Смок Беллю/Чоловік з другого берега
| ◀ Шорті спить | Смок Беллю Чоловік з другого берега |
На випередки з-за одної ділянки ▶ |
|
Це було ще до того, як Смок Беллю зробив заявку на вигадане місто Тра-Лі та утяв вікопам'ятну штуку з яйцями, що мало не довела до банкроту Біля з Швидких Вод, і ще до того, як Смок виграв мільйон долярів навипередки спускаючись Юконом з упряжкою собак. Він і Шорті розлучились на Верхньому Клондайку. Шорті мав вернутися до Давсона, вниз Клондайком, щоб вписати деякі заявки.
Смок з упряжкою собак вертався на південь. За мету у нього було Озеро Несподіванок і мітичні Дві Хати. Він мав намір перерізати верхів'я Індійської річки і через невідому країну, через гори, дістатися Стюартової річки. Тут десь, як уперто ходили чутки, було Озеро Несподіванок, оточене зубчастими горами та льодівцями; дно його устилали груди золота. Розповідають, давні поселенці, що їхні ймення забуті за давністю часу, пірнали у крижані води Озера Несподіванок і пригоршнями виносили нагору золоті грудки. В ряди-годи гурти давніх мешканців добувались до заказаних твердинь і вибирали золоте дно озера. Але вода була дуже холодна. Дехто гинув у ній, випливаючи на поверхню мертвим. Інші вмирали від сухіт. А один спустившись униз, навіть не виплив нагору. Всі що лишалися живі, мріяли вернутися назад і висушити озеро, але ніколи ніхто не вертався. Завжди якесь лихо траплялось. Один чоловік упав у відтулину вижче Форті Майл; другого роздерли та з'їли власні собаки; третього дерево, звалившись, задавило. Ріжні ходили чутки. Озеро Несподіванок було якоюсь казкою; де воно саме, ніхто не пам'ятав, а золото ніби ще й досі устилало його не висушене дно.
Дві Хати були не менш мітичні, але місце їхнє визначалося певніше: за «п'ять ночівок» угору річкою Мак Квесчен від річки Стюартової, там стояли дві старі хати. Такі старющі вони були, що мабуть їх збудовано ще до того, як перший невідомий шукач золота дістався Юконського Басейну. Мислівці на оленів, що тут мандрують, і яких навіть Смок зустрічав, розповідали, що колись вони знайшли ті дві хати, але даремно шукали жили, яку ніби то розкопували попередні шукачі.
— Я хочу, щоб ви рушили разом зі мною, — задумано казав Шорті, коли вони розлучалися. — Якщо вам тільки закортіло побачити страхіття Індійської річки, то нема рації наражати себе на небезпеку. А її не уникните, бо це країна, де небезпека чатує на кожному кроці. Страхів там багато; згадайте, чого ми тільки наслухалися про них.
— Все буде гаразд, Шорті. За якихось шість тижнів, я зроблю цю подорож і вернусь до Давсону. Шлях Юконом натертий, а перші сто миль, і то й більше, Стюартовою річкою мабуть теж натерті. Давні поселенці Гендерсона оповідали мені, що кілька гуртів людей поїхало туди, коли взялися морози, і річка стала. Якщо я натраплю на їхній слід, то робитиму по сорок, а то й п'ятдесят миль на день. Можливо, що я й за місяць вернуся, якщо переїду навкоси.
— Так то воно так, якщо переїдете навкоси. Але саме цей переїзд і турбує мене. Ну, гаразд, Смоку. Тільки стережіться, щоб не трапилась біда якась. І не соромтеся вертатися назад, якщо не вб'єте зайця.
За тиждень Смок був вже серед розкиданого пасма гір на південь від Індійської річки. На перевалі від Клондайку він покинув санки і навантажив своїх собак, шість здоровезних канадійських собак; кожна з них несла по п'ятдесят фунтів, і на його власній спині був такий самий тягар. Він йшов попереду незайманим снігом, втолочуючи його лижвами, а позаду пизкою тюпали собаки.
Він полюбив це життя, цю глибоку північну зиму, тишу пустелі та безкраї сніги, що ними ще не ступала нога людська. Навколо нього височіли крижані верхів'я, що не мають назви і не позначені на мапах. Ніколи в вічі не кинеться димок, що понад мислівським табором знімався б у тихе повітря долин. Він самітній посувався серед цього непорушного спокої невідомого обширу, і самотність його не гнітила. Усе це він любив: і денну працю, і гризотню собак, і довгі присмерки над табором; миготіння зірок над головою і полум'янисте палахкотіння північного сяйва.Любив він свій табір особливо наприкінці дня; тут він бачив картину, яку прагнув колись намалювати і якої — він це знав, ніколи не забуде: втоптане на снігу місце, де палає його багаття; постіль, пара одежин з трусячих шкурок, розісланих на щойно нарубаних соснових гілках; його намет — напнутий шмат брезенту, що затримував і назад відкидав теплове проміння; закопчений чайник і цеберка, що висіла на довгому сучку; мокасини, що сохли на палиці; в снігу кінцями догори поставлені лижви; собаки, що якнайближче горнулися до вогню та тепла, сторожкі та задумані, кудлаті, намороззю вкриті, з хвостами пухнатими та підібганими так, що закривали їм ноги; а навколо, трохи назад відступивши, чорний мур темряви.
