Спомини з часів української революції (1917–1921)/Частина III Від Кримського походу до гетьманського перевороту/Розділ III
| ← Розділ II | Спомини з часів української революції (1917–1921) (Розділ III. Похід на Крим. Зустріч в австрійськими галицькими частинами та російським відділом полк. Дроздовського. Конфлікт з німецько-австрійським командуванням) Частина III Від Кримського походу до гетьманського перевороту автор: Всеволод Петрів (1883 - 1948) |
Розділ IV → |
| Створення: 1928. Джерело: [1] |
Швидко минають стації і перестанки, та на ранок 15-го наш перший ешелон уже в Павлограді, а два інші муштрові розтягнулися від Жемчужникова до Павлограду. Господарська частина сповістила, що вона, мабуть, вийде 15-го або 16-го з Харкова на Лозову.
У Павлограді чекав на нас зв'язковий від Болбочана, який передав устно повідомлення, що у Синельникові дійшло у Республиканців до непорозуміння з австрійським командуванням, яке не хотіло пустити їхніх ешелонів на південь. Конфлікт випав так гостро, що Болбочанові довелося пустити один зі своїх ешелонів по переводах, які не були добре наставлені, і це привело до того, що зіткнулися ешелони наш і австрійський, причому зіскочило з рейок декілька возів. Є ранені з обох боків, але Республиканці пішли далі. Нам підтверджувався наказ йти вперед за всяку ціну, не спиняючись ні перед чим, і в повному поготівлю.
Одночасно прийшов і австрійський командант стації Павлограду, якийсь молодий старшина, та намагаючись балакати суворо, що йому не дуже щастило, бачучи наших чубатих, переказав, що його "обер-команда" з Синельникова наказала всім українським ешелонам задержатись до вияснення українського Уряду, куди і з якою метою йдуть ці ешелони.
Гаразд. Робимо вигляд, що приймаємо це під увагу, а тимчасом стягаємо всі ешелони до Павлограду та перегруповуємо вози так, щоби кожний ешелон став "бронепотягом", тобто міг стріляти, не знімаючи ані людей, ані гармат, ані кулеметів. "Партизан" йде до першого ешелону, натомість третій дістає чету кулеметів "Кольта".
Поки це все діється, Андрієнко їде з групою наших їздців до міста, щоби там розклеїти наш "Заклик", який ми роздавали на кожній стації та викидали з возів коло кожної хати, близької до залізничого шляху.
За якої пів години він повернувся та привіз з собою двох старшин, які зголосилися один як командант, другий як ад'ютант Павлоградського гусарського полку, що тепер вважає себе приналежним до Української Армії. Павлоградський гусарський полк це старий полк російської армії, який виводив своє походження від Слобідських козацьких полків, яких за Катерини II. перемінено в гусарів.
Цей полк, – власне кажучи словами Андрієнка, дута орхестра полку та господарська частина з невеличкою кількістю муштровиків, залишився якимось чудом у Павлограді за весь час большевицької влади, а в перехідний час захопив владу, тоді здається, коли вже не було що її захоплювати, та вирішив, що він український.
На мою пропозицію, приєднатись до Гордієнківців, командант "Павлоградських гусарів"(українські гусари, це вже історичний незмисл так, як і сердюки республиканської влади) заявив, що його залишив Болбочан у Павлограді на доформування (1) під його історичною назвою, тому він може рушити в похід лише тоді, коли скінчить формування.
Очевидячки ми мали діло з типом "місцевих" частин, які виробилися в цей період революції, які визнають, яку хочете, владу, щоби тільки не рушитись з місця. Головною базою таких "військових" частин була завсігди або орхестра, або майстерня, або хлібопекарня, які давали "бойовому станові" частини заробіток, ну, а кожна з явившихся влад охоче приймала під свій прапор "добровільно зголосившуся" частину з огляду на ті економічні чи "моральні" вигоди, які вона давала. Останніми вигодами уважали можливість мати орхестру на свято, тому такі орхестри з подивугідною зручністю вміли грати і "Інтерціонал", і "Боже вождя храні", і "Ще не вмерла", і "Дайчлянд, Дайчлянд ібер алєс", словом, що захочете.
Тому то ми і не намагалися робити цих "Українських гусарів" хоч би своїм маршевим осередком, а заклали попри них свій кадр, щоби відбирати з того, що прийде до "музики", все, що певніше, та робити з них Гордієнківців.
Поки це все діялось, приїхав зараз же за третім ешелоном маленький ешелон з 5 возів з паротягом, в якому було повно коней та людей. Це прийшли поповнення з Полтави, Карлівки та Конграду, які привезли донесення від всіх начальників нашого етапу про те, що всі наші поповнення, які все прибували, вже вдягнуто та озброєно, бракує лишень коней, та що в Панютині чекає прибуття господарського ешелону щось коло 20 вільних одностроїв. Значиться працюють хлопці.
З огляду на передбачений конфлікт висилаю взад із відходячим паротягом довгу інструкцію-наказ, як треба поводитись в разі конфлікту та в разі небезпеки роззброєння, а саме – відходити на села, вдержуючи між відділами зв'язок і тільки в конечності шукати з'єднання з полком; на всіх телефонних та телеграфних стаціях мати своїх людей, бажано і жінок, яких не так легко викрити; впорядкувати висилку донесень до Уряду, паротягами, дрезинами, вершниками, селянськими возами, а в разі необхідности також і перебраними людьми, жінками, старцями, держати міцний зв'язок з соціялістичними партіями, зокрема з селом.
Шлю також у Панютино, до тамошніх організацій, прохання допомагати в організації зв'язку з нашим Урядом, головно випозичанням технічних засобів.
Висилаю також докладне донесення в штаб дивізії, копія Жуківському.
Нарешті все готове; та раптом, захопивши телеґрафні получення і передавши телеграфістам на стації, які нам сприяли, щоби підготовили на Синельниково разом три тори – близче до депо та виходу на Олександрівськ – їдемо досить таки в незвичному та незабезпеченому порядкові – ешелон за ешелоном на п'ять хвилин відстані. Факелів для опреділення відстані між ешелонами немає, а замінити їх нічим, одно добре, що профіль шляху дозволяє далеко бачити дими та ешелони.
Під вечір приїзджаємо до Синельникова, яке нас приймає і дає нам три тори – один поруч одного і дуже зручних, бо далеко від стаційних будинків, близько депо, а головне відділених цілою низкою порожніх торів від тої частини широко розкиненої стації, де скупчились австрійські ешелони вже навантажені та які ще навантажуються. Австрійців дуже багато.
Спиняємось. Ну, як то будуть поводитись пани з "Оберкомандо"? На відзив сурми швидко ладнаються гайдамаки та на всякий випадок – повертаються на помостах ваґонів гармати. Андрієнко з "Партизаном" іде до депо "попросити дозволу" взяти паротяги, а я з невеличкою вартою збіраюсь до "Оберкомандо" зголосити свій приїзд та від'їзд.
Ще не закінчили наші вивантаження, як бачимо великий рух коло австрійських ешелонів, звідки починають рушати до нас вояцькі постаті поодинцем та юрбами, але всі без зброї і дехто махає шапками.
