Солоні зайці/Номіна – Оміна
| Солоні зайці Номіна — Оміна |
Професори українізації ▶ |
|
Колись я знав одну бабусю, що сильно вразила мій чотириклясницький розум одним запитанням.
Вона запитувала: „чому оця штука зветься „ніж“; „н-і-ж“? При чім тут „ен“, „і“ та „же“? Чому вона ця штука не зветься хоча б „Іван“, або „канделябр“?
По суті питання для мене й зараз невирішене. Я, що правда, розумію, як люди дійшли до таких слів, як „торохкотіти, гупати, дзенькати і джерготіти“. Ці слова таки справді схожі на те, що вони собою означають. Я так само легко розумію, як це один дядько узивав одного редактора „тупою, жирною, самозакоханою свинею“ і як одна тітка характеризувала одного критика, як „підлого, халуйського, напівграмотного, шкідливого, ядовитого кретина“ — бож насправді хоч критик той, хоч редактор, дуже були схожі на свої словесні портрети.
Але я чисто відмовляюся розуміти, чому оце, приміром, „ніж“ зветься „ножем“ (особливо коли з ворсмівського заліза), або чому „хліб“ зветься „хлібом“, коли може його краще було б назвати „ячною мамалигою“. Я згоден ще назвати його „вихліб“ за відомою приповідкою: — „як оженився, то дав йому тесть торб шість: на сіль і на висіль, на хліб і на вихліб, на пшоно і на випшоно“.Так само я не годен розуміти, чому деякі стоси друкованого паперу взиваються „романами“, а не, приміром, так: „халтурні-вправи-аби-швидше-одержати-гроші-й-старшим догодити“. Така назва була б, правда, трохи довша, зате ж видко було б, до чого там діло. І як та сама бабуся, я смакую слова, обсмоктуючи кожен звук — і не знаю, для чого саме в словах ті звуки. „Ніж, ножі, ножів, ніж“ нагадує мені, як гострять столові ножі один об один. У слові „но-жик“ „жик“ клацає, як жало в складаного ножа, коли його складають. Коли двоє „на ножах“, то я бачу, як ці двоє міцно уперлися в землю на ногах, як їм загрожує від їхньої ворожнечі жах убивства, я ніби чую лицемірне „ах!“ сусідів, зацікавлених у кривавому видовищі.
У самому слові „ніж“ я чую подекуди заперечення миру. Я чую в нім порівняння — те порівняння, що веде занедоленого й скривдженого до боротьби. Слово ніж — нічне, ніжне, нагострене слово.
Але я боюсь признаватися в цьому, бо це в нас зветься „формалізм“. А формалізм одгонить для мене формаліном і формальдегідом — речами занадто хемічними й химерними для скромного поета. Я не хочу жити з такою страшною вивіскою, хоча, щоб сказати правду, люди живуть з куди химернішими вивісками.
На розі Пушкінської та Короленківської вулиці є цілюрня, на якій написано великими літерами ДАМЕС. Зачудовані люди, жителі Слобожанської Столиці, можуть думати про це слово двояко.
Абож це є дійсно прізвище самого цілюрника, стрижія, голяра і кучермахера. В такому разі, який нечуваний збіг! В одному слові висловлено і прізвище стрижія і тих, кого він стриже — сказати по-латині і стриженс і стриженді.
Або це просто дуже культурний, дуже освічений, дуже файний цілюрник. Усамперед, він не схотів написати свою вивіску „мужицькою мовою“. Він написав її по-руськи, знаючи, що по-руськи говорять усі нації світу: французи, німці, англійці, українці — а по-українському говорять тільки „хахли“.
Але на цьому інтернаціоналізмі не спинився героїчний кучермахер. Він ще вирішив прикрасити свою вивіску справжнім французьким словом. Із формули „Salon pour Dames“ він узяв останнє слово і написав його ціле. Він тільки не встиг дізнатися, що „ес“ у кінці такого слова не читається. І от він ураз завоював серця дам. Дами ж — це істоти настільки надзвичайні і впливові, що вимагають від нас осібного екскурсу.
