Словник української мови (1937)/догана
| ◀ доган | Словник української мови Д догана |
доганець ▶ |
|
Дога́на, ни, ж. 1) Порицание, хула; упрек. Догана мудрого більше стоїть, як похвала дурного. Ном. № 5686. 2) Недостаток, порок. А що мені за догана, що я руда та погана — зате мій батько багач. Чуб. V. 1139. Дога́ну да́ти. Осудить, охулить, упрекнуть, найти недостаток. Козаченько за дівчину та три копи дав та щоб її ніхто не займав, ніхто не займав, за ручку не взяв, перстеня не зняв і догани не дав. Мет. 317. Що Лукенька у батенька дитина була, усім вона парубочкам догану дала. Чуб. V. 1157. Свита добра, ніхто догани не дасть. Борз. у. Ум. Дога́нка, дога́нонька, дога́ночка. Любить тебе отець, любить тебе мати, тільки тобі доганочки, що ти небагатий. Чуб. V. 118. Тільки тобі доганочки, що ти не чорноброва. Чуб.