В такі хвилини Сан-Франціско, «Хвиля» О'Гара здавалися чимсь далеким, загубленим у давноминульому, тінями якогось сну, що ніколи й не снився. Навіть не сірилось, що знав він колись інше життя, окрім цього серед пустель, а ще важче було погодитися з фактом, що колись він марнував час серед богеми, захоплений виром міського життя. Самотній, не маючи з ким перекинутися словом, він багато думав, думав серйозно і просто. Його жахали змарновані серед міського життя роки, нікчемність шкільної і книжної філософії, дотепний цинізм студій і редакторських кімнат, і в клюбах лицемірство ділових людей. Вони не знали ні їжі, ні сну, ні здоров'я; ніколи їм не довелося відчути справжнього апетиту, приємної фізичної втоми, або шаленого швидкого вирування крови, що по скінченні праці, немов вино, розливається по всьому тілі.
І весь цей час тут існувала ця чудова, мудра, спартанська Північна країна, а він і не знав цього. Найбільш його дивувало, що, внутрішньо такий споріднений цьому краєві, він ніколи не чув тихого поклику, що повабив би його сюди, і що сам він не пішов шукати цієї країни. Він розв'язав це тільки згодом.
— Дивись сюди, Рудий, тепер мені ясно!
Собака, до якого він звертався, підняв спочатку одну передню лапу, тоді другу, швидким заспокоєним рухом покрутив хвостом і загавкав через вогонь.
— Гербертові Спенсерові було аж коло сорока, коли він зрозумів, до чого він має найбільший хист і найбільше бажання. Я не так довго барився. Я не чекав поки мені тридцять стукне. Ось тут мої прагнення і бажання. Рудий, я мало не жалкую, що не народився вовченям, був би я братом тобі та усім твоїм родичам.Багато днів блукав він серед хаотично розкиданих ярів та пагорків, що не вкладались в ніякий розумний топографічний плян. Здавалося, ніби їх порозкидав якийсь космічний жартівник. Даремно шукав він річечки або струмка, що тік би до Мак-Квесчен або Стюартової річки. Налетіла гірська буря, що хугою забушувала серед розкиданих високих і низьких перевалів. Над смугою лісів, без вогню, він два дні йшов наосліп, шукаючи затишку у нижчому місці. На другий день він підійшов до краю величезного палісада. Сніг падав такий густий, що Смокові не видко було підніжжя стіни, і він не зважився спуститися. Він закутався у свою одіж і збив собак навколо себе, у глибині сніжних заметів, але не дозволив собі спати.
Вранці хуґа втихла. Він виповз на розглядини. По за всякими сумнівами, за чверть милі нижче лежало замерзле, вкрите снігом озеро, де навколо височіли зубчасті верхів'я. Це відповідало описам. Ідучи наосліп, він знайшов Озеро Несподіванок.
— Влучно названо, — пробубонів він, спускаючись за годину до його берегів. Купки старих сосен були тут єдиними деревами. По дорозі він натрапив на три снігом присипані могили, що були відзначені аби як обтесаними стовпами зі стертими написами. Там, де кінчалися дерева, стояла маленька старезна хатка. Він потяг за клямку й увійшов. В кутку, де колись було ліжко з соснових гілок, лежав кістяк, ще загорнутий в облізле хутро, що потліло на шмаття. Останній одвідувач Озера Несподіванок, був висновок Смока, коли він підняв грудку золота завбільшки за два його кулаки. Окрім цієї грудки була ще повна посудина самородків, кожний завбільшки з грецький горіх. Бруд на них показував, що їх не промивали.
Все тут так відповідало оповіданням, що Смок був певен що те золото з дна озера. Під багатьма футами криги воно було недосяжне; нічого тут не вдієш; і він з краю полісада кинув прощальний погляд назад, униз на свою знахідку.