Підійшли, громадяться коло нас, чуємо українську мову та вигуки: – "Дивись, а от Запорожці! Справжні і ненамальовані – живі! Усе, як у книзі – оселедці, чемерки, шлики, зброя!"...
Виявляється, що це "австріяки", але свої, галичани: один із тих полків, яких необачно післало австрійське військове командування на Україну і яких лише після розстрілів та репресій вдалося перекинути знову на італійський фронт.
Хлопці згоджуються провести мене до "Оберкомандо", куди йду окружений гуртом своїх – чужих, які розпитують, оповідають, радіють. Ось і "Оберкомандо" в особовому возі, звідки очевидячки видно, з яким ескортом підходить український командант, та що робиться коло нашого ешелону.
"Оберкомандо" приймає мене зимно, але увічливо. Я так само увічливо зголошую переїзд через Синельниково української кінноти, яка йде на південь по наказу нашої команди. Куди йдемо, не знаю, але не смію гаяти ані хвилини часу, а тому прошу для ешелонів дальшого шляху негайно і то поза чергу з іншими, які їхали в цім напрямку.
"А чому вивантажили так бурхливо людей?" – похмуро питає поважного вже віку ґенерал. – "Вечеряти", – відповідаю, не моргнувши оком, – "годі їсти з вікон, та ще забалакалися з земляками, триста ж років не бачилися"...
Обличча ґенерала раптом прояснилося, він вибухає сміхом, лається по вояцьки та каже: "Ну, то їдьте, чорт з вами, бачу, що вам вже і паротяги подають". Дійсно, вже підходили свіжі паротяги до наших ешелонів і коло одного їхав "Партизан", очевидячки теж "вечеряти". "Їдьте", каже посміхаючись генерал, "все одно піймають вас на півдні німці та ще пруссаки". – "А на півдні вже пруссаки?" – питаю, – "в Олександрівську?" – "Ні, туди їдуть Січові Стрільці. Думаю, що ви з ними також з 300 років не бачилися?" – "Ні", – кажу, – "ще більше як 300 років, ваша ексцеленціє, бо їх традиція сягає ще дальше"... "Ну, так хай щастить! бо пруссаки вас таки піймають".
– "Хто знає, а може й ні: я ж маю наказ, а ексцеленція знають, що значить наказ для вояка, і прошу не думати, що ми, українці, не вміємо наказу виконати".
– "Навпаки", – каже ґенерал, – "тут ваша піхота зі своїм виконанням наказу наробила всім великого клопоту, але ще не було тут цих ваших земляків". – "А тепер це тяжче?" – "Звичайно, тяжче. Ну, так щасливо!"
Попрощавшись із ґенералом, як вже добрі знайомі, їдемо на Олександрівськ, не ризикуючи так ешелонами як на дорозі від Павлограду до Синельникова.
У Синельникові годі було думати про офіційне організовання маршевої сотні, тому залишили ми лишень телеграфістів та невеличкий кадр, щоби скермовувати всіх бажаючих вступити в наші ряди, до Павлограду. Наш Заклик розповсюднили ми по Синельникові за дозволом австрійської команди, яка згодилась вислати з ним стежу, зложену з галицьких вояків, на поблизькі села. Ми приїхали на стацію Олександрівськ. В місті ішли бої, а на стації бачили ми лише варту Січових Стрільців, які переказали, що на Мелітополь йде 15 німецька дивізія ґенерала Коша.
Тому що від Болбочана був наказ поспішати на Мелітополь, де ще держаться москалі, то ми пігнали далі, але нормально ешелон за ешелоном, бо вже весь шлях до Мелітополя був наш і від німців стояли по стаціях лише малі стійки.
Ранком 19-го дістали ми наказ вивантажитись поешелонно на шляху між Мелітополем та ст. Федорівкою, бо Республиканці б'ються під Мелітополем з москалями, тож треба забезпечити їх праве крило.
Перший ешелон швидко вивантажується та йде у розріз між Мелітополем та німецькою кольонією Райхенфельд, але другий ешелон ще не підійшов до Федорівки, а там артилерія, яку на шляху в тім місці, де вивантажився перший, не можна вивантажити: нема добрих під'їздів.
Вивантажені сотні, зв'язкову не виключаючи, йдуть праворуч від шляху, шукаючи правого крила своєї піхоти, і швидко стежі надибують ворожі стежі, що прямують на північ повз залізницю. Йде гарматний бій і розриви шрапнелів вказують, де свої, а де чужі, але раптом починає стріляти якась гармата зі заходу; вбік Мелітополя та по широкому шляху від Райхенфельду проходять теж якісь війська, що в ході розгортаються на південь від цього шляху. В далекогляді і не розбереш, свої чи чужі, але здається не німці. Якісь стежі трухцем спішать в наш бік; ось-ось зійдуться з далеко від'їхавшими нашими правими стежами, але ці і тамті спинилися та якось здалеку придивляються одні одним – звідтам гонить гайдамака: "Батьку! російські старшини – в лискучих погонах. Чи починати з ними бій, чи ні?"... Нічогісенько не розумію. Але за тою стежою, у виразно російськім однострою, виїзжає німецька зі списами та в шеломах, яка йде до наших і з першими не б'ється...
Треба вияснити, в чім справа, тому чвалую туди. Переді мною стежа у формі Стародубського драгунського полку на питомих цьому полкові буланих конях – всі старшини і всі в золотих погонах.
Німецька стежа, побачивши рух нашої групи, теж підходить до нас. Питаю старшин – хто вони – відповідають, що "Добровольці" з румунського фронту. Придивляюсь до облич та в одному пізнаю свого земляка Киянина та молодшого товариша по Київському Кадетському Корпусі. "Тоня, ти, чи не ти?" – Цей дивиться – пізнає: – "А, Всеволод! що в тебе за одяг?" – "Української кінноти. – А ви що за одні?" – "Ми з відділу Дроздовського, знаєш Уліту? він на рік чи два від тебе старший, теж Киянин". "А з нами б'єтесь?" – "Ні, наказу не маємо, а виходило б, що так, бо ви з німцями". – "А ви з ким?"... – "Ми йдемо до Корнілова, але німці теж йдуть з нами. Маємо наказ бити большевиків, якщо ви большевики, то й вас битимемо".
Тут в розмову вмішується німець і увічливо з'ясовує, що цей російський відділ держить щодо українців і німців невтралітет, а тому з ним ідуть німецькі стежі, щоби не було непорозумінь, хоча і не сподівались побачити тутки українські частини.
Треба повідомити Болбочана, але там певно вже знають, бо одержую наказ: "Тому що ворог (який?) підходить, стягуватись до Мелітополя до ешелонів, але мати на увазі, що південна частина Мелітополя відведена для російських військ і з огляду на німців не можна їх чіпати".
На стації зустрічаємо Болбочана, який каже мені, що большевики, обійдені російськими частинами, відходять і морщиться, коли я з притиском конкретизую: "значиться б'ємося лише з червоними російськими частинами, а з білими ні?"... "Ну, це вже знаєте німецька політика, нам до неї зась", – відповідає Болбочан. Хочеться спитати: "Ну, а весь наш похід на Крим з невідомою мені метою, очевидячки проти волі австро-німецького командування – чия політика?". Але що там питати: направду зась.
Вертаю до своїх, які спинилися у північній частині Мелітополя, чекаючи ешелону, та заряджую гостре поготівля, бо хто знає, а що як ми теж большевики...
