Кобзарь (1876)/Том 1/Сотник
| ◀ Марина | Кобзарь. Том 1 Сотник |
Між скалами, неначе злодій ▶ |
|
|
У Оглаві... Чи по знаку
Кому цей Оглав білохатий?
Троха лиш! Треба розсказати,
Щоб з жалю не зробить сміху.
Од Борисполя недалеко,
А буде так як Борисполь,
І досі ще стоїть любенько
Рядок на вигоні тополь;
Неначе з Оглава дівчата
Ватагу вийшли виглядати,
Та й стали.
Буде вже давно —
От-тут, бувало, із-за тину
Вилась квасоля по тичині;
А з оболонками вікно
В садочок літом одчинялось,
І хата, бачите, була
За тином — сотникова хата.
А сотник був собі багатий,
То в ёго, знаєте, росло
На Божій харчі, за дитину,
Чиєсь байстря. А може, й так
Узяв собі старий козак
Чию сирітку за дитину,
То й доглядав в-затишку,
Як квіточку, чужу дочку.
А сина — (Сотник був жонатий,
Та жінка вмерла) сина 'ддав
У бурсу в Київ обучатись.
А сам Настусю піджидав,
Таки годованку, щоб з нею
Собі зробитися ріднею:
Не сина з нею поєднать,
А забандюрилось старому
Самому в дурнях побувать.
А щоб не знать було нікому,
То ще й не радився ні з ким,
А тілько сам собі гадає;
А жіночки... лихий їх знав!
Уже сміялися над ним, —
Вони цю страву носом чують.
. . . . . . . . . . . [1]
Сидить сотник —
Та думку гадає;
А Настуся по садочку
Пташкою літає.
То посидить коло ёго,
Руку поцілує;
То усами страшенними
Сивими пустує.
Пу звичайне, як дитина,
Пестує старого.
А старому не до того!
Иншого якогось,
Гріховного пестування
Старе тіло просить.
І пальцями старий сотник
Настусені коси,
Мов дві гадини великі,
До-купи сплітає;
То розплете, та круг шиї
Тричи обмотає.
А вона, моя голубка.
Нічого не знає;
Мов котеня на припічку
З старим котом грає.
Та одчепись, божевільна!
Дивись лишень — коси,
Мов русалка, розтріпала.
А чому ти й досі
Ніколи не вплетеш кісники, —
Отті, що тітка привезла?
Як-би пустили на музики,
То я б кісники заплела,
Наділа б жовті черевики,
Червону б юпку одягла,
Стрівай, стрівай, простоволоса!
Дурненька: де б же ти взяла
Того барвінку заквітчатись?
А коло тину. Там такий
Поріс зелений, та хрещатий,
Та синій, синє-голубий,
Зацвів....
Не будеш дівувати!
А що ж, умру хиба?
Ба ні!
А снилось в-осені мені,
Тоді як щепи ми щепили,
Як приймуться... мені приснилось...
Як приймуться, то в-осені
Ти вийдеш заміж.
Схаменись!
І щепи ваші поламаю.
І як барвінок зацвіте...
То я й барвінок позриваю.
Ба ні, втечу, та ще й заплачу. (Плаче.)
Дурна ти, Насте, як я бачу, —
І посміяться не даси:
Хиба не бачиш, я жартую.
Піди лиш, скрипку принеси:
Та з лиха гарно потанцюєш,
А я заграю.
Добре, тату!
І веселенька шасть у хату.
Ні, трохи треба підождать.
Воно-б то так, та от що, брате:
Літа не ждуть, літа летять;
А думка проклята марою
До серця так і приросла.
— А ти вже й скрипку принесла?
Яку ж ми вчистимо з тобою?
Е ні, стрівайте, цур не грать!
А то не буду й танцювать,
Поки барвінку не нарву,
Та не уквітчаюсь. Я зараз!
От же одна вже й увірвалась;
Як-би мені крила, крила
Соколиниї,
Полетіла б я за милим,
За дружиною.
Полетіла б у діброву,
У зелений гай,
Полетіла б чорноброва
За тихий Дунай!
З тим днем, що сёгодня,
Боже помагай!
Тату! тату! Петро, Петро
Із Київа прийшов!
А, видом видати, слихом слихати! Чи по волі, чи по неволі?
По волі, тату, та ще й богословом.
Ов!
Богословом! Аж страшно!
