Сонце поза мінаретами/Через Анатолію
| ◀ У турецькому театрі | Сонце поза мінаретами Через Анатолію |
Ізмір ▶ |
|
ЧЕРЕЗ АНАТОЛІЮ
Тіні довшали. Сонце в задумі спинилося перед останнім стрибком — заховатися в Егейї. Ми наближалися до Ізміру.
Цілий день їхали ми пеклом Анатолії, перерізуючи її з півночи на південь. Цілий день з правого боку далеко поза спаленими рівнинами бігли поруч нас гори Кяз-дагу, зникаючи та знов виглядаючи й не наважаючись підбігти до залізниці. Потім вони спробували одурити нас і підкралися з лівого боку — і це вже був Демірджі-даг. А коли сонце натомилося раз-у-раз одганяти узгір'я, гори посмілішали, насунулися ближче, підскочили раптом до самого поїзду. Ми вже проїхали під навислою сірою скелею, а далі з півдня надбігали цілим натовпом, штовхаючись і переганяючи одна одну, такі ж мишасті скелі. Поїзд завагався, пішов тихше й нерішуче спинився. Ми — в давній Магнезії, під скелею Сіпілос, під домовиною мітичної Ніоби. За кілька годин — Ізмір.
Прийдуть інші дні й почування, надиктує життя нові дати й місця, — і забудеться цей день в Анатолії, перший день під палючим жовтим сонцем Азії. День, коли ми почували себе єдиними європейцями на ввесь поїзд, на всі станції — і ніяково соромно було від настирливої боязкої уваги до нас. Це вже англійці й французи привчили „тубільців“ до того, що європеєць — найвища істота. Нам було неприємно помічати оте ставлення до нас. Ми себе за найвищі істоти не вважаємо. Ні, ми не європейці, ми люди й друзі.
День почався, як завжди в мандрівників — великим безладдям. Наш пароплав вночі таки посмикало, і тільки під ранок ми змогли поснути. Кожний з нас обіцяв прокинутися раніш і збудити інших, але пробудився я тільки від того, що хамали витягли з-під мене чамайдана. Хтось, десь схвильовано кричав:
— Пів до шостої, а поїзд іде о шостій!
Я вибіг на палубу, як був, роздягнений. Пароплав стояв при березі. Пасажирів уже не було. Не було й звичайної метушні хамалів, коли п'ять чи шість здоровенних хлопців видирають один в одного маленький чамайданчик чи клуночок. Очевидно, публіка вже пішла до поїзду. Нашвидку одягнувшися й зібравши під пахву розкидані книжки й чийсь зайвий черевик, своєчасно невпакований, ми побігли до вокзалу. Виявилося, що він отут, під боком, в 2-х хвилинах.
Як на інші умовини, то поспішатися, здається, нема чого було. Та ми добре пам'ятали: ми не просто пасажири, ми чужинці, а для чужинців існують ще поліційні формальності. Отже, двоє з нас побігли розшукувати хамалів з нашими речами та займати місця, один — по квитки, а четвертий — до поліції.
І ввесь сьогоднішній день склався з трьох елементів: ми, Анатолія й поліція.
Чи то вже традиції такі від старої Туреччини лишилися, чи спеціяльна підозрілість до чужинців, але з поліцією нам доводилося мати справу на кожному кроці. Виїздячи пароплавом із Сіркеджі в Стамбулі, ми дали свої речі до митного огляду, а пашпорти — до поліції. При цьому довелося заповнити анкету: ім'я батькове, прізвище материне, місце народження, мета подорожи. Коли б кожний робив це за себе, ми не потрапили б своєчасно на пароплав. Тому й виділили поміж себе повпреда для зносин із поліцією. Наш „повпред“ уже півтора роки працює в Туреччині, отже, не погано говорить турецькою.
Хоча ніхто з турецьких урядовців не міг нам пояснити, для чого оглядається речі при переїзді на азійський беріг і що саме забороняється провозити, чамайдани оглянуто, бандеролі наліплено й пашпорти завізовано. Та за 12 годин на другому березі Мармурового моря на ст. Пандерма починається та сама процедура… Ми накидаємо її дипломатичному представникові нашої невеличкої рухомої колонії.