— Гаразд, шановне озеро, — сказав він. — Можеш собі залишатися тут. Але я вернуся, щоб осушити тебе, якщо страхіття не вхопить мене. Я не знаю, як я трапив сюди, але я знатиму шлях, яким звідси вийду.Через чотирі дні він у невеличкій долині біля замерзлого струмка розпалив під приязними соснами своє багаття. Десь, серед цього білого хаосу, що його він лишив позад себе, було Озеро Несподіванок, — десь, але де саме, він не знав. Сто годин Смок боровся з заметами і снігом, що сліпив йому очі, і нарешті загубив свій шлях і забув, звідки прийшов. Було так, ніби він виринув з якогось кошмару. Він не був певний, чи проминуло чотири дні, чи тиждень. Він спав разом з собаками; перейшов, невідомо скільки, низьких перевалів, ідучи закрутинами зачараваних ярів, що кінчалися мішками. Двічі йому пощастило розпалити вогонь і відігріти замерзлу оленину. І тоді він мав добру їжу і добрий відпочинок. Хуга стихла; стало ясно і морозно. Розположення країни знову стало доладним. Річка, біля якої він був, мала природній вигляд і прямувала, як і повинно бути, до південного сходу. Але Озеро Несподіванок було загублено, як це траплялось з усіма, хто шукав його.
Пів дня мандрівки вниз річкою привели його до долини з більшою річкою, яку він визнав за Мак-Квесчен. Тут він підстрелив оленя і знов навантажив на кожного собаку п'ятдесят фунтів м'яса. Повернувши вниз Макс-Квесчен, він натрапив на слід санок. Його хоч і позамітало снігом, але під сподом був добре накочений шлях. Смок зробив висновок, що два табори розташовано на Мак-Квесчен, і що вони сполучаються цим шляхом. Очевидячки, Дві Хати було знайдено, і це був нижчий табір; він попрямував річкою вниз.
Було сорок під нулем, коли він отаборився на ніч і, засипаючи, питав себе, що то за люди, що знову знайшли Дві Хати, і чи дістанеться він до них на другий день. Тільки почало благословлятися на світ, як Смок вирушив, легко ступаючи по напівзамерзлому снігу і лижвами втоптуючи свіжий сніг, щоб не провалювалися собаки.
І тут як раз усе й трапилось, вискочило несподівано на нього з-за повороту річки. Йому здалося, що він почув і відчув одночасно. Постріл з рушниці був справа, і куля прострелила на плечі його демікитонову парку і вовняну куртку та повернула його пів оборотом силою свого удару. Він захитався на своїх лижвах, щоб утримати рівновагу, і почув другий постріл з рушниці. Цього разу це справді був промах. Не чекаючи далі, Смок кинувся снігом під захист дерев, що були в ста футах на березі. Ще і ще вистрілила рушниця, і він мав неприємне почуття, ніби щось тепле тече вниз по його спині.
Він подерся до берега і заховався серед дерев та кущів; собаки побігли за ним. Визволившися з лижв, він простягся у весь зріст і почав обережно розглядатися. Нікого не було видко. Той, що стріляв, бесперечно, лежав, причаївшись серед дерев на протилежному березі.
— Якщо незабаром нічого не буде, — промурмотів він через пів години, — я вилізу і розпалю вогонь, бо інакше ноги в мене одмерзнуть. Рудий, щоб ти робив, лежачи на морозі, коли кровобіг починає забарюватись, і хтось тебе намагається підстрелити?
Він проповз назад кілька ярдів, утоптав сніг, протанцював джигу, що допомогло крові знову розійтися в ногах і дало спроможність потерпіти ще з пів години. Тоді з-за повороту річки він виразно почув брязкіт собачих звоників. Виглянувши, він побачив санки, що виринули з-за повороту. В них була тільки одна людина, що жердиною поганяла своїх собак. Вражіння на Смока він зробив величезне, бо це була перша людина, яку він бачив після того, як три тижні тому розлучився з Шорті. Майнула друга думка, що, може, то злочинець, який ховався на протилежному березі.
Не зраджуючи себе, Смок попереджаючи свиснув. Чоловік не почув і не переставав їхати швидко. Смок ще раз свиснув голосніше. Чоловік спинив собак, повернувся і глянув на Смока, коли знов почувся постріл. Через мить Смок вистрілив у ту купку дерев, звідки донісся згук. Чоловіка, що був на річці, влучило з першого пострілу. Удар великої сили захитав його. Він незграбно оступився на санках і, падаючи, почав стягати рушницю з прив'язи. Силкуючися прикласти її до плеча, він скорчився і почав поволі осідати на своїх санках. Тоді раптом рушниця вдруге вистрілила, ніби без прицілу, і він упав на спину, на ріг санок, так що Смокові тільки видко було ноги та живіт.
Знизу ще почувся брязкіт дзвоників. Чоловік не рухався. З-за повороту вискочило троє санок, на яких було шестеро людей. Смок попереджуючи гукнув. Але вони побачивши, в якому стані передні санки, кинулись до них. З того берега вже ніхто не стріляв, і Смок, гукнувши на собак, вийшов з-за прикриття. Чути було вигуки людей, і двоє з них, скинувши рукавиці з правої руки, наставили свої рушниці на нього.
— А ну йди сюди, ти, убивце мерзотний, — наказав один з них, чорнобородий чоловік. Кидай рушницю додолу.
Смок завагався, а потім, кинувши рушницю, пішов.
— Ідіть но, Луї, та заберіть у нього зброю, — сказав чорнобородий чоловік.