Між тим крізь Мелітополь, недалеко нас, проходять оті нові, ще невідомі мені відділи, тому іду подивитись.
Муштровий вигляд чудовий. Йдуть як на параді, поблискуючи погонами, де-не-де промелькне погон підстаршинський, ще рідше вояцький, але найбільше з кантиком "вольноопреділяющого" ("однорічняк", рядовик з освітою). Дивно чути, як ці лави співають дореволюційні російські суто вояцькі пісні, вливаючи в них надмір цього чуття. Дехто з населення навіть їх витає, де-не-де мають трьохколірові російські прапори. Ось попереду одного з кінних відділів їде "штандарт" (стяг), поблискуючи з-під чехла списом з двуголовим орлом.
Ну, як цей іспит видержить третя сотня? Бо почуття, яке тягне в ряди вишколеного коня, плекалося дуже в російській армії; за решту своїх відділів я спокійний, бо ці вже туди не підуть.
Вечором всі наші ешелони в Мелітополі, з якого вийшли бронепотяги та частина ешелонів Республиканців на південь; а на невтральній зоні Мелітополя між Гордієнківцями та якраз між 3-ою сотнею і Дроздівцями конфлікт, який ледви не скінчився пролиттям крови, бо Дроздівці глузували з нашого одягу, а 3 сотня вилаяла їх зрадниками свого народу, проти якого вони йдуть з німцями, так що насилу вдалося уговкати не лише 3 сотню, але й цілий полк, який вже став під зброю, але битись, на жаль, вже було не можна, бо ввечері до Мелітополя звалились німці, так звичайними шляхами, як і залізницею, та приїхав штаб самого ґенерала Коша.
Двадцятого вся наша піхота вирушила в напрямку на Крим по залізниці, та на велике моє здивування німці цьому не перешкодили, мабуть, тому, що червоні москалі міцно займали позиції по Гнилому Морю, так що очевидячки німці думали, що ми туди не пройдемо. І дійсно, позиції півострова Сіваш здобути не так то й легко, але Сіваш боронять війська ще зпочатку громадянської війни, досить таки зденервовані та слабо впорядковані. Такі ж війська, щоправда, боронили Мелітополя досить таки вперто, але ця сама оборона вже виявила, що в них відносно розвідки і зв'язку не все гаразд, бо вони не добачили випаду, їм просто на зади через село Акимівку, правої кольони Дроздовського, а відходячи під натиском у напрямку Ногайська втратили зв'язок з Кримом і між собою, і так розпорошились, що не можна було нічого розібрати: весь простір між залізницею – Ногайським напрямком і морем кишів дрібними перемішаними відділами – навіть стежі Дроздівців не ризикували пхатися в цю кашу.
Большевицьке командування Криму, очевидячки, теж нічого не розуміло, бо весь час балакало з Болбочаном як зі своїм начальником, видаючи суворі розпорядження відходити помалу та в порядкові, та головно звільнити своє запілля від бандитів, які в декількох місцях попсували залізничий шлях, та не пропускали на північ ані одного авта з верховної команди червоного Криму. Добре, що Болбочановому штабові дістався таємний шифр червоних російських військ, якими він і користувався під час своїх "донесень".
В дні 20-го довелося мені побувати і в штабі російського "добровольчого офіцерського відділу румунського фронту", як офіційно звали себе Дроздівці – поїхав туди з наказу штабу групи поставити рішучу вимогу припинити безупинні реквізіції та репресії, які вживали пани "офіцири" в безглуздій жорстокості, перевищаючи навіть хорольську "Чека".
Про ці останні їхні "подвиги" скажу пізніше.
Вислали до Дроздовського мене, бо там, мовляв "чинопочитанія", а я справжній полковник ґенштабу.
Самого полковника Дроздовського я в штабі не застав. Він був десь у аванґарді, що повільно посувався в бік Мелітополя. Я не міг собі з'ясувати, яким чином цього етнографічного українця – поскільки я його знав ще в 1906 році, коли він вернув раненим бойовим старшиною з війни та був порядним таки демократом, – штовхнуло до командування відділом "єдинонеділимським".
Штаб Дроздовського містився у величезному селі (назви не пам'ятаю) при шляху на Ногайськ, зараз же за річкою Вел. Токмак, ну і, як звичайно, в попівському будинку коло церкви.
Над будинком трикольор і ґеорґіївський прапорець, ознака штабу армії.
Дуже своєрідне вражіння зробив на мене штаб: – начальник штабу молодий підполковник ґенштабу, енергійний і чинний, і три старших ад'ютанти, все теж ґенштабовці, але при штабі чомусь і штук – п'ять-шість ґенералів ріжних ранг, які, не знаю, що тамки робили: якийсь "Гохкріґсрат" (висока військова рада), чи то для паради возять. У всякому разі всі вони брали діяльну участь в обговоренню всіх питань, страшенно перешкоджуючи начальникові штабу, який щодо "їх превосходітєльств" тримався дуже вічливо і коректно, але, здавалось, робив усе по свойому.
Від мене він відкараскався загальним виправданням, що вони, мовляв, лишень роблять те, що є неминучими вимогами війни, що німці примушують їх шанувати українську територію і народ, але що перехід їх через цю територію явище неминуче та що розправляються вони та знущають на цій території лише над дезертирами і большевиками, що, без сумнівку, є лишень на користь Україні, але прецінь лише сам начальник відділу може дати дефінітивну відповідь, а тому, чи не буду я ласкавий явитись завтра. Так і вернув я з нічим. Цікава дрібничка: пани ґенерали, що були у Дроздовського, величали його по батькові, а не начальником відділу.
Болбочан зі штабом виїхав з Мелітополя коло 3 години, доручивши мені доглянути виправку всіх українських військ з Мелітополя, крім призначеної в ньому залоги пішої півсотні, та постаратись, щоби не дійшло до збройної сутички з Дроздівцями, які вели себе на загал не дуже то коректно та більше того, влаштували мітінґ, на якому виголошувалося промови не лише проти большевиків, але і проти "сепаратистів".
Вони були так ласкаві, що підкинули нам декілька пачок агітаційної літератури, в якій з'ясовувалось, що як большевики, так і українці є твором німецького ґенштабу для руйнації "Святої Росії", тому кожний чесний російський вояк мусить боротись проти руїнників.
Ми віддячилися тим, що передали декілька примірників нашого "Гайдамацького Заклику". Шкода, звичайно, і цих декілька примірників, бо звідтам до нас ані один охочекомонний не прийшов, але чемність за чемність.
До вечера 20-го виправив я на перестанок Акимівку 3-й ешелон, який мав вивантажити там наші стежі, щоби унеможливити розпорошеним ворожим частинам прорив між тою стацією і морським Елан Загачським лиманом, що на захід, бо Республиканці намагалися ізолювати Чонгарський остров.
Я вислав 3-й ешелон не тому, що в 1-му був штаб, а тому, що в 3-му була 3 сотня, яка найбільше робила клопотів щодо взаємин з білими росіянами. Вони найбільше їх зачіпали, вступали в розмови, які неминуче доводили до сварок. Решта полку, хоч і дивилась вовками на білу Москву, може більше як 3 сотня, але розмов уникала, а просто лаялась, коли ті до них зверталися. А "чорна скорострільна команда" – так тепер звали себе "Кольтисти", – побачивши когось у погонах, тільки сердито і презирливо спльовувала та, покладаючи руку на шаблю, відганяла всяку охоту до розмов.
