Кін являє місто. В глибині — гарний дім із балконом, що виходить на річку, вкриту човнами в гірляндах, прапорцях та засвічених різнокольорових ліхтариках. У човнах — музики. Ця річка — Арно, а місто — Флоренція.
Невже у серце їй не влучить
Любов, любов, твоя стріла?
Чи буде марна пристрасть мучить,
Спопеляти його дотла?
Невже у серце їй не влучить
Любов, любов, твоя стріла? (2)
Ні, тобі, любове, до неї
В серце закрито шлях!
Голос мольби твоєї
Нині в серці у неї,
Голос твій, голос твій будить страх. (2)
Невже у серце їй не влучить
Любов, любов, твоя стріла? (2)
За щиру вірність плата –
Відмови лиш йому.
Його ти смутку рада,
Та буде він кохати
Навсупереч всьому! (2)
Невже у серце їй не влучить
Любов, любов, твоя стріла? (2)
Ти йому катування
Несеш без каяття.
Він за жалем розстання
Утратив сподівання,
Та з ним його чуття! (2)
Невже у серце їй не влучить
Любов, любов, твоя стріла?
Чи буде марна пристрасть мучить,
Спопеляти його дотла?
Невже у серце їй не влучить
Любов, любов, твоя стріла? (2)
Федеріго. Ось і все, Педрілльо. Не буде більше ані свят, ані серенад. Ця — остання.
Педрілльо. Чому? З якого це дива? А втім — ніколи в це не повірю. З відчаю закохані всі так говорять, та найменша надія все змінює. Зараз вона вас надто діткнула: певен, що ніхто не з’явився ані при вікні, ані на балконі. Але, можливо, причаївшись за жалюзі…
Федеріго. О ні! Я знаю Ельвіру: вона не здатна прикидатися. Це видно відразу. І, позбувшись через неї всього свого статку, я позбувся й надії на бодай найменшу її взаємність. О, слід визнати: мені вельми не пощастило! Була тільки одна жінка в усій Флоренції, в усьому світі, що могла погордувати таким коханням. І ось я знайшов саме цю жінку й покохав саме її! Я прагнув будь-про-що досягнути своєї мети. Але мої старання, мої статки, мій час — усе витрачено намарно. Що ж, така моя доля. Я люблю її як ніколи — і розлучаюся з нею навіки!
Педрілльо (перелякано). Пане, чи не надумали ви заподіяти собі щось лихе?
Федеріго. Що саме?
Педрілльо. Кинутися з відчаю в Арно?
Федеріго. Ні!
Педрілльо. Пустити собі в голову кулю з пістолету? Спожити отрути на щурів? Чи….
Федеріго. Ні, ні, ні! Такого трагічного кінця не буде!
Педрілльо. Аж дихати легше!
Федеріго. Ти, певно, давно вже помітив, до яких надмірних витрат я вдавався, плекаючи надію впокорити нарешті це непокірне серце?
Педрілльо. Я? Ні. Я помічаю тільки те, про що мені говорять, а ще…
Федеріго. Я сподівався, що багатолюдні учти, насправді призначені тільки для неї, послуги, що я надавав їй, зберігаючи щонайретельніше цілковиту таємницю, різноманітні подарунки, що я примудрявся винайти спосіб змусити її прийняти начебто від чужого імені — скільки витратив я на це грошей і винахідливості! — схилять її нарешті до мене. Зрештою, я зруйнував свої статки — й нічого не досягнув. Я зруйнував усе, і ось тим людям я щойно віддав свої останні сто пістолів. З уламків мого статку в мене лишилася сама тільки бідна ферма в горах за два з половиною льє від міста, і там я заховаю свою ганьбу, взявши з собою лише сокола, що прогодує мене в тій пустці, й мою нещасну любов, якої не можу збутися, навіть утративши все інше.
Педрілльо здивовано мовчить, Федеріго продовжує
Гай-гай, мій бідолашний Педрілльо! Я тебе зовсім ошелешив! То ж не змушую тебе йти за мною і ділити мою скруту. На щастя, платню ти встиг одержати, і з лишком, то зостається тільки подякувати тобі за довгу і вірну службу. (простягаючи йому руку) Прощавай, мій любий Педрілльо.
Прощай, прощай, о жорстока Ельвіро!
Вже не зустріну тебе я. (2)
Ті місця, де журба моя
Ятрила мене потаймиру,
Прощайте! За відданість щиру
Навік залишаю вас я!
Залишаю вас я!
Прощай, прощай, о жорстока Ельвіро!
Вже не зустріну тебе я. (2)
Моїм коханням згордувала,
Чув від тебе я тільки «ні».
Хоч серце моє у вогні
Ще палає, як і палало,
Та любовна скоро потала
Почезне з очей вдалині.
Прощай, прощай, о жорстока Ельвіро!
Вже не зустріну тебе я. (2)
Не стріну я!