Луї, — канадійський француз, — вирішив Смок: так само і четверо інших. Той, до кого зверталися, послухався наказу. При трусі у Смока було знайдено тільки мислівського ножа, якого й одібрали.
— Тепер, чужинче, що ти скажеш на свою оборону, поки я тебе не застрелив, — спитав Чорнобородий.
— Що ви помиляєтеся, якщо думаєте, що я убив цього чоловіка, — відповів Смок.
Один з подорожніх скрикнув. Він натрапив на стежку і знайшов сліди Смока, що той залишив, тікаючи до берега. Чоловік тлумачив те по своєму.
— За що ви убили Джо Кайнеда? — спитала його чорна борода.
— Я сказав вам, що я не… — почав Смок.
— Е, що путнього з цих балачок? Ми застукали вас, убивце ви нікчемний! Нема чого крутити. Ось тут ви залишили слід, коли прислухалися, як він їхав. Ви сховались за деревами та кущами. Вистрілили зблизька. Промахнутись не могли. П'єр, підіть і принесіть рушницю, що він кинув.
— Ви могли б дозволити мені сказати, як усе це трапилось, — зауважив Смок.
— Замовкніть, — загорлав на нього чоловік. — Я думаю, що ваша рушниця розповість нам цю історію.
Всі оглядали рушницю Смока, виймаючи і рахуючи набої, і обдивлялись циліндр дула і магазин.
— Один постріл, — був висновок Чорнобородого.
П'єр, у якого ніздрі тремтіли і роздувались, наче у лані, понюхав затвір.
— Стріляно допіру, — сказав він.
— Куля влучила йому в спину, — сказав Смок. — Він був обличчям до мене, коли його підстрелено. Ви бачите, що стріляно з другого берега.Чорнобородий поміркував над цим одну мить, а тоді похитав головою.
— Ні. З цього пива не буде дива. Він повернувся обличчям до другого берега, а ви тоді вистрілили йому в спину. Хтось з вас, хлопці, хай побіжить стежкою і подивиться, чи нема там якихось слідів на другому березі.
Вони повернулися і сказали, що на тому боці сніг незаймений. Навіть трусячих слідів там не було. Чорнобородий, що нахилився був над забитим, підвівся з вовняним, хутряним клейтухом у руці. Розрізавши його, він знайшов там, у центрі, кулю: передній кінець її сплющився, як пів доляра, а задній, обгорнутий крицею, був не пошкоджений. Він порівняв її з набоєм з Смокового пояса.
— Все це до того ясно, чужинче, що навіть сліпого переконає. Ця з м'яким носиком, і обгортка з криці, ваша так само з м'яким носиком і обгортка з криці. Ця є тридцять-тридцять, ваша тридцять-тридцять. Ця є вироб Дж. і Т. Товариства Зброї, ваша теж виро Дж. і Т. Товариства Зброї. А тепер ходім, перейдемо на берег та подивимось, як ви це зробили.
— В мене самого стріляли з-за кущів, — сказав Смок. — Подивіться на дірку в моїй парці.
Тим часом як Чорнобородий обдивлявся його, один з подорожніх одкрив магазин забитого чоловіка. Всім було ясно, що був тільки один постріл. Порожній набій був навіть у рушниці.
— Дідько б його взяв; шкода, що бідний Джо не влучив вас, — з сумом сказав Чорнобородий. — Але він досить добре продірявив вас. Ну, ходіть, ви!
— Раніш обшукайте другий берег, — намагався Смок.
— Замовкніть і йдіть, хай факти говорять за вас.
Вони збочили з стежки в тому самому місці, де й він, і пішли вгору до берега, поміж дерев.
— Ось він витанцював місце, гріючи ноги, — зауважив Луї. — Ось тут він повз на череві. Тут він поклав лікоть, коли стріляв.
— А ось, далебі, порожній набій, який він викинув! — було відкриття Чорнобородого. — Хлопці, нам лишається зробити тільки одне…
— Вам не завадило б спитати мене, як я зробив цей постріл, — урвав Смок.— Ви можете дістати по зубах, і я вам таки заткну горлянку, якщо ви знов обізветеся. Ви можете відповідати на питання пізніше. Тепер, хлопці, ми люди порядні і додержимося законів, ми зробимо, як слід, за всіма правилами. П'єр, як ви думаєте, як далеко ми од'їхали?
— Я гадаю, що буде миль двадцять.
— Гаразд. Ми заберемо майно і поїдемо з ним і з бідним Джо до Двох Хат. Я гадаю, що ми бачили і можемо посвідчити; цього буде досить, щоб його повісити на шибиниці.