Перед станцією вже стоїть поїзд із десяти вагонів звичайного закордонного типу: купе відчиняється просто на платформу. В поїзді досить чисто, але вагони здорово пошарпані. Це колишня французька залізниця. Тепер її націоналізовано.
Публіка не сидить по вагонах, а купками збирається на платформі біля продавців салепу (я так за 5 тижнів і на наважився його покуштувати), біля величезних кавунів. Але ось без десяти шоста, а нашого дипломата ще нема. Ми хвилюємося. Квитки вже куплено, але самих квитків для подорожи Анатолією — замало. Потрібні ще візи на пашпорти.
За 5 хвилин починається благовіст станційного дзвону, вигуки, метушня — і поїзд рушає. Як раз на п'ять хвилин раніше від розкладу. Виявляється, що квитки всі спродано, публіка на місці — чого, дійсно, затримувати поїзд?Це дивовижне порушення розкладу пасажирського руху рятує нас од потреби щось вирішати у звязку з тим, що нашого представника ще нема з пашпортами. Поїзд рушив — тепер уже пізно залишатися в Пандермі. Якось воно там буде…
Ми навіть задоволені, що виїхали раніш. Як уже на турецьких залізницях такі порядки, то може й встигнемо до Ізміру на свято незалежносте. Та коли потім починаємо розпитувати кондуктора, чи будемо на місці до шостої вечора, чуємо:
— Напевне, ні.
— А на сьому?
— Теж ні.
— Значить на восьму?
— Можливо що й на дев'яту.
До ст. Корделіо (перед Ізміром), де ми його кинули, наш поїзд прийшов точно о пів на десяту.
Поїзд уже йде повною ходою, коли до купе встрибує товариш, призначений нами на нашого власного повпреда.
— Розумієш, — каже він до одного з нас, — все через тебе. У тебе в візіка не зазначено місце народження, а я не знав. Могли не завізувати пашпорта.
— У мене теж не зазначено, — кажу я.
— Ну, ти — українець! — відпирає повпред: — я й сказав, що ти з Київа.
Міркувавши, що столиця України — Київ, повпред випадково як раз і натрапив на місце мого народження. А що до другого товариша, то повпредові дійсно довелося мати велику халепу. Суворі закони Туреччини!
— Треба було набрехати чогось! — кажемо ми в один голос.— Я так і зробив. Написав, що він у Тамбові народився.
— Чому саме в Тамбові?
— А чорт його зна!
Ну, в Тамбові то й у Тамбові.
Але за годину, коли поліцай, приставлений до нас, заходить до купе, і знову повторюється нудне:
„Ім'я батькове, прізвище материне, місце народження, мета подорожи“, —
— і повпред, і тамбовський народженець, що ніколи не був у Тамбові, забувають назву цього міста. Ми всі довго міркуємо, де ж народився наш товариш, і не можемо пригадати. На запитання поліцая ми всі мовчимо й покурюємо цигаретки. Це навіть стильно, по-східньому виходить: не відповідати, роблячи вигляд, що не розумієш запитання, і меланхолійно курити…
Поліцай нервується, пробує користуватися французькою мовою, але в нас ще більша рація не розуміти. Ми дивимося на попіл кожний своєї цигаретки. Потім кожний по черзі придивляється до попелу цигаретки сусідової. Це не допомагає.
Нарешті, за якоюсь асоціяцією, я пригадую:
— Та Тамбов же! Ти — з Тамбову.
Справу врятовано. Поліцай згортає зшитка й виходить. Ми кидаємо цигаретки й присуваємося до вікна. Тамбов! Тепер ми вже повноправні гості Анатолії й маємо право обдивлятися краєвиди.
Безрадісна країна! З півночи на південь простяглися спалені степи. На розлогій рівнині аж до самих гір, що вартують на обрії, ми не бачимо найменших ознак землеробства. Потім, за десятки кілометрів один од одного біжать біля залізниці оброблені клапті землі, а потім знову пустеля. Видко, що земля тут досить плодюча, але недостатність населення й брак реманенту — дві найпекучіші проблеми Анатолії.