Педрілльо. Ох, мій любий пане, серце рветься мені в грудях. Ні, Педрілльо вас не покине. Зробіть ласку, дозвольте мені рушити з вами. Тієї дещиці, що я заощадив на вашій службі (і не ваша провина, якщо я не збив великого статку), вистачить, щоб я не обтяжував вас у вашій скруті. А втім, тепер я вам буду потрібний більше, аніж будь-коли. Ви знаєте мою вдачу. Моя жвавість правитиме за протиотруту на вашу меланхолію. Часом, може, і я вас розважу на всупереч усім Ельвірам та Маринам з їхніми крокодилячими серцями. Адже вони варті одна одної: служниця поводиться зі мною анітрохи не краще, ніж пані — з вами. Я хочу помститися їй і теж її покину. Ця нечупара кусатиме собі пальці з прикрості, але вже буде по всьому! Обидві дістануть своє! Ох, занадто горді пані! Ви побачите, що значить зневажати таких осіб, як ми! Я тільки не хочу прощатися з моєю невдячницею, бо страхаюся прикрих випадків! Нехай краще вона довідається про мій від’їзд від людей. Ну, пане! Будьте мужнім і твердим! Забудьмо цих паняночок і станьмо відлюдниками!
Кін являє вітальню в домі Ельвіри. Ельвіра в білому ранковому вбранні — халаті або капоті, — з кольоровим поясом, простоволоса. Марина в темному халаті, підперезаному стрічкою, простоволоса і навіть трохи розкуйовджена.
Ельвіра. Ходи сюди, Марино, відпочиньмо у вітальні. Мій син заспокоївся. Заснув. А у мене кров бурхає в жилах. Цілу ніч я не здрімнула.
Марина. Ви чули ту серенаду, що давали на річці якраз навпроти наших вікон? Це знову Федеріго. Напевно, в цього чоловіка князівські статки, — і серце в нього княже, бо…
Ельвіра. Ти послала по лікарів?
Марина. Так, пані. Хоча в місті я почула дещо, що мене засмутило. Хоч він так само тратить гроші, однак статок його руйнується. Він продає свої ґрунти, щоб сплатити старі борги й влаштувати для Вас нові розваги. Адже він банкрутує через Вас.
Ельвіра. То що ж мені робити? Хіба я сотні разів не казала йому й не переказувала, аби він полишив свої марні переслідування й безумні витрати? Але якщо ця людина хоче розвіяти своє майно вітром, то хіба я можу йому перешкодити?
Марина. Так, але шкода, що ви не можете придумати іншого засобу. Яка людина цей Федеріго!
Ельвіра. Лікарі не йдуть….
Марина. Е, пані! Дайте їм час одягтися. Напевно вони були ще в ліжках. Адже ще так рано. — Ніколи не бачила такого закоханого, як він. Яким би був він вам чоловіком!
Ельвіра. Коли лікарі прийдуть, проведеш їх до мене (Хоче йти)
Марина. Що ви робите?! Ви прийдете й розбудите хлопчика. Хіба ж ви не наказали покликати вас, якщо він прокинеться?
Ельвіра. Справді. Але годі вже теревенити про твого Федеріго.
Марина. Ах, пані! Але ж він — господар Педрілльо. А Педрілльо…
Ельвіра. До чого тут Педрілльо? Що ти хочеш зробити з того Педрілльо?
Марина. О пані, найсправжнісінького чоловіка!
Ельвіра. Цей хлопець — тобі не пара. І потім, моя бідна Марино, шлюб — це така жахлива річ!
Марина. Вам про це краще знати: ви ж — удова.
Ельвіра. Тому я так і говорю. Мій небіжчик чоловік був найпоряднішою людиною в усьому світі. І однак він був найнестерпнішим чоловіком.
Марина. Наскільки ж він неподібний до Федеріго!
Ельвіра. Знову? Ти мене розгніваєш. Ти ж прекрасно знаєш, що я й чути не хочу про шлюб. Я сама собі пані. Я багата — чоловік залишив мені все майно. Я бережу його для свого сина. Він для мене все.
Марина. Так, пані. Але ж ви ще молоді. Сьогодні ви прив’язані тільки до сина, а він може померти….
Ельвіра. Ти змушуєш мене тремтіти! Невже йому настільки зле? І лікарі ще не йдуть…
Марина. Боже, мій! Ви, пані, надто звіряєтесь на лікарів, а я їм зовсім не вірю. Не давайте синові стільки солодощів, і йому не потрібні будуть ані лікарі, ані ліки.
Ельвіра. Крім мене, йому ніхто їх не дає.
Марина. Так, Але Ви даєте їх забагато.
Ельвіра. А як йому, Марино, відмовити?
Марина. Значить, Ви волієте, аби він хворів?
Ельвіра. То ти вважаєш, о він дуже хворий? Як ти мене страхаєш?
Марина. Мій Боже, ні! Це лише розлад шлунку. Він переїв на тій вечері в Пандольфіні. Після ловів, де сокіл Федеріго робив такі дива.
Ельвіра. Ти маєш рацію. Я більше не водитиму його на ці галасливі учти. До того ж, вони не дають йому дотримуватися режиму, розбурхують йому уяву і тривожать кров. Тепер йому на думці тільки лови та сокіл Федеріго. Цей сокіл діє в усіх його забавах, він марить ним уві сні.
Марина (захоплено). Зізнайтеся, пані: це справді рідкісний, винятковий птах! Ви бачили всі його витівки, його кмітливість. А це свято? Присягаюся: воно було взірцем пишності й вишуканості. Ладна тримати парі, що й тут не обійшлося без Федеріго. Ваші кузени Пандольфіні не здатні на аж таку щедрість і витонченість. Так, воно зовсім не скидалося на свято, влаштоване кузеном для своєї кузини.
