бе́рега означает в прямом значении плыть подле берега, а в переносном — быть осторожным. Аф. 7) Бе́рега да́ти — положить предел, конец. Треба тобі берега дати, бо щось дуже вже роспустився. Харьк. Ум. Бережок, береже́чок, береже́нько. На бережку у ставка. Нп. Ой у тихого Дунаю, у крутого бережку. Чуб. Тиха вода береженьки зносить. Чуб. V. 344.