Передусім: що таке є дама? Це дуже складне і дуже не просте поняття. На перший погляд можна було б подумати, що це та женщина, яка вже не дівчина. Але це неслушно. Сорокалітня тітка, що зроду не виходила заміж, часто може бути названа дамою, хоча вона безумовно „дівчина“.
З другого боку, дівчина може сказати в трамваї: „уступіть місце дамі“ про себе саму. Отже очевидно, що таким способом не доколупаєшся до самої дамської суті. Отож я пропоную інше визначення:
„Та жива істота, що всі рурки, ступирі, вали, підойми, велосипедні смоки, дула, кабелі, мачти, реї взиває „палками”, а всі трибки, маховики, зубчатки, турбіни, динамо й дизелі взиває „кольосиками“, — оця сама жива істота і є „дама“.Для оцих-о прекрасних істот існує цілюрня ДАМЕС, для них імпортується пудра Коті, шовкові панчохи, парфуми і інші речі, без яких нам ніяк не можна обійтися.
Коли на вивісці в кучермахера фігурували його споживачки, то в щіткарів таким самим каламбуром вилазить на вивіску їхній матеріял. От щіткарна майстерня:
СВОЯ ПРАЦЯ. І. ЩЕТИНА
Одразу мало хто догадається, що щетина це прізвище, а „І“ це є Іван. Навпаки, кожен думає попереду, що чесні майстрі беруть для щіток свою власну щетину, не шкодуючи власної своєї шкіри. Малюються жахливі середнєвічні картини людської самопожертви й самовідданости на загальне добро. Одні люди оддають свою шкіру, щоб інші могли чистити свої штани. Мирний городянин згадує страшну самопожертву Вінкельріда, що схопив півдесятка ворожих списів, устромив їх у себе і так, перетворивши себе на залізну щітку, зломив непохитну ворожу лаву.
Та здогадавшися глядач, що це прізвище самого майстра, починає думати на інші теми. Щіткар має прізвище Щетина. Що ж значить: — що така давня в його родині ота щіткарська професія, чи навпаки, що таке недавнє оце його прізвище? Чи це так є, що з самого прадідівського часу цей козацький рід визначався по щітковій лінії, чи це так, що самого майстра дражнили щетиною і це зробилося його прізвищем зовсім недавно?Ленінградська фарб'ярня
А. Серий
„Учителю, навчися сам“, так кажуть до людей, що ніяк не відповідають свойому призначенню. „Серий“, що має „ленінградську фарб'ярню“, зостався сірий і себе вичистити не спромігся. Нехай публіка розуміє, що оце таке його прізвище, але наскільки радше пішла б публіка в таку фарб'ярню, коли б її власник узивався б „блискучий“, або „яскравий“, або коли вже сірий, то щоб був хоча „Сіро-буро-малиновий“.
Тут уже нелегко знайти зв'язок межи прізвищем і професією. Може й насправді сірий був той, хто вперше в тій родині зацікавився фарбами та чистотою. Можливо, що, почувши він від дівчини „тікай сірий — в тебе блохи є“, розміркував добре — і віддав своє життя на яскраві фарби й блискучу чистоту.
А може він сірий, бо ленінградську має фарб'ярню. Може сіре небо ленінградське, сірі хмари, сіре каміння так вплинули на нього, що й він сам, бувши до того якимнебудь Зеленським або Ротенбаумом, став тепер Сірий.
Упаковщик
І. Речицький
Навпаки, глибокий філософічний зміст є в тому, що „упаковщик“ має прізвище І. Речицький. І не тому, що книгу „Тарас Шевченко в світлі епохи“ написав А. Річицький, і не тому, що в пам'яті споживача встає таємнича всесоюзна „Речыца“.
Оце саме „РЕЧЫЦА“, мільйони разів повторена на мільйонах сірникових коробків, викликає в мільйонів російських обивателів „мільйон терзаній“.Я уявляю собі, як професор Кит Китич Дураков, що його улюблений афоризм і досі зостався: „Росію паґубілі!“, як цей К. К. Дураков бере в руки білоруський сірниковий коробок.