Ельвіра. Ти гадаєш?
Марина. Пригадайте, пані: все, що відбувається з нами протягом п’яти років нашого знайомства з Федеріго — це наче чари якогось чаклуна або феї, яка з упертим марнотратством прагне оточити нас усілякими втіхами. Згадайте учти там, де ми їх найменше сподівалися, подарунки від незнайомих літніх дядьків чи тітоньок, безліч щасливих нагод, що наче падають з неба, виграні без жодних клопотів судові процеси, — і всім цим ми завдячуємо мессірові Федеріго. Нехай Ви навіть сердитиметеся, пані, а все ж я скажу: цей чоловік нас зачаклував, чи зафедерігував. Нехай його любов — найнещасливіша з усіх на людській пам’яті, нехай в усій Флоренції ви одна не погоджуєтеся цього визнати, але якщо колись мужчина заслуговував на почуття такої жінки, як ви, то…
В моєму серці може жити
Материнське лиш почуття.
Я тільки сина ладна вік любити.
Мій Бог! Мій Бог! Мій Бог!
Чи скрикнуло дитя? (3)
Мати, мати, ти так тремтиш за сина,
Від тривоги серце щемить! (2)
Тільки рідна твоя дитина,
Тільки рідна твоя дитина
Варта, щоб її любить!
В моєму серці може жити
Материнське лиш почуття.
Я тільки сина ладна вік любити.
Мій Бог! Мій Бог! Мій Бог!
Чи скрикнуло дитя? (3)
Марина. Ця пані Ельвіра — правдива погибель на дітей. О матері, матері! Правда, син — це велика втіха. Але ж це ще не все. Якби я була на її місці, то зуміла б здобути ще й Федеріго. Але позаяк я змушена задовольнитися власним становищем, то помрію трохи про Педрілльо. Він же чудова людина, цей Педрілльо.
Господиня хай повчає,
Та зле нам без мужчин,
Та зле нам без мужчин. '
Бо син – то тільки син,
Бо син – то тільки син,
А чоловік кохає
І серцю любий він.
Господиня хай повчає,
Та зле нам без мужчин,
Та зле нам без мужчин.
Любов туманить очі,
Вона бентежить кров,
Вона бентежить кров.
Любов – і є любов:
Хоч втекти хто захоче,
Не здолає тих заков,
Не здолає тих заков!
Любов туманить очі,
Вона бентежить кров,
Вона бентежить кров.
Хто шлюб законний ганить,
Тим ганить нас чимдуж,
Тим ганить нас чимдуж.
Бо муж – таки є муж,
А шлюб нас щастям манить,
Поєднанням двох душ.
Хто шлюб законний ганить,
Тим ганить нас чимдуж,
Тим ганить нас чимдуж.
Марина. Та щось лікарі не йдуть… Ох, це вже мені поріддя! Аби трохи розчарувати в них пані Ельвіру й вилікувати її від надзвичайної довіри до них, мені дуже кортить… Тихо! Здається, ось вони. Заманити їх у пастку буде неважко.
Стукіт у двері. Входить двоє лікарів, убраних по старовинному. Марина під час ритурнелі витягає посеред кону крісло, сідає в нього і прикидається хворою.
Марина
Як б’ється живчик мій,
Помацайте мерщій! (2)
Лікар Лентуллюс
Не тривожтесь, одначе:
Зараз живчика вам
Порахую я сам! (2)
Лікар Промптус
Як він страшенно скаче!
Марина
Кхи, кхи, кхи, кхи, кхи, кхи!
Лікар Промптус
Від кашлю зараз вам
Солодких ліків дам! (2)
Лікар Лентуллюс
Краще кислих ліків дати!
Лікар Промптус
Ні, учений мій брате,
Солодких ліків дам!
Лікар Лентуллюс
Краще кислих ліків дати!
Лікар Промптус
Солодких ліків дам! (3)
Лікар Лентуллюс
Дати кислих, лиш кислих! (3)
Так, учений мій брате! (2)
Лікар Промптус
Солодких ліків дам! (3)
Лікар Лентуллюс
Дати кислих, тільки кислих!
Лиш кислих! (4)
Марина
Годі вже свариться вам!
Гнів шкодить лікарям! (2)
Лікар Промптус
Солодких ліків дам! (5)
Лікар Лентуллюс
Слід їй кислих ліків дати,
Кислих, кислих, кислих, кислих, кислих!
Марина
Панове, годі вам!
Нітрохи я не хвора!
Лікар Промптус та Лікар Лентуллюс
Одужали так скоро?
Вже зовсім ви не хвора?
Який низький обман!
Марина
Панове, годі вам! (2)
Нітрохи я не хвора! (3)
Лікар Промптус та Лікар Лентуллюс
Вже зовсім ви не хвора?
Одужали так скоро?
Який низький обман! (2)
Обман, який низький обман!
Низький обман!
Марина
Вже годі вам!
Лікар Промптус та Лікар Лентуллюс
Низький обман!
Ельвіра (входячи)
Марино! Марино! Навіщо цей галас?
Швидше, я вже так хвилювалась!
Страшно так за дитя мені! (2)
Марина
Ах, лікарі не розібрались,
Хто хворий з нас тут, а хто ні! (2)
Лікар Промптус та Лікар Лентуллюс
Підняли ми даремно галас
І цій повірили брехні. (2)
Ельвіра
Мій син слабий, йому допоможіть.