Німецькі піхотні відділи ходили по цілому місті, зокрема густо в невтральній, вузенькій зоні, та намагалися запобігти сваркам у самому їх початку.
Уночі 20-го прийшло від 3-го ешелону повідомлення, що Республиканці проскочили через Сіваш та порядкують уже в Джанкой (вузлова стація за Сівашем). Проскочили вони, зголосившися як відступаючі ешелони червоних, і наробили серед оборонців такої паніки, що ті кинулись у розтіч, хто куди.
Ранком 21. дістав я від німецького командування стації перепустку для 2. свого ешелону. Ці перепустки поставив чогось, як умову, німецький штаб. Я просив перепустки і для останнього ешелону. Обіцяли дати, коли буде вільний зал. шлях, але раптом о 9 годині ранком викликає мене до себе ґенерал Кош і каже, що я мушу спинитись не лише сам з тими ешелонами, які є в Мелітополі, але й повернути ті мені підлеглі, що вже виїхали, бо німці мають підтримати українську піхоту, а українська кіннота потрібна, щоби порядкувати в запіллю, де можуть дати раду лише ті війська, що знайомі з місцевими умовами. Я заявив йому, що це не є можливе до виконання, бо ті мої ешелони, що вже вийшли, долучили до своєї піхоти, тому відсутність в бою, який ведеться, немислима, до того ж маю невідкликаний наказ української команди йти на підтримку піхоти і моє неприбуття може зіпсувати всі бойові розрахунки.
Це трохи спантеличило старого вояку і він сказав, що він мені дістане від моєї команди наказ залишитися. Еге-ж, побачимо.
Негайно шлю наказ 3. ешелонові вирушити далі на Чонгар і в Джанкой, де треба вивантажитись; обов'язково не дати змоги зноситись телефоном чи телеґрафом німцям з Джанкой, а Болбочана поінформувати про те, що сталось і що я рву його зв'язок з німцями, за що беру всю дальшу відвідальність на себе, а йому розв'язую руки. Другому ешелонові наказую без мойого доручення не виїздити та використати німецьку перепустку аж до Джанкой. Першому ешелонові, що став останнім, бути на поготівлі до виїзду. Другий ешелон прогуркотів перед самим носом Коша, який йшов на телєґраф і я страшенно виправдувався, що не поспів передати його начальникові, дуже горячому, наказу залишитись, а він вже мав перепустку.
Годину стукає по телєґрафу та лається по телефону бідолашний німецький штаб і ні відповіді, ні нічого, в я стою у Коша над душею і кажу, що якщо не буде висланий мій ешелон, то, мабуть, пропаде моя артилерія, бо очевидячки шлях кимось захоплений, а гармати з дуже малим забезпеченням. Пан генерал не знають, як викрутитись, ось і нехитрі, бо якби сказано було просто: не пущу, так і ми балакали би просто по військовому.
Тутки, що йому робить? Радить Кошів начальник штабу вислати два німецькі бронепотяги та два ешелони, щоби прочистити шлях. Добра рада принята, але на все є відповідь. Прикликую механіка чергового паротягу та злучників і кажу їм помилитись та причіпити паротяг замість до німецького до нашого ешелону, а начальникові стації не помітити помилки. Це ж все свої люди.
Поки приготовляю все, вже виїздить перший німецький бронепотяг, а за ним ешелон; за 30 хвилин піде друга пара, чи вдасться? На щастя, наш ешелон стоїть через тор від німецького, а між нами один порожняк. Гайдамацтво все поховалося так, що ешелон, як вимер. Бачу, йдуть два паротяги – один маневровий маленький, так звана "кукушка", другий справжній. "Кукушку" чіпляють до німців, справжній до нас.
Відходить німецький бронепотяг, а за ним по сигналах зі стації гордовито сунемо ми.
Тепер питання: чи налагодила перша пара німецьких потягів зв'язок між Акимівкою та Мелітополем, бо на першій наші хлопці зняли та заховали апарат. Як не налагодили, то ми виграли, бо не дадуть знати, що позаду їдуть не ті, що треба. Щоби побільшити свої шанси, спиняємось у полі та ґрунтовно рвемо всі проводи, – очевидячки, піде це на рахунок червоних, яких тут може дещо і тиняється.
Під'їздимо до Акимівки – стоїть бронепотяг. Вискакую до команданта його та рішучим тоном кажу, що маю наказ рушати далі, не спиняючись, і наказую негайно донести про мій прохід ґенералові Кошові (донести без проводів) та повідомити українську команду, що я їду.
Поділало. Командант панцирника ніяковіючи докладає, що зв'язку з ніким не має, та питає, як з німецьким ешелоном. Кажу, що йде зараз за нами, і даю рішучий наказ приспішити з наладнанням зв'язку, а самі, скільки лиш паротяг може, гонимо далі.
По дорозі ще раз псуємо дроти і без перешкод серед темної ночі приїздимо в Арчакун (беру стару назву стації, а не російську, большевицьку – Риково). Чонгарський міст довго не хоче пропустити на Джанкой: не має вільного шляху, а з Акимівкою попівночі усталився зв'язок і Акимівка просить приняти бронепотяг і ешелон. Відповідаємо через начальника стації, що тори забиті, бо стоять аж три ешелони, один з яких задержаний український. Вимагають німецького телеґрафіста. Виручає один з галичан, який, на щастя, є телеґрафіст, і Акимівка заспокоюється.
Досвіта 21-го пускає нас Джанкой і ми їдемо шляхом, з якого по обидва боки видно води Сівашу, переїздимо довгий насип і Чонгарський міст. Це ж більше як година такої їзди. І як це так зручно проскочили наші Республиканці...
Нарешті солончакові простори, степи, вкриті серпанком ранішнього туману. Ось стація Джанкой з містом напівєвропейським. Тепер вивантажитись і кінець.
Та це лиш так гадалося, а дійсність вийшла інша. Прибувший як перший 3-ий ешелон поспів звантажити лишень "Партизана", який ішов від Мелітополя знову з ним, два легкі авта та 4 сотню. Решту не дали вивантажити німці, які, підійшовши з бронепотягом до ешелону, загнали його в незручний для вивантаження кут. Те саме зробили з другим ешелоном і нас зустріли також та без ніяких розмов загнали в кут поруч з іншими нашими двома. Четверта сотня і "Партизан" пішли до своєї піхоти, а авта заховалися в місто, звідки прислали зв'язкових.
Усю цю рішучу акцію провадив якийсь сотник німецького ґенштабу, коло якого крутився Отто Кірхнер, ось той видавець з Петербурга, російський буржуа, в однострою німецького поручника. Він найбільше лаявся по-російськи та клопотався.
Ну що ж, побачимо. Шлю Григоріїва автом вияснити ситуацію Болбочанові та з ним умовитись, що і як, а самі починаємо думати, як наладнати справу. Аж тут над'їздить ще німецький ешелон, знайомий панцирник та генерал Кош злющий, презлющий. Кличе мене і загрожує всіма карами за невиконання наказу. Зразу збиваю його з тону і кажу, що він може мені загрожувати лише за виконання наказу української військової влади, який, може, й розійшовся з його наказами та з бажанням німецької військової влади; його право і обов'язок мені протиділати, але як вояк він не може мене обвинувачувати за невиконання наказу.