Дурна, чого ти боїшся ! (Підходить до сина, христить ёго і цілує.) Боже тебе благослови, моя дитино. Настусю! поведи ёго в покої, та нагодуй: бо він ще може й не обідав.
Та таки й так. (Йде в світлицю з Настею.)
І дарував же мені Бог
Таке дитя, такого сина!
І богослов уже... причина,
Причина мудрая. (Задумується.) Чого,
Чого я думаю? В попи!
А як не схоче, то на Січ —
І там не згине, вражий хлопець.
Ітти лиш в хату. От ще річ:
Заставить треба богослова,
Щоб дома байдиків не бив,
Щоб він гуляючи навчив
Настусю заповідь. Щоб знову
Не довелось дяка наймать,
Як для покойної. А знаю,
Без сёго вже не повінчає
Отець Хома... Пітти сказать,
А то забуду. (Йде в хату.)
Жить би, жить, хвалити Бога,
Кохатися в дітях:
Так же ні, самому треба
Себе одурити.
Оженитися старому
На такій дитині!
Схаменися, не женися:
І вона загине,
І сам сивим посмішищем
Будеш в своїй хаті.
Будеш сам отте весілля
По-вік проклинати;
Будеш плакать, і нікому
Ті слёзи старечі
Буде втерти. Не женися,
І гич не до речі!
Дивися — рай кругом тебе
І діти, як квіти.
За що ж ти їх, молоденьких,
Думаєш убити?
Ні! старий мій чепуриться.
Аж бридко дивиться.
А Настуся з богословом
Заповіді вчиться.
Он дивіться — у садочок
Вийшли погуляти,
У-двох собі похожають,
Мов ті голубъята.
А старого нема дома,
То їм своя воля
Награтися. Дивітеся —
Там коло тополі
Стали собі, та й дивляться
Одно на другого.
От-так ангели святиї
Дивляться на Бога,
Як вони одно на друге.
І Петрусь питає:
Чом же ти оце, Настусю,
Справді не читаєш?
А хиба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі!
Хоч одну невеличку заповідь сёгодня вивчи, хоть пьяту.
І пьятої, і шостої, ніякої не хочу.
То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш.
Байдуже, нехай собі не вінчає.
А зо мною?
І з тобою нехай собі... Е ні, нехай повінчає!
Та читай же, а то...
А то що ти зробиш?
Поцілую. Ось побачиш!
Хоч як хочеш, цілуй собі, а я таки не читатиму.
Оце тобі раз, оце тобі два.
Годі бо вже, годі! Незабаром батько прийде: треба справді читать.
А, тепер і читать!
Діти! годі вже вам учиться. Чи не час обідать?
Навчилась, нічого сказать!
Оце дитина! Ні, Настусю,
Я коло тебе захожуся
Тепер, лебедонько, не так!
Поки сто раз не поцілує,
Й читать не хоче. А бурсак,
Собачий сину, знаєш смак!
Ось я тебе попомуштрую,
Не так як в бурсі. Помелом!
Щоб духу в хаті не було.
Великий світ наш — не загинеш.
Дивися, пся ёго личина,
Оце-то так, що богослов —
У батька краде. Добре, свате!
Які то стали люде злі!
А що то діється у хаті?
Там, знову, знать, мої малі
Читають... Треба розігнати.
Оттакі батьки на світі,
На що вони дітям?
На наругу перед Богом!
А шануйте, чтите,
Поважайте ёго, діти,
Бо то батько сивий,
Батько мудрий. Добре оттим
Сиротам щасливим,
Що не мають оттих батьків,
То й не согрішають.
Не дає і пообідать —
В Київ проганяє.
А, Боже мій милостивий!
Що мені робити?
Помандрую... (Дивиться в хату; заміра вся.)
Ух, який сердитий!
Та не вдарить... А я таки
У Кшв з Петрусем
Помандрую, хоч що хочеш...
Я не побоюся,
Серед ночі помандрую!...
А відьма злякає!...
Ні, не зляка. (Загляда знову.)
Сердешненький!
Книжечки складає
У торбину і бриль бере.
Прощай, моє любе,
Моє серце!... У-вечері?
За царину! Буду,
Раньше буду!... Ось на, лови!
(Кидає через тин цвіток.)
Чуєш! дожидайся! (Виходить сотник.)
„Не ходи, не нуди, не залицяйся —
Не сватай, не піду, не сподівайся!“
А їй байдуже, мов не знає!
Неначе та сорока скаче.