Мистецтво ваше зве він в оборону.
Хто зробить з вас, що син мій буде жить,
Матір його той порятує теж від скону. (2)
До покою того мерщій
Поспішімо, там жде син мій! (2)
Марина
Не прибуде, хоч сядь, хоч стій,
Клепки у голові пустій!
Лікар Промптус та Лікар Лентуллюс
Тож мерщій, ходімо мерщій,
Там давно вже нас жде слабий!
Всі разом: Ельвіра
То мерщій, то мерщій
Поспішімо, там жде син мій! (2)
Марина
Не прибуде, хоч сядь, хоч стій,
Клепки у голові пустій! (2)
Лікар Промптус та Лікар Лентуллюс
Тож мерщій, ходімо мерщій,
Там давно вже нас жде слабий! (2)
Ельвіра йде першою; обоє лікарів, перш як рушити за нею, підходять до Марини, й піднісши пальця до вуст, шепочуть::
Кін являє ферму Федеріго (можна скористатися з краєвиду Шале, висунувши в цьому разі кілька окремих дерев вперед.)
Федеріго — на ньому щось на зразок зеленого казакіна, одягненого поверх білого замшового камзолу, штани також замшові; старовинні черевики з великими наколінниками, пояс, на якому висить мисливський ніж, дрібна дичина навішена на мотузку чи на перекинуту через плече мисливську торбу, на голові плаский каплюшок без пір’я; в рукавичках, на руці його сидить сокіл.
Ти просто скарб, о мій пташе чудовий!
Ти нам поживу несеш раз у раз.
Хоч я тобі віддячить не готовий
За те, що ти зробить устиг для нас.
В мою оселю здобич ти приносиш,
Все бачиш ти, як мчиш у вишині.
Ніколи ти подяки не попросиш!
Понад усе ти дорогий мені.
Ти просто скарб, о мій пташе чудовий!
Ти нам поживу несеш раз у раз.
Хоч я тобі віддячить не готовий
За те, що ти зробить устиг для нас.
Педрілльо. Ласкаво просимо, пане! Лови, бачу, були вдалі. Сокіл знову чинив дива! (чмокає губами, пестячи рукою сокола)
Федеріго. Посади його на жердинку й нагодуй — він на те заслужив. Правду кажучи, без нього нам довелося б говіти… (До Педрілльо, передаючи йому сокола…) Стривай! Візьми й цю дичину й приготуй її на обід. Віднині ти ще й кухар, метр Жак — то ж як ти там з цього виплутаєшся?
Педрілльо (йдучи з соколом та дичиною). Не бійтеся, пане. Старанність подолає все.
Федеріго. Слід, однак, визнати, що в мене ж лишилося двоє чудових друзів: Педрілльо й мій сокіл. Але вони — єдині друзі. Інші… Я ніколи на них надто не покладався і в мої кращі дні, а тому й не дивуюся, що вони покинули мене в дні мого нещастя.
Педрілльо (повертаючись). До речі, пане, я забув вам сказати, що ваш старий воротар татусь Грегуар з донькою дуже хотів би засвідчити вам свою пошану.
Федеріго. Щодо Грегуара — то в час добрий. Нехай прийде. Але його доньки я бачити не хочу.
Педрілльо. Чому, пане?
Федеріго. Але це — жінка. А я не хочу більше бачити жінок.
Педрілльо. Це, пане, дитина, ось така (показує) заввишки. Маленька дівчинка, вельми втішна.
Федеріго. Бережися, Педрілльо! Попереджаю тебе: ми посваримося. Кажу тобі раз і назавше: я хочу, аби ти поміг мені вигнати звідси все, що зветься жінкою. Пам’ятай, принаймні, про це.
Педрілльо. Але, пане, вона не зветься жінкою. Вона ще дуже мала.
Федеріго. Мала чи велика, але я не хочу бачити навіть її тіні. Затямив?
Педрілльо. Вона плакатиме, вирішить, що ви зверхні до неї. А я так хвалив їй вашу доброту. Вона ще вирішить, що я насміявся з неї. Я ж поручився, що ви поставитеся до неї, наче до власної дитини, що вона вас розважить, що ви нею заопікуєтесь.
Федеріго
Ти хочеш заступить Ельвіру
Іншим в моєму серці чуттям?
Та як прогнать любов цю щиру?
Про що говорити з дитям?
Педрілльо
Втіху дайте бідній дитині,
Ніжна вона і чарівна!
Зневажать слуг ви не повинні.
Лиш бачить вас прагне вона. (2)
Федеріго
Гаразд! Я сповню це бажання,
Бо сперечатися – дарма. (2)
Педрілльо
Ви згодні сповнити бажання!
Для дяки в мене й слів нема,
І слів нема.
Федеріго
Та скоро маю сподівання
Попрощатися з обома!
Педрілльо
Я справджу ваше сподівання:
Хвилина лиш – і їх нема!
Разом: Федеріго
Та скоро маю сподівання
Попрощатися з обома! (3)
Педрілльо
Я справджу ваше сподівання:
Хвилина лиш – і їх нема! (3)
В кінці дуету Педрілльо робить знак Грегуарові й Жаннетті, які стоять поодаль, аби вони наблизились.
Федеріго. Добридень, татусю Грегуаре. То це ваша дочка?