Пробує ґенерал посварити на мене за неетичність мого поведення, але я питаю його у вічі, а чи він мені правду казав у Мелітополі? Він змовкає, а потім, подаючи руку, каже: "А тепер я вам просто кажу, полковнику: не пущу вас вперед, а зокрема на Сімферополь та Севастополь і край". Я кручу, як можу, силкуюсь доводити, що попереду бій, що наші вмирають, що нам ганьба сидіти в ешелоні і т. д. Старий червоніє, стирає піт, але рішуче каже – ні, та радить іти до ґен. Натіїва, який приїхав з одним із ешелонів.
Знаходжу наш штабовий ваґон з ґен. Натіївом і зі штабом. Нарікаю на німців і питаю, в якій мірі треба йти на конфлікт з ними і в чому в дійсности справа.
Натіїв каже мені, що річ головно у фльоті, яка по відомостям нездатна вийти у море, та у приєднанні Криму, як автономної складової частини, до України. Німці не хочуть дати піднести на фльоті український прапор, бо тоді він не буде їх здобичею та хочуть просто окупувати, а може й анексувати Крим, тому, мовляв, що там населення мішане і є чимало німецьких кольонистів.
Щодо вказівок, як далеко йти на конфлікт з ними, то він дати їх не може, тільки може сказати, що той, кому пощастить виконати розпорядження Уряду та врятувати фльоту, буде мати велику нагороду, а його ім'я запишеться в золотій книзі української історії. Ну, останнє можна сказати лише хлопцям та недоучкам, бо ми самі з академії і добре знали про методи Наполеона та інших полководців.
Тому, щоби не було сумніву, що я все добре зрозумів, кажу твердо: – "Значиться, наказ здобути фльоту?" – "Так", – каже Натіїв. – "Ну, й досить, а чи попаду в історію чи ні, то менше з тим, бо і так нагороди знесла здається Центральна Рада".
"Є наказ, подбаємо цілим полком про його виконання".
Вертаю до себе. Нова халепа. Між ешелонами мітінґ, переважно чорні кулеметчики, ну і звичайно Божко. Йдуть до мене і останній каже: "Батьку! а чого ж то ми у татарську землю ліземо? Чи то нас звали? А чи то наша, своя, під доброю охороною? Чи, мабуть, у нас війська забагато, а землі замало?"
Відповідаю повагом: "По-перше, хлопче, товаришу, (форма звернення напів офіційна), не треба отаманові у поході у тавлинку (2) заглядати, коли не просять і не звуть, по-друге, мабуть, знаєш, що на Крим і Севастопіль, а в Севастополі Чорноморська фльота, по-третє, мабуть, скажеш, кому ця фльота належить"?
"Українська!" гудять довкруги гайдамацькі голоси.
"Авжеж ! Ну, зрозуміли?!"
"Добре, батьку, підемо! Здобудемо!"
Хлопці йдуть до возів, і вози гудуть розмовами та піснями.
Починаємо наперекір усьому вивантажуватись, але вивантаження йде помалу і дуже важко, бо тори, на які нас загнано, затарасовано возами, так що ми на руках мусіли пересувати по ваґону, бо паротяги відчепили німці.
Висаджуємо по два, три коні в ріжних місцях, відводимо їх ґрупами в аулики, що притулилися до Джанкою. Щоби замаскувати цю операцію, доношу німцеві, що охорону Джанкою взяли на себе ті наші частини, що вже вивантажились, а до того по місті підуть наші піші стежі.
Він викликає мене знову, дякує за ініціятиву та просить післати декілька кінних стеж у напрямі на Теодозію, поки не підійде їх кінна дивізія, яка рушає з Перекопу.
Німці, на наше щастя, мають велику халепу на Теодозійському напрямі. Туди вони післали бронепотяг з прикриттям одного ешелону, але червоні такого їм дали прочухана, що ті ледви удержались на першій перед Джанкоєм стації та мусіли вислати допомогу, що ослабило догляд за стацією Джанкой і примусило їх подобріти; до того і цей жвавий сотник генштабу з Отто Кірхнером кудись подівся.
Поки йде вивантажування, нав'язуються зв'язки з місцевим населенням. До полку з'являються перші ластівки співчуття і допомоги місцевого населення, так звані "ескадронці", татарські озброєні та зодягнені їздці з тих частин, які були зформовані "Курултаєм", Кримськими установчими зборами, ще в 1917 році та розігнані червоною російською владою зпочатку 1918 року, майже одночасно, коли "самоопреділяв" і нас Муравйов.
Перші ж "ескадронці", звичайно рядовики, знайомлять мене з якимсь членом "Курултая", який переховувався в аулі коло Джанкою. По розмові судячи, це людина дуже таки ліво успосіблена. З ним разом складаємо ми відозву – "Заклик до татарського населення Криму", який друкується на шапіроґрафі татарською мовою. В заклику наші гайдамацькі гасла ті самі, як і в українськім тексті нашого "Заклику", з кінцевим зазивом, хапати за шаблі та приставати до Гордієнківських гайдамаків, де формуються татарські революційні частини.
За декілька годин вже перша стежа татарська, в своїх червоних, круглих, трохи кудлатих шапках, з червоним дашком та півмісяцем замість кокарди, везе купу гайдамацьких закликів на татарській та українській мові, щоби будити аули та українські села Криму гаслами боротьби за свою землю, за свою волю, за правду.
Вивантаження все поспіває і до вечера ешелони вже порожні, зісталися лише вози та гарматки.
З тих наших сотень, що вже вивантажились, дві вже перебралися в аул Юкари Айпунан і ведуть з татарськими стежами розвідку на Зую.
Одночасно, як ці дві сотні, так і 4, що вже дійшла, посуваючись разом з піхотою, до висоти аулу Султан-Базар, висилають низку дрібних стеж в східному напрямі. Ці стежі мають зробити вже підготовку для підходячої німецької кінноти та розповсюднити головно по німецьких кольоніях, що українська кіннота йде на Теодозію степами, не заглиблюючись у гори, де, мовляв, умови дуже важкі для кінних боїв.
На світанку 23-го мають всі ці стежі та четверта сотня зібратися до Султан-Базару, куди гадаю перетягнути і полк.
Вернув від Болбочана Григоріїв і знову не привіз ніяких інформацій, лише сухий наказ дігнати піхоту та чинити у зв'язку з її лівим крилом.
Вечеріє. Збираються до ешелону ті гайдамаки, які ще коло Джанкою, та починають співати пісні у той час, як інші помалу звозять з помосту вози та гармати: за піснями гуркоту не чути.
Генерал Кош "виходять" зі штабом із свого вагону та, проходжуючись по пероні, "слухають" українських пісень, які так підходять до мальовничої весняної природи Криму та погідного вечера; в перервах між піснями збоку Сімферополя та збоку Теодозії чути, як гупають гармати.
Шлю по своїй "почтовій лінії" донесення до Жуківського та накази Корніяшеві, використовуючи для цього відходячий порожній ешелон.