Ще зовсім недавно турки вважали за недоброзичливе ставлення до турецької незалежности, коли хтось наводив малу цифру населення Туреччини. Европейська статистика нараховувала 1927 року тільки 8 мільйонів. Турецький уряд наказав вважати за офіціяльну цифру 12.426.597. А перепис 28 жовтня дав 13.649.945 чол. Чи, справді, не прибільшено трохи цю цифру? Туреччина за 15 років зазнала аж чотири війни, Туреччина зазнала хижацького винищення своєї людности. Греки вирізали майже все населення вілайєтів, що їм вдалося захопити в Анатолії за допомогою англійського імперіялізму.
Надто мало населення в Туреччині. Це ми бачимо по тому, скільки землі гуляє в Анатолії. Вся Туреччина площиною вдвічі більша за Україну, а населення має вдвічі менше.
Аграрної революції в Туреччині не було. Але скасовано так зв. ашар, великий податок, що відбирав у селянства наслідки всієї його праці, нищив його добробут, чи мерщій — не давав змоги його організувати. Хоч ашар складав щось 30 % державного бюджету, його кемалізм ліквідував.
Було ще кілька дрібних реформ — право рубати ліс, мораторій на заборгованість с.-г. банкові, безплатний живий реманент з військового майна і т. ін. Але аграрної реформи в цілому нема.
Національну революцію зробив турецький селянин. Крім скасування ашару, він нічого за це не одержав. Він чекає. Яким шляхом піде далі кемалізм?Молодотурки, завівши конституцію, нап'яли на неї, за одним фігуральним виразом, чалму. Чи напне на власну конституцію Кемаль капелюха всеєвропейського капіталістичного зразку?
Турецький селянин ще чекає. Чекає в своїх халупах, зроблених з найнеможливішого дрантя.
Не штука вигадати залізницю. І тому мало хто пам'ятає ім'я Стефенсона. От я, наприклад, пам'ятаю, а напевно й не знаю, чи дійсно паровоза вигадав Стефенсон.
Штука не в цьому. Штука — керувати залізницею.
По різному відправляються поїзди. У нас тільки останній рік скасовано славетний третій дзвінок, що про нього ще перед війною німці говорили:
— В Росії після третього дзвонку можна встигти ще й дзвінок украсти.
В Европі дзвінків нема. Там поїзди ідуть просто собі за розкладом. У Німеччині кожний громадянин має в себе розклад, де зазначено о якій годині й хвилині відходить поїзд. І нікому на думку не спаде, ніби поїзд може піти не в призначений час. Мені довелося читати німецькі газети, де на перших сторінках протягом кількох день обговорювалося жахливу подію: через якийсь там туман один поїзд спізнився до Берліну аж на цілу годину. Який жах!
В Англії… часів імперіялістичної війни була така карикатура:
У начальника залізничої станції в Росії питають:
— Коли піде цей поїзд?
— А чорт його зна!
— Чому так?
— Війна ж!Поруч намальовано англійського начальника станції:
— Коли піде цей поїзд?
— О 12 год. 43 хв. 25 сек.
— Навіть секунд?
— Війна ж!
Уявляю собі, що в Англії якраз о 12 годин 43 хвилин 25 секунд виходить на перон начальник станції, непомітно для непосвячених моргне бровою — і поїзд рушає.
За розкладом ідуть поїзди і в Польщі навіть. Але слов'янському темпераментові трохи замало одного розкладу, щоб привчитися до порядку. І тому як надійде потрібна хвилина, кондуктори біля кожного вагону вигукують „язда“ (їхати), двері закривається й поїзд рушає. Досить культурно все ж таки. Польща, вона тягнеться зо всієї сили за Европою — але, звичайно, потрібні на певний час певні компроміси. Існує, наприклад, фашистський лад, але поруч його існує й вроді-парламент.
Їздив я колись по Румунії. На одній станції простояли ми щось із півтори години. Набридло. Звернулися до досвідчених мандрівників. Дізнавшися про певні особливості румунської державної системи, ми…
Зовсім недавно румунські газети розповідали про випадок з міністром шляхів. Міністрові доповіли, що румунські кондуктори перевозять великим числом зайців, і тому залізничі каси майже нічого не торгують. Бажаючи спростувати подібні брехливі відомості (а їх уже використала опозиція для парламентської боротьби), міністр купив квитка І класу й сів у вагоні III класу. Здивований кондуктор сказав йому:
— Слухайте, ви або божевільний, або просто негідник, що не хоче дати заробити бідному чоловікові. Я ж вас охоче провезу за половину квиткової ціни!Тоді міністр із пихою заявив:
— Я — міністр шляхів і хотів викрити ваші зловживання.