Жаннетта. Так, пане, до ваших по…
Грегуар (перебиваючи її). Мовчи! Коли пан говоритиме до тебе, тоді й відповіси. А зараз він говоритиме до мене й відповідатиму я. Погляньте лиш на цю крихітку! (Поважно вклоняючись) Так, пане, до ваших послуг, коли я ще на щось придатний!
Федеріго (до Жаннетти) . Як вас звати, моя дитино?
Грегуар. Бо треба вміти спершу помовчати, а потім говорити!
Федеріго. Скільки вам років, моя прекрасна Жаннетто?
Жаннетта (дуже гордо й радісно). Мені вже дванадцять років!
Грегуар. Неправда. Їй одинадцять з половиною років і шість днів. Ця маленька хитрунка завше хоче видаватися старшою, аніж насправді.
Федеріго. Навіщо?
Жаннетта (поспіхом). Щоб швидше стати дорослою.
Федеріго. Значить, вам дуже хочеться бути дорослою.
Жаннетта. О так, пане!
Федеріго. І що ви з того матимете?
Жаннетта. Те, що я більше не буду крихіткою, бо це дуже принизливо і важко.
Грегуар. Скільки в неї гонору! Це викапана її небіжчиця матуся, нехай Господь прийме її душу.
Федеріго. У вас були інші діти?
Грегуар. Четверо хлопчиків, один по одному, і ось ця, народжуючи яку, вона й померла, хоч це всього лиш дівчинка.
Федеріго. Що ж сталося з вашими синами?
Грегуар. Всі вони повмирали солдатами, пане, бо в нашій родині всі ми, від батька до сина, любимо війну. Я, ось такий як перед Вами, провоював усі неаполітанські війни. Служив я в лавах Чорних, під рукою у великого Капітана, якого бачив так, як ось тепер бачу вас. Звали його, щоб вам було відомо, дон Гонсальво Кордуанський. Я ніколи, чорт забирай, не забуду цього імені — нехай навіть проживу сто років. Оце була людина! Слід було бачити його в битві при Черіньоле, яку ми виграли у тих хвальків-французів на чолі з герцогом Немурським, вбитим відразу ж, щойно відкрили вогонь. Вас дивує, що я так багато знаю, правда ж? Але річ у тім, що ми, чорт забирай, скрізь побували. І розплачуватися нам довелося власною шкурою. Мене названо тоді Чорною Рукою, тільки ж це — бойове ім’я, бо з хрещення я — :Грегуар. Міг би розповісти вам при охоті й багато іншої всячини — і про битви, з усіма подробицями, і про цих негідників — Гвельфів, як ми їх… Стривайте, здається, то були таки Гібеліни… Ні, таки Гвельфи… Справді, я не дуже вже пам’ятаю, на чиєму боці ми були тоді. Адже все це діялося не вчора ввечері, вже сорок років минуло відтоді, як я носив мушкета, і якби я не був старою руїною, то не став би братися до цієї собачої селянської праці.
Федеріго. Ви говорите про неї з великою відразою, татусю :Грегуар. Але ж це вельми потрібна праця, і я не лише не бачу в ній нічого принизливого, але й відтепер хочу взятися до неї сам.
Грегуар (здивовано). Ви?
Федеріго. Я. Вам здається, що я на це не годжуся? Чого ж мені бракує? Хіба в мене немає двох рук? В мене лишився тільки цей невеликий маєток і я хочу сам його прикрасити й зробити прибутковим. Доведеться попрацювати, бо все тут дуже занедбане.
Грегуар. Так, усе позаростало.
Федеріго. Ми вирубаємо зарості.
Грегуар. Щоб посадити виноград.
Федеріго. Насамперед потрібен хліб. Він — життя людини.
Грегуар. Але ж, пане, їсти — це ще не все, треба ще й пити.
Федеріго. Хіба в нас немає води?
Грегуар. Є, пане, але я п’ю тільки вино.
Упродовж цієї розмови дівчина не зводить очей з Федеріго, і, коли помічає, що він на неї дивиться, робить йому реверанс.
Федеріго. А крихітка тим часом підросте, ми її одружимо, й буде ще один чоловік нам на допомогу.
Жаннетта. О, я й сама Вам допоможу, тільки нехай це не заважає Вам мене одружити! Бо, бачте, чотири руки зроблять більше, аніж дві.
Федеріго. Це правда.
Жаннетта. Ви бачите, пане, що означає бути дорослою. Тоді одружуються.
Грегуар. Тому ми й такі смутні через те, що досі маленькі, тому й додаємо собі півроку понад те, що є насправді, тому….
Жаннетта (дуже швидко). Не півроку, а тільки п’ять місяців. А до того ж в одному місяці не вистачає шести днів, ось і виходить, що мені більше ніж одинадцять з половиною років.
Федеріго. Ви добре вмієте рахувати, панно Жаннетто.
Жаннетта. Я вмію ще й співати.
Федеріго. Тож заспівайте нам гарну пісеньку.
Грегуар. Заспівай ту, якої я тебе днями навчив.
Жаннетта. Я ще її гаразд не вивчила.
Грегуар. Я тобі допоможу.
Федеріго. І ви співаєте, татусю Грегуар!
