Словник української мови (1937)/голос
| ◀ голоруч | Словник української мови Г голос |
голосина ▶ |
|
Го́лос, су, м. Голос. Козацьким голосом гукає. ЗОЮР. I. 217. Почула Леся Кирила Тура голос. К. ЧР. 136. На таки́й го́лос. Таким голосом. Питає його на такий саме голос, як у дочки. Чуб. II. 201. Уго́лос. Громко. Ой прийшли до Дунаю та уголос гукнули. О. 1862. X. 2. Плаче-плаче, а далі й заридає уголос. МВ. (О. 1862. III. 60). Іван уголос тужить. О. 1861. IV. 62. Уго́лос уда́рились. Заплакали громко. Г. Барв. 58. Иногда в том же значении совсем без глагола. Батько і мати бачуть лихо, та вголос. ХС. VII. 455. Справді робиться страшно. Деякі вже й уголос. Г. Барв. 207. Не свої́м го́лосом. Громко, испуганно, неестественно. Кричить не своїм голосом. Ном. № 3460. У свини́й го́лос. Несвоевременно; чаще всего: очень поздно. Ном. № 7797. Пода́ти го́лос. Отозваться. Марина перша було подає голос. Левиц. I. 112. В оди́н го́лос. Одинаково. Чи можна ж, щоб стільки людей брехало та все в один голос? Наго́лос. Громко. Брат читає коло стола наголос. Федьк. Ум. Голосо́к, голосо́чок, голосо́нько. Кого я люблю — по голосоньку пізнаю. Чуб. V. 1067.