Через три години після того, як стемніло, забитий, Смок і його полонителі, приїхали до Двох Хат. При світлі зірок Смок нарахував з двадцятеро недавно збудованих хаток, що тулилися біля більшої і давнішої хати на березі ріки. Його пхнули до цієї старої хати, і там він побачив господарів: якогось молодого велетня, його дружину і старого сліпого чоловіка. Жінка, котру її чоловік називав Люсі, була кремезна постать, так званий прикордонний тип. Старий дід, як потім Смок довідався, був довгими роками мислівцем на Стюартовій річці й осліп минулої зими. Табір Двох Хат — про це він також довідався згодом, — минулої осени заснували дванадцять чоловік, що прибули на шести із дощок збитих човнах, навантажених харчами. Тут, на займищі Двох Хат, вони знайшли сліпого мислівця і біля його хати побудували свої власні. Ті, що прибули пізніше, діставалися сюди вже по кризі на собаках, вони потроїли населення. В таборі було досить м'яса; поселенці знайшли добротний — хоч і в малій кількості — пісок і почали коло нього працювати.
За п'ять хвилин уже всі мешканці Двох Хат товпилися в кімнаті. Смока пхнули в куток, на нього не звертали уваги і лише суворо поглядали; руки і ноги було йому зв'язано ремнями з оленячої шкіри. Він нарахував тридцять вісім людей, — дикий, похриплий натовп, здебільшого з прикордону Сполучених Держав, або з Верхньої Канади. Його полонителі знов і знов розповідали, як вони його спіймали, і навколо кожного з них стовпилися схвильовані і розлючені слухачі. Чути було вигуки: «Чого нам чекати! Лінчуймо його». А якогось здоровенного ірляндця лише силоміць спинили, бо він кинувся на беззахисного в'язня, щоб побити його.
Роздивляючися на людей, Смок побачив знайоме обличчя. То був Брек, що його човна він провів через пороги. Смок здивувався, чому той не підійшов і не забалакав до нього, але сам не подав знаку, що впізнав його. Трохи згодом, коли Брек, прикриваючи обличчя, моргнув йому, Смок зрозумів.
Чорнобородий, — Смок чув, що його називали Елі Гардінг, — поклав край суперечкам, чи треба, чи не треба в'язня негайно лінчувати.
— Замовкніть! — гримнув Гардінг. — Цей чоловік мій. Я піймав його і привів сюди. Ви думаєте, я вів його сюди всю дорогу, щоб лінчувати. Та нізащо! Я міг зробити це й сам, коли злапав його. Я привів його сюди, щоб учинити справедливий і безсторонній суд, і присягаюся, що судитиму безсторонньо і по правді. Його зв'язано міцно, і він не втече. Покинемо його до ранку, а тоді от тутечки влаштуємо суд.
Смок прокинувся. Протяг, немов, гострою крижиною, пронизував йому плече, а сам він лежав на боці, обличчям до стінки. Коли його прив'язували до ослона, то не було такого протягу, а тепер повітря знадвору, зтисненням п'ятдесят під нулем, просочувалось у теплу атмосферу хати; це значило, що хтось з того боку витяг мох із щілини поміж балками. Він випнувся так далеко, як тільки дозволяли йому його пута, а тоді витягнув шию вперед, поки губами не торкнувся щілини.
— Хто там? — прошепотів він.
— Брек, — була відповідь. — Будьте обережні і не робіть галасу. Я прийшов, щоб передати вам ніж.
— Не треба, — сказав Смок. — Я не зможу скористатися з нього. Руки мені зв'язано за спиною і міцно прив'язано до ніжки ослону. До того, ви не зможете просунути ножа крізь цю щілину. Але щось треба зробити. Ці друзі хотять мене повісити, а ви, звичайно, знаєте, що я не вбив цієї людини.
— Нема потреби казати цього, Смоку. Якби ви навіть забили, то мали б підстави. Але не в тім справа. Я хочу вас врятувати від цієї напасти. Це жорстокі люди. Ви їх бачили. Вони одірвані від світу і тут творять та переводять у життя свої власні закони, — присуд стверджують збори шукачів золота. Вони вже двох засудили: обидва крали харчі. Одчого вони прогнали з табору й не дали йому ані крихти їжі і ні одного сірничка. Він зробив біля сорока миль і протримався два дні, поки не замерз. Два тижні тому вони прогнали другого. Дали йому на волю: або ніякої їжі, або десять батогів за кожну денну пайку. Він витримав сорок ударів, поки не знесилився. А тепер вони спіймали вас, і всі до останнього переконані, що ви таки вбили Кайнеда.
— Чоловік, що вбив Кайнеда, стріляв і в мене. Його куля прострочила шкіру у мене на плечі. Хай вони відкладуть суд, поки хтось не піде і не пошукає на березі, де заховався убивця.
— Даремно. Вони вірять Гардінгу і п'ятьом французам, що з ним. Окрім того, вони ще нікого не повісили, а їм хочеться цього. Ви бачите самі, життя досить одноманітне. Вони не мають нічого путнього, а погоня за Озером Несподіванок вже стомила їх. Вони на початку зими ще дечого шукали; а тепер зовсім облишили. Тут почала ширитися цинга, і серед них назріло роздратування.