— А, киньте, — спокійно відпер кондуктор: — я це чую, принаймні, разів десять на день… Особливо від тих, хто не хоче платити мені й половини.
Отже, дізнавшися од досвідчених мандрівників про окремішності румунського залізничого руху, ми нашвидку зробили збір грошей серед пасажирів і вступили в переговори з кондукторською бригадою. Хвилин за 15 по цьому почався якийсь рух: кондуктори бігали, вимахували прапориками, сурмили, дзвонили, свистіли. Коли скінчилася ця метушня, сіли по вагонах і почали чекати відправлення.
Але поїзд не рушив. Виявилося згодом, що кондуктори не поділили між собою хабаря, двоє з них втікли, — і перед нами була знову перспектива організувати збір на користь бригаді.
По-різному рушають поїзди.
У Туреччині так: спочатку виходить начальник станції в традиційній кашкетці з червоним верхом, потім залізничий дзвінок видзвонює якийсь дрібний туш — попередження пасажирам, що от, мовляв, зараз почнуться сигнали. Потім — один короткий удар. Перед другим дзвінком те саме, і перед третім такий самий дрібний дзвінковий туш. Я спостеріг на анатолійській залізниці ще й інші способи відправлення поїздів: і свистіли, і в сурми й сурмили, і поїзд не рушав. Про хабарі — запевняти не буду. Хабарів ми нікому не давали. Але все ж таки — поїзд за розкладом не йшов.
Уже на третій станції я знав, за якою процедурою піде поїзд на поточних станціях. І ця процедура дратувала мене протягом всієї мандрівки.Після викинення греків і вірменів із Анатолії, після запровадження рішучої націоналістичної політики, Туреччина має спеціяльний список урядових посад, що їх можуть займати не-турки. Очевидно, на залізницях європейцям працювати не належить. А турки привчаються до регулярної, систематичної праці поволі, добродушно, не хапаючись. Але нічого, привчаться — і буде час, коли і в Туреччині поїзди ходитимуть точно за розкладом.
Наш поїзд спізнився до Ізміру щось аж на 4 години. Гадаю, що це внаслідок випробування різноманітних систем залізничого руху.
Так, так, не штука вигадати залізницю. Штука в іншому.
На станціях — різнобарвна публіка. Я бігаю з апаратом і фотографую на спомин. Більшість — у капелюхах. Але під капелюхом, европейским капелюхом, може навіть од самого Борсаліно, бачиш засмагле обиччя, а нижче — жилет — обов'язково жилет, без жилетки тут не ходят. Але на жилетку — намотано кілька метрів широкого матерчатого кольорового поясу, точнісінько такого, який носять українські парубки. Бачив я і людей трохи не в візитках — а штани вправлено в чоботи. Надзвичайна мішанина європейського і східнього.
Серед моїх фото зберігся цікавий дід у чалмі — хаджі, їздив, значить, до Мекки. А може це — піп. Я швидше схиляюся до останнього, бо цей дідуган ішов із парасолькою в руці. Попи завжди ходять із парасольками. На Пері я сфотографував іншого попа, католицького — і в того теж у руці була згорнена парасолька. Коли мій приятель Кусаненко ходить у різну погоду з парасолькою в руці — я розумію, що це в його — атавізм: діди Кусаненка були попами, хоч Кусаненко тепер — письменник і винахідник.Між іншим, уже повернувшися додому, зовсім недавно я якось у велику зливу зустрів на вулиці Кусаненка. Він ішов мокрий, без парасольки.
— А де ж парасолька?
— Та оце… тху… таскав її з собою, то вона… тху… подерлася зовсім.
Слово чести, я згадав Кусаненка з його незмінною парасолькою, коли зустрів отого анатолійського муллу.
Я націлився на муллу апаратом, а він ішов впрост на мене, здивований, чого я стою йому на дорозі. Так він і вийшов із надзвичайно здивованим обличчям.