Грегуар. Чи ми співаємо? Ще й складаємо пісеньки! Я склав стільки пісеньок, скільки виграв битв. Бо коли ми їх програвали — тоді мовчок! Тому й називали мене тоді: Залізна Рука, співець війська Великого Капітана. Свого часу я мав успіх. Тому й тепер зрідка беруся до цієї справи. Свідчення — пісенька, яку я склав. І яка починається так (співає без супроводу): «Ознака вдачі бойової». Не може бути, щоб ви не чули про неї у Флоренції. Бо я нещодавно співав її перед нашим добрим великим князем і великою княгинею. Вони обоє з’явилися в вікні. Бо живуть вони як добрі городяни і розмовляють з перехожими, наче з рівнею. Бачили б ви, як вони мені плескали! І добра велика княгиня кричала мені згори: браво, Грегуаре! Так, вона знала мене, це така сама істина, як і те, що є Бог! Я був просто сам не свій від щастя і такий здивований і задоволений, що кричав їй знизу: але як ви, пані, Ваше високосте, знаєте, що мене звати Грегуаром? Це мені невтямки. Щоб наша велика княгиня знала, що мене звати Грегуаром! Ну, Жаннетто, не прикидайся дурненькою, заспівай мою пісеньку про прекрасного Тірсіса.
Жаннетта співає. Грегуар слухає її з поблажливістю автора, начебто підказуючи дочці. Федеріго, який слухав спершу доволі байдуже, виявляє збентеженість в кінці куплета, де йдеться про п’ять років Тірсісових страждань, і його хвилювання весь час збільшується, аж поки він не уриває пісеньку.
Романс. Клавір
Романс
Жаннетта
Красень Тірсіс у смутку сам
В гаях блукав,
Про муки свої деревам
Оповідав:
«Любити пастушку вродливу -
Уділ мені,
Вона ж то п’ять років гордливо
Все каже: ні.
Мій пес…
Грегуар
Мій пес і ягнята біленькі
Серед полів
Сумують і худнуть, бідненькі,
Від тих жалів.
Страждають вони всі, уперті,
Як я, без меж,
І вірними буть аж до смерті
Поклали теж.
Жаннетта
Хоч для тебе лише забава
Мій сум-відчай,
Порадоньку цю нелукаву
Запам’ятай:
Хоч квіт ніжний в години ранні
Розцвів лишень,
Та, не зірваний на світанні,
Зів’яне вдень.
Солов’ю…
Грегуар
Солов’ю, твій спів не змовкає
Серед гаїв.
Пастушку нехай привітає
Той зранку спів.
Хай голос твій ніжний коханий
Полонить слух,
Скажи: я найбільш безталанний
В селі пастух.
Жаннетта
Твій солодкий спів позбавляє
Жалів, тривог,
Тож хай її заколисає
Твоє «тьох-тьох».
Торкнися коханого слуху
Ти як можеш ніжніш,
Аби те почуло не вухо,
А серце лиш.
Грегуар
Хоч рум’яні у неї щоки…
Федеріго. Приведи мого коня, Педрілльо!
Педрілльо йде, ведучи за собою Жаннетту й Грегуара, які весь час вклоняються.
Федеріго. О, як вигнати її образ з мого занадто вірного серця? Якби ж то, втративши все, я міг утратити і свою любов!
Педрілльо (вбігаючи). Пане, пане! Ось той янгол, якого я бачив сьогодні уві сні! Ви ще будете щасливі! Кажу вам, що це янгол!
Федеріго. Що це за новий безум!
Педрілльо. Це янгол, пане!
Федеріго. Педрілльо, ти починаєш виявляти недосить поваги до мене!
Педрілльо. Але, пане!...
Федеріго. Педрілльо, я тебе звільняю. Візьми мого коня, і я тебе не хочу більше бачити!
Педрілльо. Мене? Мені піти від вас? Ні, пане! Бачите он той старий в’яз у чотири обхвати? Той, біля дверей? Мій дід посадив його в день народження вашого діда. Так ось, я піду від вас, тільки коли він піде за мною, наче мисливський пес!
Коли дитя якесь бажання має,
Треба йому чимшвидше догоджать.
Наш хлопчик плаче, метається й ридає,
З соколом хоче хлопчик наш пограть!
Коли дитя якесь бажання має,
Треба йому чимшвидше догоджать.
Наш хлопчик плаче, метається й ридає,
З соколом лиш,
З соколом хоче,
Хлопчисько наш пограть! (3)
Дитячу примху легко вдовольнити:
Йому лиш треба іграшку подать.
Тільки треба іграшку подать.
А ми, дівиці, уже не те, що діти,
Бажання в нас не можна й порівнять! (2)
Не можна й порівнять! (2)
Ельвіра. Он іде Педрілльо.
Марина. Спробуємо його розпитати. (До Педрілльо). Ходіть-но сюди. Пані хоче порозмовляти з вами.
Ельвіра. Ви — один зі слуг пана Федеріго?
Педрілльо. Один зі слуг? Ні, пані, я його єдиний слуга.
Ельвіра. О, то ви маєте, напевно, багато клопотів?
Педрілльо. Я слугую панові, він сам дивиться за конем, і ми обоє дбаємо один про одного.
Ельвіра. А в нього гарний кінь?
Педрілльо. Звичайно ж, бо то — добрий кінь.
Ельвіра. Тут, у горах, напевно, багато дичини?
Педрілльо. Так, але без сокола нам довелося б дуже сутужно.
Ельвіра. То Пан Федеріго все ще любить соколині лови?