— І тепер саме лихо мене принесло сюди; — був коментарій Смоків. — А скажіть, Бреку, як ви потрапили до цієї братії?
— Одержавши заявки на Скво-Крік, я розпочав роботи і поставив кілька чоловік, а сам пішов сюди дорогою по Стюартовій, шукаючи Дві Хати. Вони не прийняли мене, так що я розташувався вище по Стюартовій. Як раз оце я вернувся вчора за їжою.
— Щонебудь знайшли?
— Нічого. Але я думаю, що я винайшов гідравличне пристосування, що функціонуватиме дуже добре, коли країна відживе. Це черпак на золото.
— Почекайте, — урвав Смок. — Заждіть хвилинку. Дайте мені поміркувати.
Обмірковуючи то, що йому спало на думку, він чув голосне хропіння поснулих.
— Скажіть, Бреку, чи повідкривали вони мої м'ясні пакунки, що я привіз на собаках?
— Двоє. Я пильнував. Вони поклали їх до Гердінгових речей.
— Вони нічого не знайшли?
— М'ясо.
— Добре. Там пакунок у темній парусині; він залатаний оленячою шкірою. Ви знайдете там кілька фунтів самородного золота. Ні ви, і ніхто ще не бачив такого золота в цій країні. Візьміть його і ось що ви зробите. Слухайте.
Через чверть години, вислухавши інструкції і скаржачись, що у нього пальці на ногах поодмерзали, Брек пішов. Смок так близько притулився був до щілини, що відморозив собі ніс і щоку і з пів години тер її об ковдру, поки не заграла кров у жилах, віджививши йому обличчя.
— Тепер я цілком певний. Сумніву немає, що він убив Кайнеда. Ми докладно чули про це минулої ночі. Про що ж тут балакати. Я голосую: винний!
Так почався суд над Смоком. Промовець, здорова, кремезна людина з Колорадо, виявив роздратуваня і незадоволення, коли Гардінг висловив свою думку, вимагаючи справжнього судового процесу і запропонувавши Шенка Вільсона обрати на суддю і голову зборів. Населення Двох Хат мало бути за присяжних; але після деякої дискусії жінці Люсі не дано права голосувати в справі Смока «за», або «проти» нього.
Тимчасом, як це діялося, Смок, якого посадовлено на краю ослону, підслухав тиху розмову поміж Бреком і одним з шукачів золота.
— Чи немає у вас п'ятдесят фунтів борошна, щоб продати? — спитав Брек.
— Ви не маєте стільки піску, щоб заплатити ціну, яку я хочу, була відповідь.
— Я даю вам дві сотні.
Чоловік похитав головою.
— Три сотні. Триста п'ятдесят.
На чотирі сотні чоловік погодився: кивнувши головою, він сказав:
— Ходім до мене в хату і зважимо пісок.
Обидва протиснулися до дверей і прослизнули. За кілька хвилин Брек повернувся сам.
Гардінг саме говорив за свідка, коли Смок побачив, що двері трохи відчинились, і крізь щілину заглянуло обличчя чоловіка, що продав борошно. Він скривив пику і виразно кивнув другому, що сидів біля печі; той встав і пішов, протискуючись до дверей.
— Куди ви, Саме? — спитав Шенк Більсон.
— Я зараз же повернуся, — сказав Сам. — У мене є справа.
Смокові було дозволено ставити свідкам запитання. Гардінг саме ставив свої запитання і давав свої відповіді, як з надвору почулося скавчання собак у запряжці і рип санок, що від'їздили. Хтось із тих, що були ближче до дверей, виглянув.
— Це Сам і його товариш з запряжкою собак що духу погнали по дорозі до Стюартової річки, — оповістив чолов'яга.
Ніхто не вимовив ані слова пів хвилини, але всі виразно переглянулися, і якийсь неспокій огорнув юрбу. Краєм ока Смок побачив, що Брек, Люсі та її чоловік перешептуються.
— Кажіть далі, ви, грубо звернувся Шенк Вільсон до Смока. — Скорочуйте свої запитання! Ми знаємо, що ви хочете довести, що другий берег не було оглянуто. Свідок не заперечував. Ми також. В цьому не було потреби. Ніякі сліди не вели до того берега. Сніг був невтоптаний.
— Дарма, що так, на другому березі була людина, — змагався Смок.
— Нас, хлопче, не піддуриш. На Мак-Квесчек людей не багато, і ми всіх уже допитували, де хто був у той саме час.
— А кого ви це прогнали з табору два тижні тому? — спитав Смок.
— Алонза Мірамара, мехіканця. Але що має спільного цей злодій з вашою справою?
— Нічого, тільки те, що ви не допитували його, пане суддя.
— Він пішов вниз річкою, а не вгору.
— Звідки ви знаєте, куди він подався?
— Бачив, як він відходив.