І ще одного дуже цікавого діда я сфотографував. Ганявся за ним із апаратом по кількох станціях. Аж нарешті наш вагон спинився як раз перед краном водогону. Дід підійшов до водогону, помився, щось пробурмотів — насувався вечір і, очевидно, час був молитися Алахові. Потім почався залізничий туш. Дід одійшов од крану, вийняв люльку й пішов до вагону.
Коли я зробив це фото й збільшив його, я побачив, що в діда на голові кепка, але повернуто цю кепку козирком набік.
Декретом Кемаля було скасовано феску. Було заборонено носити феску. За ношення фески — навіть вішали. І скрізь по Туреччині запанував капелюх.
Я пригадую слова одного з героїв Ролана Доржелеса:
— Ви думаєте, що саме об'єднає людство. Ідея? Гуманність? Людство буде об'єднано за допомогою звичайного капелюха, що його сотнями тисяч ввозять в Індію й в Китай. Коли бронзові індуси й голі мурини носитимуть капелюха, — це значить, що людство вже об'єднано.
Сподіванки буржуазного письменника здійснює кемалізм, прилучаючи турецький нарід до загально-людської культури за допомогою капелюха. Та старі турки, богомільні, капелюха не носять. Вони носять кепі. Але надягають це кепі козирком набік: і Кемалеві, і Алахові. Для Кемаля — кепка не феска; але Алах мусить бачити твої думки, і чоло твоє мусить бути відкрите для молитви. Отже, козирок — набік.
Кого з двох дурять оті релігійні турки — бога чи Кемаля?
Ідемо всупроводі поліцая.
Він уже двічі перевірив наші пашпорти, справно позаписував статистичні відомості про нас до довжелезної анкети… Прекрасна система. На випадок якогось злочину, можна навіть через роки встановити, куди й коли їздив певний громадянин.
Наш поліцай нудиться. Кілька раз він уже проходив вздовж коридору, удаючи, ніби не зазирає до нашого купе. Він нудиться — комуністичної пропаганди ми навіть серед самих себе не ведемо: жарко, і жодної ідеології не спадає на думку. Поліцай нудиться.
Ми швидко пристосовуємо його. Річ у тому, що сьогодні — п'ятниця, і на жодній станції не можна здобути цигарок. Нас кілька курців. Комусь щастить потрапити на блискучу ідею: а поліцай навіщо? І ми звертаємося до нашого ангола-охоронця з уклінним проханням — здобути нам три коробки цигарок.
На якійсь станції поліцай комусь щось наказує й за 5 хвилин у нас в купе три коробки цигарок.
— Кач пара?
Поліцай відповідає, що це коштує точнісінько 45 гурушів.
Ми платимо 45 гурушів, а згодом дізнаємося, що коштували наші цигарки тричі по 16½ гурушів, тоб-то 49½. З яких це коштів подарував нам цей поліцай оті чотири з половиною гуруші? Гадаємо, що й 45 він нікому не платив. Цілком скидаєтся на російського околодочного, що утримання мав 48 крб., а за одну кватирю платив — 48-25.
Давня Туреччина була класичною країною поліційного свавілля. Султанський режим спеціяльно плекав оту поліцію, і вона була справжнім жахом для населення. Дві монархії на всій земній кулі сперечалися між собою про пальму першенства у справі хабарництва: Туреччина й Росія.
Улюбленим зайняттям російської „революційної“ молоди після лютого було роззброювання поліцаїв. Поліцаї дуже охоче віддавали зброю, але дивно: 1918-го р. мене арештував той самий поліцай, що й 1915-го р. У нас на Україні поліцаї зникли тільки після запровадження радянського ладу.
Революційна Туреччина — республіка Лютого, а не Жовтня. Революційна Туреччина, очевидно, не в силі була позбутися своїх поліцаїв, а може й не хотіла. Так, змінилася система, але залишилися люди — зі старою психологією і зі старими звичками.
Моя перша знайомість із поліцаєм — підчас повернення мені з поліції мого пашпорту.
В Торгпредстві мені сказали, що приходив поліцай передати мені зареєстрованого пашпорта, але не хотів без мене залишати.
— Яка дбайливість — подумав я: — боявся, що пашпорт може загинути!
Мене навіть не образило недовір'я турецької поліції до апарату радянського Торгпредства.
