Сонце поза мінаретами/Як я був контрабандистом
| ◀ Дещо про жінку | Сонце поза мінаретами Як я був контрабандистом |
Сонце поза мінаретами ▶ |
|
ЯК Я БУВ КОНТРАБАНДИСТОМ
Два рази я себе почув у становищі контрабандиста.
Досі я бачив контрабандистів тільки в опері „Кармен“, де вони гарно співали в полотняному шинку, дряпалися по дерев'яних горах, стріляли з бутафорських рушниць і взагалі жили не без приємности.
Проходивши іноді поза лаштунками та послухавши розмов отих пачкарів про тарифну відпустку й КРК, я бачив, що живеться контрабандистам, дійсно, досить таки приємно.
Але згодом, на власній таки шкірі, я переконався, що не таке вже воно легке й безтурботне оте життя.
Вперше це було в Стамбулі. Я поспішався на „Чічеріна“. Пароплав мав одійти о 3-ій, і тому вже о пів на 4-у я летів на авті по крутих вуличках, що з'єднують Перу з Галатою. На досвіді мандрівки „Аданою“ я переконався, чого варт розклад пароплавного руху, але в мене було маленьке побоювання, що турецька митниця може мене затримати надовго.
Ото ж я летів в авті, зовсім не вважаючи на красу міста, що я його залишав. Їхали ми, очевидно, тими самими вуличками, що зробили на мене таке вражіння підчас в'їзду до Стамбулу. Дві колії трамваю, один крок бруку між трамваєм і тротуаром, а тротуар теж завширшки на 2 кроки, не більш. По обидва боки — великі доми, банки й контори. Чисто, рухливо й моторошно від швидкої крученої їзди.
Я цих вуличок не бачив, бо думав про митний перегляд.
Щоб полегшити собі митну процедуру, я запросив із собою свого приятеля-турка. Ми кинули мого чамайдана на прилавок у митниці й почали чекати догляду,
Коли ще їздили до Анатолії, я силкувався вияснити мету митного перегляду. Чого саме шукають? Чого неможна везти? Скажіть мені — і я, як лояльний гість цієї країни, не покладу до своїх речей отого забороненого.
От, наприклад, як ми виїздили з Одеси. У мене було певне уявлення, чого вимагає митниця від мандрівника. І тому ввесь догляд тривав там 3 хвилини. Але тут ніхто не міг сказати. І вже дивлячись, як рука турецького урядовця розкриває мій чамайдан, я почув од свого товариша:
— Кажуть, що золота не можна возити.
Золота! Я зітхнув з полекшенням. Якби в моєму чамайдані було золото, я, вірте слову, не потрібував би жодного митного догляду. Повірте, що мандрівник із золотим чамайданом знайшов би засіб не розкривати його на митниці.
— Треба дещо заплатити, чи так? — спитав я у свого приятеля, стежачи за руками урядовця.
Приятель образився й розсердився на мене.
— Як платити? У Туреччині можуть бути тільки законні податки. За перегляд не платиться.
Я не хотів сваритися на прощання з молодим турецьким націоналістом і не завважив йому дечого з моїх спостережень: у молодій Туреччині — старі люди…Урядовець подивився тільки на першу річ у чамайдані. Був це перкалевий халат із якимись золотими літерами. Я купив його за 4 крб. 50 коп. (очевидно, здерли з чужинця втричі). Він мене дуже цікавив, бо ті золоті літери на спині халату, як мені говорили — підпис султана. Тепер таких халатів не носять, тепер, очевидно, халатів не носитимуть взагалі. Отже, виходив з халату якийсь подвійний символ умерлої Туреччини.
Урядовець подивився на халат, на мене, на мого приятеля й щось сказав турецькою. Мій приятель зареготавсь.
— Що він таке сказав смішне, Гасан-бею? — спитав я.
Гасан-бей реготався далі:
— Він сказав: „а може він це продасть?“ Ну, кому ж ви продаватиме в Росії отакий перкалевий халат? Кому він там потрібен?
— Гасан-бею, — промовив я, — а, може, треба йому дещо дати?
Але Гасан-бей знову відсунув неприємне питання.
— Як вам не сором! — обурився він.
Урядовець після халату не придивлявся ані до жодної речи й зачинив чамайдана. Я запер його на замок і взявся за ручку. Але рука урядовця ще лежала на чамайдані. Він пробурмотів оті самі слова:
— А, може, він це продасть?
— Гасан-бею! Тут не обійдеться без ліри! — застогнав я. Лір у мене вже було обмаль.
— Та що ви таке верзете! Бачте, він уже ліпить.
Урядовець дійсно наліплював червону бандерольку.
Я взявся знову за ручку. Але й він знову поклав свою руку на чамайдан. Почулися ті ж самі слова, ще й з якимсь додатком.
— Що він говорить?— Він каже, — почервонів Гасан-бей, — що треба щось дати.
Я кинув урядовцеві 50 копійок, а Гасан-беєві погляд переможця й вибіг з чамайданом до каїків.
Вдруге я почув себе контрабандистом в Одесі. І уявіть собі, знов через той самий проклятущий халат.
Роздивляючися мої речі, молодий доглядач сказав:
— Новий.
І відклав халат набік.
У мене речей було значно менше від норми. Бо я ж не барахолити їздив за кордон. Я пояснив, для чого мені отой перкалевий халат ціною в 4 крб. 50 коп.
— Він новий, на жаль — сказав хлопець: — якби тут були якісь плями, хоча б чорнилом, можна було б пропустити. А так — нова річ.
І подивившися на моє стареньке вічне перо, що визирало з кишені, сказав:
— У вас, здається, є чорнило?
Я не схотів користатися з затушкованої поради й відповів сухо:
— Підчас переїзду вийшло все чорнило. Можу вам дати олівця, якщо хочете щось записати.
Халата було відкладено, а в конторі митниці мені сказали:
— От статут. От параграф. А це другий. Дуже неприємно, але ви мусите заплатити мита 62 крб. 50 коп.
Я подивився до статуту. Все було цілком правильно:
„Параграф один: за нові речі шовкові, вишивані мишурою — 125 крб. за кіло.
„Параграф другий: а також і за нешовкові“.
Все було правильно. Я мав приплатити ще 62 крб. 50 коп. Але це був надто великий накладний видаток, і я пішов до начальника митниці.Я спробував довести йому, що не на продаж везу отой халат, а для такої потреби, щоб продемонструвати своїм слухачам підчас доповіди в будинку ім. Блакитного подвійний символ старої Туреччини. Але начальник дивився на мене вороже — і я вдруге почув себе жахливим контрабандистом. Почувалося, що міряє мене начальник поглядом і оцінює:
— Напевне шовкових дамських панчох навіз і пудри Коті. Цікаво, куди він оце все заховав?
І коли погляд начальника знизився аж до мого животу, я з жахом уявив собі, як почнуть мені зараз різати шлунок і шукати контрабанди.
Я злякався. Коли з одного боку — власні 62 крб. 50 коп. з другого — символ та ще й ворожий, — переважує перше. Хай йому біс отому халатові. Неможна, та й неможна. Обійдеться і без демонстрування символів.
Я не схотів бути контрабандистом, хоча дуже веселе оце життя — сновигати по дерев'яних горах й пити щось із картонних келихів в шинку Лілас-Пастія…