— І це все, що ви знаєте про нього і про те, що сталося з ним?
— Ні це не так, юначе. Я знаю, і ми всі знаємо, що він мав на чотири дні їжі і не мав рушниці, шоб підстрелити собі щось. Якщо він не добився до якогось селища на Юконі, то вже давно десь загинув.
— Я гадаю, що ви взяли на облік усі рушниці, що є в цій країні, — гостро зауважив Смок.
Шенк Вільсон розсердився.
— Ви ставите мені запитання так, ніби то я обвинувачений. Давайте сюди інших свідків. Де француз Луі?Коли Француз Луі просунувся наперед, Люсі відчинила двері.
— Куди ви йдете? — гримнув Шенк Вільсон.
— Я гадаю, що мені нема потреби лишатиса тут. — відповіла вона сміливо. — Я не маю права голосу, та ще до моєї хати набилося стільки людей, що мені нема чим дихати.
За кілька хвилин вийшов її чоловік. Суддя довідався про це тільки тоді, коли зачинилися двері.
— Хто це? — спитав він, уриваючи оповідання П'єрове.
— Біль Пібоді, — хтось відповів. — Він сказав, що хоче щось спитати у своєї дружини і зараз же повернеться.
Замість Біля увійшла Люсі, зняла кожух і примостилась на своєму місці біля печі.
— Я гадаю, що ми не маємо потреби вислухувати решту свідків, — була постанова Шенка Вільсона, коли П'єр скінчив. — Ми знаємо, що вони можуть подати тільки ті самі факти, що про них вже чувапо. Слухайте, Соренсене, підіть і покличте Біля Пібоді. Ми швидко будемо голосувати вирок. А тепер, чужинче, можете встати і розповісти нам по своєму, як усе це трапилось. А тимчасом, щоб не марнувати часу, ми пустимо навколо обидві рушниці, амуніцію і кулю, що вбила, щоб люди їх оглянули.
Посередині оповідання про те, як він добився до цієї країни, як на нього хтось із засідку стрельнув і як він тікав до берега, Смока обурено урвав Шенк Вільсон.
— Юначе, яка мета цього вашого свідчення? Ви тільки марнуєте дорогий час. Звичайно, ви маєте право брехати, щоб урятувати свою шию, але нам ніколи слухати дурниці. Рушниця, амуніція, куля, що вбила Джо Кайнеда, — все це свідчить про вас… Що там таке? Відченіть хтось двері!
Вкотилося морозне повітря, що в теплій кімнаті враз узялося парою; разом з тим крізь відчинені двері почулося собаче скавчання, що, віддаляючись, уже затихало.
— Це Серенсон і Пібоді, — хтось гукнув, — вони батогами женуть собак і несуться вниз по річці!
— Ну, якого дідька!… — Шенк Вільсон зробив павзу, нижня щелепа його одвисла, і він зиркнув на Люсі: — Я гадаю, що ви, пані Пібоді, можете з'ясувати все це!
Вона, захитавши головою, стулила вуста; сердитий і підозрілий погляд, Шенка Вільсона, помандрувавши далі, спинився на Брекові.
— Я думаю, що новоприбулий міг би пояснити це, якби схотів.
Брек почував себе ніяково, бо всі очі скерувалися на нього.
— З ним Сам перешептувався до того, кудись подався, — ввернув хтось.
— Слухайте, містер Брек, — провадив далі Шенк Вільсон. — Ви перебили засідання і ви повинні пояснити, що це все значить. Про що ви шепталися там?
Брек, боязко відкашлявшись, відповів:
— Я хотів виміняти трохи харчів.
— На що ви міняли?
— Звичайно, на пісок.
— Де ви його дістали?
Брек не відповів.
— Він вештався вгорі по Стюартовій, — сказав хтось, кого не питали. — Я проходив повз його табір тиждень тому, коли полював. Скажу вам, що він поводився якось дуже по таємничому.
— Пісок не звідти, — сказав Брек. — Там є тільки мало чого варте гідравличне пристосування.
— Вивертайте ваші кишені та показуйте свій пісок, — сказав Вільсон.
— Я кажу вам, що це не звідси.
— Байдуже, показуйте, його.
Брек наче хотів одмовитись, але всі навколо дивилися на нього погрозливо. Нехотя він поліз у кишеню своєї куртки. Витягаючи свою перешницю, він нею стукнув об щось тверде.
— Витягайте все, — гукнув Шенк Вільсон.
І він витяг самородка, такого величезного та жовтого, якого ніхто з присутніх ніколи не бачив. Шенк Вільсон роззявив рота. З шестеро людей, тільки оком кинувши, метнулися до дверей. Вони опинилися в дверях всі разом і, напираючи, з лайкою та сваркою почали протискатися. Суддя все з перешниці висипав на стіл. Побачивши золоті самородки, ще чоловік з шестеро подалося до дверей.