Того ж самого дня в готелі мені сказав портьє:
— Приносили з Караколу вашого пашпорта. Але не хотіли залишити. Та ви напишіть мені доручення, він зайде завтра точно о 4-ій і залишить.Беручи з моїх рук записку, портьє подивився на мене, дещо вагаючись:
— Треба щось лишити для нього, — поволі сказав він. І помітивши на моєму обличчі огиду, що я ніяк не міг заховати, швидко додав:
— Але коли мосьє не хоче, не треба. Це не обов'язково.
І знов таки сам додав:
— А краще лишити ліру.
Я зрозумів, що портьє хоче дещо заробити на мені.:
Я пригадав Сейфуліну, як при виїзді її з готелю стояла довга черга льокаїв, протягуючи руки для бакшишу. Між іншим, додам в дужках, Сейфуліна трохи прибільшила, при своєму від'їзді я довгої черги льокаїв не помітив. А можливо, що є певна різниця між письменниками російськими й українськими — навіть в уяві турецьких льокаїв. І тому — може, вся ціна мені була — ліра.
Я лишив ліру й зовсім забув про це, але вийшло так, що вибираючися назавтра кудись, я випадково як раз о 4-ій проходив через вестибюль. Я мав нагоду бути присутнім при урочистій сцені розмови мого портьє з поліцаєм. Мій пашпорт уже лежав перед портьє. Обидва про щось говорили турецькою. Позирнувши на мене, портьє відчинив шухляду, вийняв ліру, — і моя ліра легенько перепурхнула в повітрі, сховавшись у поліцаєвій руці. Але запевняю, що розмову не було перервано ані на мить. Цілком задоволений, що моя ліра потрапила куди слід я схопив пашпорта й пішов.
Бачив я і працю турецької поліції.
Якось ввечері на Пері я оминув невеличку купку людей. Люди чогось хвилювалися.
Трохи далі я наздогнав хлопця, що похитувався, йшовши непевним кроком.Раптом за собою я почув спокійне, не на повний голос:
— Ефендим.
Я озирнувся. Заклик було звернено, очевидно, не до мене. Заклик походив від поліцая, що прискореним кроком, але все ж таки поволі, по-східньому, наближався до хлопця.
— Ефендим! — повторив він загрозливіш.
Хлопець не спинився. Тоді поліцай ще прискорив кроку й поклав руку на плече хлопцеві.
Хлопця затримано. Це був російський емігрант. П'яний. Він образив якусь жінку на вулиці.
Мені подобалась ця спокійна праця поліції. Але друзі запевнили мене, що хлопцеві не сподобається праця, що предметом її він буде в Караколі, бо в турецькій поліції б'ють так само, як і в англійській, що була їй за взірець.
Наш анатолійський поліцай нікого не бив, нікого не заарештовував, він тільки пильно дивився, щоб ми не розкидали комуністичних листівок і щоб отут, на терені Касабської залізниці, не зробили раптом революційного перевороту. Він нікого не чіпав зі станційної публіки, але я помітив, що скрізь, де він підходив, запановував якийсь пригнічений настрій.
Поліція бо — завжди і скрізь поліція.
Десь під Ізміром, за дві станції, наш поліцай зник. Очевидно, переконався, що сьогодні ми більшовицького перевороту робити не будемо.
Один товариш їхав у справі зі Стамбулу до Ангори. Десь в Іскешеїрі треба пересаджуватися до поїзду, що йде з Кутахії.
Було ввечері. Товариш закрутився між коліями й потрапив не в той бік.Якийсь добродій в цивільному винирнув з імли.
— Бурди, ефендим, бурди! — показує в той бік, де поїзд на Ангору.
— А ви хто? — здивовано спитав товариш, бо не бачив цього добродія ніколи раніш і не міг його інформувати, куди збирається їхати.
Добродій теж здивовано подивився на товариша.
— Хто ви такий? — повторив товариш.
— Еспіон, еспіон… — забелькотів добродій крученою французькою мовою.
— Ну, як шпигун, то неси речі… — знайшов вихода товариш і передав чамайдана до надійних рук.