Лише в 1919 році я мав нагоду пересвідчитись, як добре працювала нашвидку впорядкована Гордієнківська почта: коли сидів я в польському полоні у Ланцуті, завітав до мене вже тоді бувший ґенеральний секретар Жуківський і, згадавши про ці часи, просто дивувався, як то Гордієнківці могли тоді так добре інформувати Уряд. Він казав, що з Натіївом та Болбочаном були пірвані всі зв'язки, і вони мусіли користуватись телеграфом, який був під контролею німців; від Гордієнківців не лише приходили то через Катеринослав, то через Полтаву, то через Харків телеґрами щодня, але за день, два по одержанні певної депеші вже з'явився чубатий післанець та передавав пакети зі схемами розташування наших військ. Жуківський казав, що ці схеми найбільше дратували німців, доводячи їх до скаженини, бо їх донесення від ґенерала Коша доходили все пізніше від Гордієнківських.
Це так добре працювали панютинські хлопці. Коли я оповів Жуківському, як це все налагоджено, він записав усе, але ці записки не пішли, очевидячки, до матеріялів для нашої історії.
Вже зовсім стемніло, як доспівано останню пісню і як вийшли зі стації останній віз та гарматка. В повній темряві виходимо і ми, залишивши в порожніх ешелонах ніби сиріт наші "Пежо", яких ніяк не можна вивантажити. Залишилася і їх обслуга, яка мусить дальше демонструвати життя в ешелоні; потім і їх вивантажиться, бо бойова частина все одно вже пішла "на Теодозію".
Всі ж мотоциклісти теж вивантажились та ведуть "на поводах" своїх гарячих коней. Ідуть пішки, аж поки не зникнуть їм з очей сиґнальні вогні на стації Джанкой. Потім запалюють і свої вогні та летять по шосе на Сімферопіль, – з якого ми звертаємо наліво, – поблискуючи своїми сіяками і освітлюючи ними то придорожній камінь, то білу смугу шляху, то біло-зеленоваті пасма поля.
Мотоциклісти дістають наказ підтримувати з нами зв'язок і шукати нас або відомостей про нас повз шосе на Зую Карасу-Базар та Мамут-Султан-Алушта, куди ми неминуче мусимо прямувати.
Вже порядно відійшли ми від шосе, йдучи хоч і неважною, але широкою польовою доріжкою, як бачимо, що на далекому вже шосе гонять за зниклими вже світлячками мотоциклів – чотири великих вогні. Це знову їде Григоріїв до Болбочана з вартовими, докласти, що ми вирушили горами на Севастопіль, згідно з дальшими штабовими інструкціями.
Довго їдемо широким шляхом і вже під ранок доходимо до величезної німецької, добре впорядкованої кольонії, здається Курман, чи щось в тому роді.
В цій кольонії доганяє нас Григоріїв, який привозить згоду від Болбочана на наш марш горами, але при умові, допомагати весь час піхоті.
Ідемо далі та починаємо посуватись вже в гори, причому дорога стає така погана, що очевидячки авта не пройдуть.
Перед тим, заки відправиться їх взад, рішаю використати їх та поскочити в якийсь досить далекий від шляху аул, де по словам "ескадронців", живе їх старшина, дуже заможний татарин, якого треба прикликати до "ескадронців", бо він сам один зможе дати стільки коней, що вистарчить на пів сотні, а як використає свої зв'язки, то постачання кіньми забезпечене.
Їдемо з провідниками й вартовими від "ескадронців" та будимо весь аул на світанку.
Старшина дійсно заможний, а до того ще бувший "ротмістр" російських військ, приймає нас дуже гостинно. Його родички в ранніх капотах і з заспаним обличчам – подають наскоро зготовлену каву, але щодо справи, за якою ми приїхали – нічого не виходить. Старшина прочитав наш заклик і хоч погоджується з його національними гаслами, то всеж-таки уважає його дуже радикальним, а тому вернути до "ескадронців" не може, бо не знає, чи погодиться з нашим закликом "Курултай". Щодо постачання кіньми, але лише татарським музулманським відділам, то він може погодитись, з умовою виплати за коней готівкою на місці їх одержання, тобто у цьому аулі.
Вертаємо пізним вже ранком назад і так би сказати ні з чим. А степ широкий пахне солодкими запахами, цвіте розкішними килимами і радує кожного очі, тільки не мої; мої зачинилися і сплять.
Коло цієї великої німецької кольонії чекають нас коні, а коло коней гурти німців, що з нами приязно розмовляють, запрошують поснідати та по чарці випити; але що на це скаже німецька кіннота, яка кожної хвилини може вже наспіти?
Їдемо в гори в ті аульчики довкруги Султан-Базару, де спинилися гайдамаки, бо в цім великім аулі, що лежить при шляху, небезпечно спинюватись.
З гір видно далеко в сторону степу. Незабаром вже бачимо, як з'являються там ґрупи кінноти, що прямують на схід, за цими ґрупами невеличкі кінні кольони, а за ними далеко, майже на самому обрії там, де щойно пройшов такий малесенький стовпик диму від паротягу, видко на тлі степу якусь ніби темнішу смужку, яка, протягаючись зі заходу на схід, ніби стоїть на одному місці. Звичне до таких малюнків око легко пізнає, що йде забезпеченим маршом значна військова частина, певно що й кіннота.
Під'їздимо до аульчика, де притулились гармати і штаб; ніякого руху крім татарина, який посвистуючи жене отару овець, та димків, що там то тут піднімаються над бідними саклями.
Разила ця ріжниця, коли було порівнувати те, що бачилось там у степу в німців, або в того татарина багатія.
Добре заховалися хлопці. Лише в'їхали до кривенької вулиці, а вже бачимо посміхаючеся обличча з-під татарської шапки одного зі зв'язкових, який таким способом вартує. А де ж гармати? У вівчарнях під стіжками, тогорічними полукіпками.
Мешканці аула у великому піднесенню, в бідних, убогих саклях здатні до борні хлопці ладнають зброю, яку хто дістане, приправляють такі сякі сідла до коней, хто їх має; готовляться.
Днюємо в цих аульчиках. Наші стежі, що гасали поночі по всіх аулах, зібрали по розкинених селах, а то просто і по шляхах, чимало недобитків розпорошених оборонців Сівашу, які тинялися, шукаючи самі не знаючи чого, у всякому разі не зєдинення зі своїми, бо на це було би досить часу.
Куди їх подіти – нас вони обтяжуть. Впорядковуємо варту з озброєних татар і виправляємо їх на захід передати, чи то нашій піхоті, чи то німцям. Питання тільки, чи доведуть живими? Дуже подратовані аули проти росіян. Вибухає якесь ще прастаре почуття, бо, правду кажучи, аульчики нічим не відчували тої боротьби, що велась довкола них, крім, може, того одного, що повернуло домів декілька "ескадронців" після розгону "Курултаю", який вибирав аул як "свою" владу.
Взагалі дуже дивні склалися взаємини тоді в Кримі, поскілько, звичайно, могли ми їх спостерігати за той час, поки в ньому були.