Професор Дураков уже чував про те, що малороси мають свою державу і свій язик, і так само глибокий біль уже пронизав його серце, чувши про те, що на Кавказі усі забалакали по-неправославному, але він якось завжди забував за білорусів. І от він, випадково крутячи в руках коробка сірникового, починає вдумливо читати сірникову леґенду.
ФАБРЫКА „ДНЯПРО“ РЕЧЫЦА
Благовидне обличчя професорове вкривлюється в прикру гримасу „Дняпро!“ Що ці інородці зробили з руського Днєпра!
Він перевертає коробка другим боком і довго силкується прочитати химерне слово ДА ДЗЕСЯЦІГОДЬДЗЯ Б.С.С.Р. Він мусить признатися, що тут він уже нічого не розуміє. Впізнати в цьому слові „десять років“ він не може, та й що йому ті десять років!
Зневірившися прочитати ці слова, він бездумно перевертає коробок назад сподом. Весь трусячись від огиди, він перечитує: „Беларускі Дзяржауны Запалкавы Трэст“ і, проминувши уже пережиту образу „Дняпро Речыца“, скочується до фіналу:
„Цана 1½ кап.“
Це його убиває. Він блискавично відчув, що це йому ціна 1½ копійки, що це знущаються особисто з нього, професора К. К. Дуракова, і він умирає від апоплексичного удару. Приїхавши на місце смерти, лікарі констатують перевтому, перенапруження ґеніяльного мозку і нездатність пристосуватися до радянської дійсности, але ніхто не догадається глянути на жовтенький коробочок з десятьма сірниками в конвульсивній жмені небіжчика. Місто Речиця, що породило колись прадідів „упаковщика“ Речицького, тепер убило професора К. К. Дуракова.
Але городянин не знає цього, ліниво проходячи під вивіскою І. Речицького. В його сонній уяві постають ріки, річки та річиці, засіяні, мов чайками, білими пароплавами. Десятки тисяч грузчиків навантажують на пароплави РЕЧІ, несуть меблі, тягнуть скрині, волочать піяніно, гупають посуд і все те УПАКОВАНЕ.
На полотні, на ряднах, що їми обшиті РЕЧІ, лінивий городянин читає адресу РЕЧИЦЯ. Городянин трошки струшується, лупає очима і швендяє далі. Він зрозумів вивіску і трохи навіть споріднився з нею. Він задумливо погладжує рукою бороду і він міркує, що час уже б тую бороду поголити.
— Навколо мене, скрізь, люди виголошують, що беруться зробити для мене перуку, чи то парика, бо вони „перукарі“ або „парикмахери“. Можна б подумати, що ми переживаємо середнєвіччя: усі навколо ходять у пудрованих перуках, не виключаючи салдатів і нічних вартових. У салдатів під перуками заводяться воші, а перукарі вдень і вночі працюють, щоб настачити перук на півмільйонове населення міста Лопансбургу. Уже не вистачає кінських грив і собачих шкір. Доводиться робити перуки з конопель.
Але поголитися все ж таки треба. І от — химерний випадок — городянинові очі падають на вивіску:
ПЕРУКАРНЯ
В. Е. Семенко
Отак згадує він про Семенка і раптом згадує розкішну чорну чуприну Семенкову. Одночасно він хапається за свою неголену бороду.
„Стрижіїв нам треба, а не перукарів тепер“, — схаменувся лопансбуржець. „Ми вже скинули чуже волосся, а тепер пора стригти своє“.
Але зчувшися, що вийшла фраза, яку може хтось узяти за якийся афоризм, а може ще й зробити які висновки, лопансбуржець лякається. Щоб заспокоїти себе, він читає: „Перукарня“.
— „Перу“ — папуги, розмаїті пера, перісті ляндшафти, тропічна папороть, пережита культура, сонце пере хмари в блакитних ночвах неба.
— „Карня“ — місце, де карають на горло, де кроткий чорнявий карагеоргій зложить свою голову, де кракає крук, де ножиці карають переросле волосся, де бритва картає бороди, де на столах дзеркальний карнавал шампунів, одеколонів, бріолітів і іншої парикмахерської аристократії. І копійки капають у касу за те, щоб п'ятнадцять хвилин бути маркізом де-Фіксатуар.