Словник української мови (1937)/двойко

by Борис Грінченко

◀ двоїтися

Словник української мови Борис Грінченко Д двойко

двойлезний ▶

Київ: Соцеквидав України, 1937

Двойко́, чис. Двое, пара. Родилося у їх скоро двойко діток — близнята: син і дочка. Рудч. Ск. I. 131. Нас тільки двойко в світі. МВ. Худібчину завів і діток сплодив двойко: карапуза хлопчика та скверуху дівчинку.