Педрілльо. Ну, тепер він змушений їх любити!
Федеріго. (за коном) Педрілльо!
Педрілльо. Вже йду! (вбік) Як піти від Марини?
Ельвіра. Яке нещастя! (йде вглиб кону)
Федеріго. (за коном) Педрілльо! Педрілльо!
Педрілльо. Йду, йду! (до Марини) О панно Марино! Почекайте на мене тут. Я зараз повернуся.
Марина. Навіщо? Що вам від мене треба?
Педрілльо. Мені? Не знаю... Щоб ви сказали мені, що я вам, наприклад подобаюся...
Марина. Ви? Мені? (сміється)
Педрілльо. О так...
Федеріго. (за коном) Педрілльо! Педрілльо!
Педрілльо. Йду, йду ж!
Біжить. Ельвіра підходить до Марини.
Марина. Бачите, пані, Педрілльо — саме той чоловік, якого мені треба. І якщо він призначить мені побачення, я на нього піду!
Тобі на мислі лиш кохання,
Моє забула ти безталання.
Мрієш ти про любов лишень,
Мрієш ти про любов лишень. (3)
Але й тобі настане ще день,
Настане ще день,
Що завдасть жалі та зітхання,
Та зітхання.
Тоді сліз багато проллєш,
Жертва мрій, що нині снуєш.
Бо юність мріять завше рада.
Та коли відкриєш зраду,
Лиш змію між квітів знайдеш. (2)
Між квітів знайдеш.
Тобі на мислі лиш кохання,
Моє забула ти безталання.
Мрієш ти про любов лишень,
Мрієш ти про любов лишень. (3)
Але й тобі настане ще день,
Настане ще день,
Що завдасть жалі та зітхання,
Та зітхання.
О юнаки, беріть квітки,
Заквітчайте милих.
Хоч ваш дар простий такий,
В нім є дивні сили.
Нам часто серце приверта
Якась проста дрібниця.
Нам часто серце приверта
Якась проста дрібниця.
Тому кожен квіт, що в нас зроста,
У мій букет згодиться.
Тому кожен квіт, що в нас зроста,
У мій букет згодиться.
І ні Лізетта, ні Бабет
Вам не складуть такий букет!
Імортелі ранні -
Для вірних у коханні. (2)
Ось мирт для любощів палких,
Гвоздики для лестощів тонких.
Паничеві є квіт конвалій,
Волошки пастухові здалі.
Нагідки чоловікам,
Мак ревнивцям заздрим дам.
Нагідки чоловікам,
Мак ревнивцям заздрим дам.
О юнаки, беріть квітки,
Заквітчайте милих.
Хоч ваш дар простий такий,
В нім є дивні сили.
Нам часто серце приверта
Якась проста дрібниця.
Нам часто серце приверта
Якась проста дрібниця.
Педрілльо. Чудово! Я приніс овочів, вона — квітів. Тепер у садку нічого не залишилося.
Жаннетта. Допоможіть мені. Не можу ж я сама перенести цей стіл.
Педрілльо. Добре, моя крихітко (несуть стіл).
Жаннетта. Поставмо його сюди.... Ні, краще сюди... Або ж тут, посеред кімнати.... Або ж...
Педрілльо. Тут буде найкраще.
Жаннетта. А тепер скажіть панові Федеріго, що його розкішна учта готова.
Педрілльо. Йду!
Виходить. Жаннетта прикрашає стіл квітами. Входять Ельвіра, Федеріго, Марина, Педрілльо й Грегуар. Жаннетта, присідаючи, вітає їх.
Ельвіра. Федеріго! Ви як завше нічого не пошкодували. Плоди, квіти! Ви все такий самий!
Федеріго. Це все — для вас, пані!
Ельвіра. Але що ж залишилося тепер від вашого саду?
Федеріго. Пам’ять про ту, задля якої його було спустошено.
Ельвіра й Федеріго сідають за стіл, Марина стає біля Ельвіри, Педрілльо — біля Федеріго. Грегуар лишається віддалік. Жаннетта ставить на стіл тарелю з дичиною.
Жаннетта. Обережно! Не обпечіться!
Ельвіра. Мені не хочеться гарячого. Скуштую чогось іншого.
Федеріго. На жаль, у цій глушині мені немає чого вам більше запропонувати.
Ельвіра. Але ж справді на столі всього доволі!
Федеріго (підводиться). Дозвольте мені самому слугувати вам!
Ельвіра. Ні, ні, :Федеріго.:
Федеріго. Хочете, я заспіваю вам пісню Тібо, графа Шампанського, короля Наварри?
Смуток на дно! Слався, вино! (2)
Слався, слався, слався, вино!
Смуток на дно! Слався, вино!
Слався, слався, слався, вино!
Слався, слався, славсь, Грегуаре!
До тебе рима: ви… вино! В вині! Вину! Вино!
Смуток на дно! Слався, вино! (2)
Слався, слався, слався, вино!
Смуток на дно! Слався, вино!
Славсь, Грегуаре! Славсь, Грегуаре!
До тебе рима: ви… ви… вино!
Смуток на дно! Слався, вино!
Славсь, Грегуаре! Славсь, Грегуаре!
До тебе рима: ви… ви… вино!
Вино! Вино! Вино! Вино!
важко падає на стілець
Жаннетта. Пані, ви ні до чого не доторкнулися.