Бідний „еспіон“… його надіслали стежити за товаришем — і, може, якраз тому, що він сам мешкає в Ангорі чи має туди ще якісь доручення. І він мав дивитися, як доручена йому особа через якусь там помилку не потрапить до столиці. Скандал, кінець кар'єри!
Таке було з товаришем. Що ж до мене, свідчу, що я жодного разу жодної стежі за собою не помітив. Але може це тому, що я не озираюся назад? Може тому, що я приїхав до цієї країни з любови до неї — і мені все одно було — чи слідкує якийсь шпигун за мною, чи ні.
Пригадую, як воно було в Варшаві.
Ще в Шепетівці, на прикордонній станції, наші товариші попереджають:
— Дивіться в Здолбунові пильно, хто біля вас крутитиметься. Оце й буде ваш постійний архангол на ввесь час варшавського життя-буття.
Своїх арханголів у Варшаві ми добре знали. Дехто з товаришів, за старим революційним звичаєм, водив їх навіть у цукерню чи пивну, як колишніх філерів. Навіть здебільшого добродушні, оці шпики.
Я свого довгий час не міг побачити. Вживав знов таки старих методів: то ходив по вулицях швидкою ходою, то раптом спинявся біля вітрини. Потім виявилося, що як раз перших днів мого перебування скоїлася в Польщі чергова фінансова криза, і шпики, не дістаючи утримання, тимчасово кинули працю.
Але одного разу, вийшовши з посольства й побачивши, що поблизу нема візників, я раптом схопив у нашого кур'єра велосипеда й поїхав. Озирнувшися, побачив, як якийсь підтоптаний панок біжить за мною просто таки серединою вулиці. Біг аж три квартали, поки не зустрів візника. Жаліючи панка, я старався його не стомлювати — їхав поволі. Так ми познайомилися.
А один письменник розказував мені, як він ще торік у Варшаві дратував шпигунів. Сідав у трамвай, їхав на околицю, а там спостерігши, що його ввесь час проводив філер, наймав авто й повертався додому. Шпик через оту саму перманентну фінансову кризу, мусив повертатися пішки й мати наганяя від дефензиви.
А ще обвинувачують польський уряд, що він витрачає великі кошти на таємну поліцію! Як тут не витрачати, коли отакі навмисне їздитимуть автомобілями.
І знаєте — трохи образливо було б спостерігти щось подібного в цій країні, в Туреччині, а не в Польщі, бо сюди кожний із нас приїздить як друг, бо сучасним державним формам майже кожний з нас співчуває, принаймні на сьогоднішній день.
Що ж, я розумію обережність і підозрілість молодої республіки до чужинців.Довгі роки Туреччину гнітив європейський імперіялізм. Важкі роки руїни, війн, інтриг образи національної свідомости — могли викликати не аби-яку зненависть до чужинця. Адже кожний європеєць може бути ворогом. І до ворога по-ворожому треба ставитися.
Візи до Анатолії турки дають неохоче. Мають рацію. І можу констатувати, що ми, радянські громадяни, спеціяльної ворожнечі до себе, як до носіїв певної, відмінної системи, не почували. Я мав візу протягом лише кількох годин, і на Ізмірському ярмарку був майже єдиним європейцем.
Але система лишається системою — звідци й „еспіон“, звідци й кількаразова реєстрація пашпортів підчас подорожи.
Тіні довшали, витягались у довжелезну струнку лінію, а швидко й зовсім зникли — поїзд спинився на ст. Корделіо майже в повній темряві. Було пів на десяту.
Чорт його зна, ніколи в мене не помічалося жодного патріотизму. Тим більш — руського. Але коли біля нашого вагону почулися руські слова, і товариші з радянської колонії Ізміру підскочили до вагону — якась радість охопила.
Ми ніколи раніш не зустрічалися, ми, очевидно, й потім не зустрінемось, але якось радісно було тиснути одне одному руки, говорити про своє. За кордоном кожний стає патріотом.
Товариші були стурбовані спізненням поїзду й виїхали на автах до ст. Корделіо, щоб перехопити нас і встигти завезти до Ізміру ще перед кінцем першого дня ярмарку.
Ми пересіли до авт, хотіли попрощатися з поліцаєм, але він, наш ангол-охоронець десь зник. Ми поїхали берегом Ізмірської затоки впрост до столиці приморської Анатолії.