— Куди ви збираєтеся? — спитав Елі Гардінг, коли Шенк кинувся йти.
— За собаками, звичайно.— Хіба не хочете повісити його?
— Це забере надто багато часу. Він залишиться; поки ми вернемося, а покищо, я думаю, засідання відкладемо. Баритися не доводиться.
Гардінг завагався. Погрозливо глянувши на Смока, він побачив, що П'єр з дверей киває на Луі. Кинувши останній погляд на грудку золота, що була на столі, він, нарешті, зважився.
— Не раджу вам тікати, — кинув він назад через плече. — До того ще, я позичаю у вас собак.
— Що це, знову ця проклятуща метушня? — кумедним і жартливим фальцетом спитав сліпий старий мислівець, коли крики людей і собак та рип санок сполошили тишу у хаті.
— Звичайно, — відповіла Люсі. — Я ніколи не бачила золота, такого, як це. Помацайте його, дідусю.
Вона поклала великий самородок йому на руку. Але він не виявив великого інтересу.
— Це була чудесна країна для полювання, — жалівся він, — поки ці небезпечні шукачі не поприходили і не поросполохали дичини.
Двері відчинилися, і ввійшов Брек.
— Ну, — сказав він, — четверо нас тільки й залишилося в таборі. До Стюартової річки, де я отаборився, сорок миль, і найпрудкіший з них може доїхати туди і вернутися лише за п'ять або шість день. За цей час ви, Смоку, мусите втекти.
Брек засунув свого мислівського ножа за ремінь, що зв'язував Смока, і глянув на жінку.
— Сподіваюсь, що ви не заперечуєте? — сказав він ввічливо і багатозначно.
— Якщо має бути якась стрілянина, — перебив сліпий, — то я просив би, щоб мене спочатку одвели до іншої хати.
— Робіть своє та не зважайте на мене, — відповіла Люсі. — Якщо я не здатна на те, щоб повісити людину, то я й не здатна тримати ї тут.
Смок підвівся, потираючи зап'ясток, де ремні спинили кровообіг.
— Я приготував там для вас усе, — сказав Брек. — На десять день харчів, ковдри, сірнички, тютюн, сокиру й рушницю.
— Ідіть, — підбадьорила Люсі. — Держіться, чужинче, високих місць. Давай Бог ноги, та чкурніть, якнайшвидче.— Я думаю трохи попоїсти перед тим, як вирушу, — сказав Смок. — І коли поїду, то це буде до верхів'я Мак Квесчен, а не до гирла. Я хотів би, щоб ви поїхали зі мною, Брек. Ми обшукали б другий берег, бо там чоловік, що дійсно вбив Кайнеда.
— Якщо ви послухаєте мене, то попрямуєте вниз Стюартовою і Юконом, — зауважив Брек. — Коли ця юрба вернеться від мого гідравлічного пристосування, вони будуть дуже люті.
Смок засміявся і кивнув головою.
— Бреку, я не можу залишити цієї країни. Я маю певний інтерес до неї. Я мушу лишитись і робити тут діло. Мені однаково, чи повірите ви мені, чи ні, але я знайшов Озеро Несподіванок. Це золото як раз звідти. Окрім того, вони забрали моїх собак, і я мушу почекати, щоб забрати їх назад. Я також знаю, що я маю зробити. На тому березі є чоловік, він сховався там. Він підходив досить близько, спорожняючи свою рушницю на мене.
Проминуло пів години Смок сидів, маючи перед собою смажену оленину та великого кухля кави. Раптом він зірвався з свого місця, бо почув якісь вигуки. Люсі кинулась одчиняти двері.
— Алло, Спайк! Алло Методій! — привітала вона двох намороззю вкритих людей, що нахилилися над своїми санками.
— Ми оце саме з Верхнього Табору, — сказав один, коли вони дуже обережно внесли до хати щось загорнуте в хутро. — Це ми знайшли на дорозі. Але я думаю, що йому вже кінець.
— Покладіть його тут на ослін, — сказала Люсі. Вона нахилилась, розгорнула хутро і розкрила обличчя, що на ньому тільки й видно було пару великих, нерухомо розплющених очей та кістки, обтягнуті темною, порепаною від морозу шкірою.
— Чи це не Алонзо! — скрикнула вона. — Гляньте він помер з голоду.
— Це є чоловік з другого берега, — сказав Брекові Смок впівголоса.
— Ми застукали його коло ями з харчем, що її певне викопав Гардінг, — пояснив один з чоловіків. — Він просто їв борошно і замерзлу свинину, і коли ми його захопили, він кричав і скиглив, наче сокіл. Подивіться на нього, він зголоднів і замерз. Він щохвилини може вмерти.
За пів години, коли хутро знову вкрило обличчя померлої людини, Смок звернувся до Люсі.
— Якщо ваша ласка, пані Пібоді, то я з'їв би ще шматок оленини. Зробіть його товстішим і не дуже підсмажуйте.