Ельвіра. Мені не хочеться їсти.
Федеріго. Ви зітхаєте, ваші очі виказують неспокій. Скажіть же те, що ви хотіли сказати там, у садку!
Ельвіра. Мій син умирає. Я вам це казала.
Федеріго. І ви за нього тривожитеся — я це знаю. Але мені здається, що вас гнітить не тільки це. Я бачу вашу розгубленість. Я бачу, як ви то позираєте на мене, то підводите очі до неба, ваші губи прагнуть щось вимовити, але слів не чути.
Ельвіра. Та як сказати про те, що привело мене сюди?
Федеріго. Невже, пані, ви ще маєте якийсь сумнів щодо Федеріго? Ельвіро, говоріть, благаю вас! І, якщо це тільки можливо, прислужитися вам буде найбільшою насолодою для мене.
Ми в полоні туги тяжкої, (2)
В нашім домі хворіє син. (2)
Ні пиріжки, ані напої
Вже не хоче бачити він!
Ні пиріжки, ані напої
Вже не хоче бачити він! (3)
Є у нього одне бажання,
Річ єдину він хоче мать.
Але, попри усі старання,
Тої втіхи не можем дать!
Але ми, попри старання,
Тої втіхи не можем дать! (3)
Ми в полоні туги тяжкої, (2)
В нашім домі хворіє син. (2)
Ні пиріжки, ані напої
Вже не хоче бачити він!
Ні пиріжки, ані напої
Вже не хоче бачити він! (3)
Ох, пане, цю річ, йому любу,
Не ладні ми дать йому в дар;
Відвернуть ви можете згубу, (2)
Бо лиш ви, лиш ви, лиш ви
Над нею владар!
Федеріго. Чого ж хоче ваш син, Ельвіро?
Ельвіра. Мати вашого сокола!
Федеріго. О Небо!
Ельвіра. Федеріго! О, як необережно я вчинила!
Федеріго. Яке нещастя! У мене немає більше цього птаха!
Ельвіра. У вас немає більше сокола?
Федеріго. Ось він, на цьому столі. Його подали вам на обід.
Ельвіра. Як, цей птах... це?...
Федеріго. Це мій сокіл, пані. Мені нічого було вам запропонувати, я побачив сокола і наказав засмажити його. Ніщо не важить. коли приймають королеву! О, я нещасливий! Тепер уже ніколи, ніколи я не зможу зробити вам жодної послуги!
Ельвіра. (Після мовчання). О, як я могла так довго не помічати такої ніжної, такої досконалої любові? Я не смію подивитися вам в очі. Я збентежена. Але вірте — година любові видзвонила. Я люблю вас і, якщо Ельвіра все ще для вас щось важить — ось її рука; її серце належить вам!
Федеріго. Ельвіро! Ви мене любите?!
Ельвіра. Так, Федеріго, я вас люблю! І який доказ вашої любові ви щойно дали!
Ельвіра
Якщо Небо може усевладне
Забрать чи дати сина мого,
То Ельвіра зневажить не ладна
Жертовного вчинку цього! (2)
Федеріго
Люба Ельвіро, я щасливий!
Чи можу сподіватись знов?
Серце, досі надто гордливе, (2)
Подарує мені любов!
Ельвіра
Федеріго, майте надію
На любов у серці моїм.
Федеріго
О, милий Боже, як зумію
Дать раду зі щастям таким,
Щастям таким!
Ельвіра і Федеріго
Вже сталось те, що мало статись,
Долі наші в одну злились!
Одного треба нам боятись:
Що щастя, що щастя кінчиться колись!
Що щастя кінчиться колись!
Вже сталось те, що мало статись,
Долі наші в одну злились!
Треба нам лише боятись:
Що щастя, що щастя кінчиться колись!
Що щастя кінчиться колись!
Федеріго. І ви любитимете мене?
Ельвіра. До смерті!
Федеріго. Педрілльо, дарую тобі цю ферму. Живи тут. А я часто навідуватиму ті місця, де почалося моє щастя.
Педрілльо. Як, пане! Розлучитися з вами? Ні! Той в’яз ще міцно тримається корінням. Краще віддайте ферму Грегуарові. Він насадить тут виноградники.
Грегуар. І робитиме чудове вино!
Федеріго киває головою на знак згоди, Грегуар вклоняється йому.
Марина. Педрілльо?
Педрілльо. Марина?
Марина бере Педрілльо під руку й підводить до Ельвіри й Федеріго.
Марина. Кажуть, що добрий слуга буває і добрим господарем. З вашого дозволу, пане й пані (вклоняється Ельвірі й Федеріго), Педрілльо стане мені господарем.
Ельвіра. Як? Уже? Ну що ж, любіть одне одного й будьте взірцевими слугами. А тепер — їдьмо звідси!
У путь! У путь! У путь без зволікання!
Лишімо відлюдний наш схов!
Цей відлюдний наш схов!
Окриляє нас сподівання, (2)
Усіх за руку веде нас любов!
Спішім! Спішім! Бо нас веде любов! (3)
У путь! У путь! У путь без зволікання!
Лишімо відлюдний наш схов!
Цей відлюдний наш схов!
Окриляє нас сподівання, (2)
Усіх за руку веде нас любов!
Спішім! Спішім! Бо нас веде любов! (3)
(Слухати)опис файлу