Чотири нації змагаються у ньому за рішучі впливи: татари, українці, росіяни і німці. Перші тубильці, за якими права та традиції історичної давности, другі й треті старі переселенці, за третіми традиції нещодавно пануючої державної нації, за другими міць працьовитої впертости; четверті з'явились тому всього 50-60 років, але прийшли культурно та економічно міцнішою нацією, та вже досягли значної переваги, загнавши тубильців у гори і підпорядкувавши їх своїм впливам.
Не будемо казати про невеличкі групи жидів, хозарів (караїмів), греків і турків, що вкраплені по містах і мало впливали на ті взаємини на селі, про які тут головно мова.
Чотири головні групи соціяльно поділені, причому найбільші поділи у росіян і татар. У перших поруч з багатіями, власниками, та тими, хто нажився на визискуванні літників, що приїздили у Крим задля кліматичних вигід, біднота на селі, яку політика російського, царського уряду вкропила сюди в ціли русифікації, але не дала вистарчаючої кількости землі, щоби прогодувати представників державної нації, підданих матушки Росії, і вони мусіли йти в найми не до своїх панів, які більшістю сиділи по кліматично найвигідніших районах, а до "гололобої татарви" чи німця. Ось їх національно ображені почуття соціяльного тиску з'єднувались і робили з них масу, придатну для захоплення крайними революційними гаслами в їх, мовляв, "русотяпській" формі, а природно, що і нам, і татарам вони були ворожі. І російська буржуазія була двічи проти революції по своїй клясовій приналежности. Зрозуміло, що ми для неї були заліві та до того ображали їх почуття приналежности до великого російського, пануючого народу. Ось чому ці верстви визнавали за "освободителів" лише німців, а нас і татар поганим додатком до цього.
Природно, що татарські народні маси були дуже чутливі до революційних кличів, але в їх національно стислих формах, а тому були проти російської революції. Ми ж, українці, були для них дещо нове невідоме, що несло на вістрях своїх баґнетів гасло зрозуміле: визволення зпід російського визиску, а якщо до того додавалось ще й гасла соціяльні в формах трудового права на землю, то успіх був певний. Та німці були для татарських трудових мас явищем одіозним і тому, коли в нас почався з німцями конфлікт, ці маси стали рішуче на наш бік, так як рішуче і активно ставали вони проти всього російського.
Татарська буржуазія була впливова своїми суґестіями колишніх володарів, давнього та в забутій перспективі, ніби й кращого минулого: суґестіями магометанської спільної та дуже монархістичної віри, та однаковістю побуту. Вона нічого не мала проти націоналістично-шовіністичних гасел, вважаючи їх засобом для заміни в національно економічній силі ріжних буржуазних ґруп на її користь, але рішуче була проти соціяльних гасел боротьби.
Була ще у татар одна невеличка, але дуже своєрідна група, це та, що жила з літників-лікуванців, а саме – всякі провідники, обслуга і т. д. Ця група була проти революції взагалі, бо уважала її небезпечною для свойого існування, але не була проти змін національних відносин, з тих-же економічних і атавістичних причин. Пишу про це, бо ця група відограла свою ролю під час нашої боротьби в горах між шосе Сімферопіль-Алушта та залізницею Сімферопіль-Севастопіль.
Німецьку групу дуже легко схарактеризувати: дрібноміщанська. Вона вбачала у підходячих німецьких військах приближення свого дорогого "фатерлянду", до якого мала великий сантіментальний пієтизм, але, як кожна дрібноміщанська ґрупа, вона не була революційно активна, а тому у відношенню до нас зміни її настроїв обраховувались лише більше чи менше ситними сніданками та вечерями, більше чи менше гостинним приняттям, поскільки вони відчували в нас більших чи менших приятелів військ коханого "фатерлянду" та його "кайзера". До татар же ця група ставилась з нестерпним презирством, хоч й досить пасивним.
Щодо української групи Криму, то вона мусіла би теж стати по боці крайніх гасел, але постійні дрібні, вульгарно скажемо, кацапське-хахлацькі суперечки відокремлювали її в групу менше до татар ворожу і більше відчуваючу національну революцію, до того цю групу хвилювали чутки з України та про Україну, врешті остаточно запаморочило її появлення українських військ та ще разом з німцями, тому ця група заняла якесь невиразне невтральне становище та лише тоді, коли наш конфлікт з німцями набрав ширшого розмаху, то вони повільно та нерішуче почали ставати на наш, зглядно на татарський бік.
Я досі не розумію, як у такій складній соціяльно-національній ситуації міг Врангель вибрати Крим своєю базою, та все питаю себе, чи не були ці взаємини соціяльних сил у Криму більшою підвалиною для загибелі "білих" з їх безоглядно правою і русотяпською політикою, як, скажемо, Чонгарський чи Перекопський прорив?
Ми переднювали щасливо. Німецькі стежі, що проходили близько нашого розташовання, нас не спостерегли, та лише нашій 4-ій сотні довелося гостити аж до ночі маленьку стежу, 6 німецьких вершників, яких потім й пущено в напрямку до нашої піхоти, хоч вони були переконані, що провідник веде їх у напрямі на Теодозію, куди йдемо ми.
Під вечір вирушаємо далі на аул Юрако Антуан, а від нього гірськими доріжками на Зую, куди підходимо досвіта 24-го квітня. У ночі пройшов дощ і порядно таки розмочив дороги, так що було багато мороки з возами та гарматами. Через шосе проходимо не спиняючись і ліземо вздовж річки Зуї до якихсь німецьких кольоній в узгір'ях, де стаємо на відпочинок, який неминуче мусів бути, бо мали ми за собою 36 кільометрів поганої гірської розмоклої дороги, по якій до того йшли вночі. Вислано стежі в напрямі Мамут Султана, для забезпеки, коли б там появилися большевицькі загони, і на шосе в сторону Зуї на випадок, коли проскочуть туди наші мотоциклети-гарматки на позицію з дулами, зверненими на північ, проти несподіванок від німців.
Стоїмо щось до 11-ої години ранку, бо не лише треба дати відпочинок людям і коням, але й впорядкувати татарів, яких вже пристало до нас понад 200 озброєних і частинно з кінним вирядом та з одним старшиною. Призначую Андрієнка з 10 кадровими гайдамаками і зі старшинами взяти татарський загін під оруду. Андрієнко радо одягає на чубату голову татарську баранячу шапку, порядкує татарів і просить дати йому "смертників" як опору татарському кримському чамбулові імени Тугай Бея, як він хоче його охрестити "для історичного реванжу". Але татари все себе називають "ескадронцями", так що "історична назва" так і не принялася.
Коло одинадцятої години чамбул був готовий – дві сотні та наші скоростріли "Максима", попереду наші старшини, коло кожного татарин-перекладчик, у Андрієнка готов уже і штаб і зв'язкові, ну словом маленька копія Гордієнківців, коли їх було ще мало. Роблю побіжний перегляд чамбулу. Це, мабуть, вперше в українській історії український командант робить перегляд татарської ним же зформованої частини.
Після перегляду перша сотня чамбулу та і Гордієнківська під орудою Андрієнка йдуть в авангард на Мамут Султан, а за ними і весь полк з гарматами.