Настусю! чом же ти не плачеш?
Адже-ж Петруся вже немає.
Дивітеся, яка печаль!
То й плачте, коли жаль.
А мені
Ще байдужійше — він не мій.
А я вже заповіді знаю
Усі до одної.
Усі?
Нехай хоч зараз сповідає
Отець Хома ваш голосний.
А повінчаємось в неділю?
А вже-ж! Так ми ще не говіли.
Як одговіємось — тоді.
Моя голубко сизокрила,
Моя ти ягідко! (танцює і приговорює.)
У горох
В чотирёх
У-ночі ходила;
У-ночі,
Ходячи,
Намисто згубила.
Та годі вже вам з тим намистом! Ішли би швидче до отця Хоми, та порадилися. От що!
Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько. Та заквітчайся! Та не жди мене: бо бути має, що я остануся і на вечерню.
Добре, добре! Не ждатиму.
Не ждатиму, не ждатиму,
У свитину вдягатимусь,
У намисто уберуся —
Доганятиму Петруся.
Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки, та й підем у-двох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, може в останній раз; бо він казав, що у Броварях і повінчаємося.
„Ой піду я не берегом-лугом,
Зострінуся з несуженим другом.
Здоров, здоров, несужений друже!
Любилися ми з тобою дуже;
Любилися, та не побралися,
Тілько жалю серцю набралися.“
Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана. Побіжу лиш швидче. Оставайтеся здорові, мої високиї тополі і хрещатий мій барвіночку! (Виходить).
Іде до-дому у-ночі
Пьяненький сотник, а йдучи
Собі веселий розмовляє:
— Нехай і наших люде знають!
Нехай і сивий, і горбатий,
А ми... хе! хе! а ми жонаті!
А ми... — Насилу вліз у хату,
Та й ліг собі тихенько спати,
Щоб Настю, бачте, не збудить,
Та сорому не наробить.
Уже й „достойно“ одзвонили,
Уже до-дому люде йдуть, —
Не йде Настусенька, не чуть.
Насилу сотника збудили,
Та розсказали — „так і так!“
Перехристився неборак;
Коня найкращого сідлає
І скаче в Київ. В Броварях,
Уже повінчана, гуляє
Ёго Настуся молода.
Вернувся сотник мій до-дому,
Три дні, три ночі не вставав,
Нікому й слова не сказав
І не пожалувавсь нікому.
. . . . . . . . . . [2]
. . . . . . . . . .
Турбується заробляє,
А того не знає,
Що на старість одуріє
І все занехаіть.
От-так тепер і з сотником,
З дурним моїм, сталось:
Розігнав дітей по світу,
А добро осталось, —
Немає з ким поділити.
Довелось самому
Розкидати, розточити,
І добра нікому
Не зробити ні на шеляг,
І притчею стати
Добрим людям; і охати
У холодній хаті
Під кожухом; (і нікому
Хату затопити
І вимести); по смітнику
Ходити, нудити, —
Поки пугач над стріхою
В вікно не завиє,
А наймичка холодного
Трупу не накриє
Кожушиною старою,
А ключ од комори
Із-за пояса украде.
Оттаке-то горе
І з сотником оце сталось:
Не минуло году,
Як Настусеньки не стало,
А вже на городі
Не осталося нічого, —
Свині та телята
Уже бродять. А барвінок,
Барвінок хрещатий,
Притоптаний коло тину,
Засихає-вьяне.
А сам сотник у кожусі,
Одутлий, поганий,
Коло клуні похожає:
І стоги невкриті,
І покої немазані,
І сволок немитий,
І челяді нема дома,
Й худоби немає...
А наймичка задріпана,
Та й та помикає
Старим паном. Так і треба:
Не розганяй діток,
Сивий дурню! Недовго жив
На свій заробіток
Пьяний сотник. Ще минуло
Літо коло світа,
А в-осені на улиці
Сотника убито;
А може, вмер неборака,
Од шинкарки йдучи.
Байдуже кому питати!
Забрали й онучи
Добрі люде, а самого
Гарно поховали
У леваді і хрестика
Над ним не вкопали.
Аж жаль ёго: був багатий,
І рідня і діти
Єсть у ёго, а нікому
Хрест постановити!
Умер сотник, і покої
Згнили, повалялись;
Все пропало, погинуло.
Тілько і остались —
Що тополі на вигоні
Стоять, мов дівчата
Вийшли в Оглава ватагу
З поля виглядати.