Гори все вищі і вищі. На далекому обрію то виринає, то зникає масивний, суворий обрис Чатирдагу, що чорніє мов громова хмара. Йдемо по якомусь відкритому горбку, а направо, в далечині, затягнутій серпанком дріжучим і переливаючимся, блестить рівний простір синяви моря. – "Батьку, козацьке море!..." – кричить Божко, забувши, що ми влізли у "чужу землю". Всі голови повертаються туди в далеку далечінь. Вони ж перший раз у життю, мабуть, в Кримі. Тільки 2 сотня чамбулу, що йде між гайдамацькими сотнями, мугикаючи якусь пісню, не схвильована.
Дорога дуже тяжка. Часом доводиться злізати з коней, вести їх за поводи, підпирати вози, на руках спускати під кручі гармати. Тому, хоч і знаємо, що треба поспішати, бо через Сімферопіль проскочили наші мотоциклісти і донесли, що на вулицях бій, то щойно під ніч, коли вже темніло, ми спускалися, сховзуючись у ту долину, по якій пробігає шосе на Алушту і де лежить Мамут Султан.
З долини назустріч нам пливуть смуги туману, які ледви освітлюють згасаючі червонисті та зеленуваті блиски заходячого сонця.
Не знаю, чим це пояснити, але у тих смугах туману почали то з'являтись, то зникати великі то менші постаті їздців, які наслідують, ніби літаючи у повітрі, рухи тих наших гайдамаків, що спускалися по крутозбічю.
Проходить чорна ватага скорострілів. Чую приголомшені голоси: "...Військо ніби йде... Ніби примари старих Запорожців"... За хвильку каже хтось спокійно голосніше: "Не ми перші... Туди йшов і отаман Сірко з товариством"... "Ага, пізнаю, – каже Божко, – а за ними оселі татарські горіли, а тепер дивись, скільки татарів коло нас гуртується, щоб за волю боротись. Старими доріжками, товариші, йдемо, але новими шляхами".
Пролітає смуга туману, смеркає, – густіють тіни, із крутозбічя з'їзжають гармати та йдемо далі.
Ось чорною стіною дерев підпливає Мамут Султан, ось і шосе, на якому чекають нашого підходу мотоциклети з Сімферополя та донесення від Андрієнка. Сімферопіль сильно обсаджений нашими, що готуються тепер до наступу на Бахчисарай. Республиканці мали нині в місті параду, завтра якийсь бенкет від місцевого самоврядування... Ну, це вже погано, не час тепер.
Від Андрієнка дуже цікаве донесення: в селі Янкой, в горах 8-10 кільометрів від Мамут Султану, під самим Чатирдагом перебуває татарський республиканський уряд під охороною своїх військ. У горах починається боротьба між татарськими повстанцями та висланими зі Севастополя революційними відділами. "Ескадронці" з чамбулу поставили урядові вимогу залишити їх під командою української старшини, якій вони вірять; зголошується вже маса добровольців, так що потрібний новий кадр. Андрієнко йде далі на Бахчисарай.
З тими кінними, що привезли це донесення, приїхало двох членів цього татарського уряду – якісь тяжкі прізвища, яких не пам'ятаю – для пертрактацій головно про це, яка є постанова Українського Уряду щодо питання про незалежність Криму.
Що я міг їм відповісти, маючи тільки ті інформації, що я дістав від Натіїва, та в яких питання незалежності Криму не трактувалось навіть поважно, тому казав лишень, що сучасні мої завдання вимагають формування татарських збройних частин, притягненням до них як найширших, переважно трудових верств.
Ці війська, природно, мають уявити з себе опору їх самостійницьким змаганням, а тому нам нібито по дорозі.
Після цієї розмови повели нас представники в гори все вище та вище та нарешті спустились у якусь долинку з крутими берегами, до яких поприліплювані були, як ластівочі гнізда, саклі.
Вмить збігаються до нас татари. Господарі беруть потомлених гайдамаків та коні і підводять по стрімких вузеньких доріжках у всі сторони по саклях на відпочинок.
У темряві та на цій страшенно перерубаній місцевости годі визнатись і впорядкувати вночі поготівля. Та у Мамут Султані, крім зв'язкової чети від мотоциклістів, залишено пів чети на сторожі, а на пів дороги між Мамут Султаном та Джанкой, у якихсь то окремих аулах, другої пів чети; інших шляхів, кажуть, звідтам немає. За доріжками в бік Чатирдагу стежить татарська збройна охорона уряду, а в бік річки Білібею та Бахчисараю пішов Андрієнко. Отже, зі всіх боків охорона на ніч вистарчить. А тепер спати і спати. Тому спокійно лізе штаб по якійсь стрімкій стежці, натрапляє на купку саклів та по них розходиться. Вмить протягаються телефони до саклів, де кватирують команданти сотень і батерій, до татарського уряду і до наших сторожей. На шосе в Мамут Султані вже залучилися до дроту наші телеграфісти та перестукуються зі Сімферополем і Алуштою, які, на наше здивовання, ведуть між собою татарську бесіду про те, як протиділати німцям та гайдамакам, як боротися з татарським повстанням і таке інше...
Очевидячки, і Сімферопіль взяли республиканці якимись хитрощами.
За годину всі наші турботи з улаштованням на відпочинок кінноти скінчились, причому навіть коней чистити допомагали татари. Весь полк лягнув спокійно. Лягає і штаб покотом на м'якому килимі, що товсто вкривав цілу підлогу тієї саклі, яку нам відведено для нічлігу. У сусідній кімнаті, щось на зразок кухоньки чи передпокою, куняють коло телефонічного та телеграфічного апарату вартові і зв'язкові. Молоді господарі, що недавно пібрались, тулилися тут в нашій кімнатці на широких лавах-ліжках попід стінами.
На ранок вийшов я на ґаночок цієї саклі. Чудовий краєвид. Просто на південний схід він обмежувався темною стіною ліса, що ріс на горах й до нього піднімалась круча вся у проривах та яругах так, що за ними й невидко, кудою зникає вузька доріжка, що біжить до ліса, від якого перебігає тут же за аулом невеличкий струмочок – джерело річки Альми. Вправо, майже на північний схід, біжить луг із крутими берегами, по якому протікає цей струмочок, зникаючи разом із яром за чорним зворотом, виринаючи то знову зникаючи із виду вже назавжди у лісах, що насуваючись ховають у своїх мурах яр. Вліво, нібито насунувшись на самий аул, велетень Чатирдаг – виблискує своїми голими, кам'янисто скелястими верхами, які де-не-де розсікає ґрупа кущів, так здається, та до якої, повільно піднімаючись, повзуть темні травянисті похили. Здається все так близько, але це лишень здається (3), бо ось отара овець на пасовиську, майже під самими кам'янистими лисинами, вівці – як мухи, вівчар як жук, бо до самих верхів буде добрих три кільометри.
Вліво назад на північний схід тягнеться, в'ється по відногах Чатирдагу вузенька доріжка, що то зникає, то знову біліє своїм кам'янистим верхом на темних відногах-провалах. Доріжка ця веде на шосе Сімферопіль-Алушта, на яке виходить між стацією Туман Базар та аул Шума в ті місця, де починає підноситись глибоким лугом шосе на перевал.
На північ круча коло самого села, вся перерізана стежками, кінчає краєвид, а на неї широким лугом-промивом виходить шлях на Мамут Султан, обсаджений з обидвох боків саклями, що поприліплювалися до кручі зі своїми невеличкими городами, як ластівочі гнізда.
Весь аул досить великий, розкинений повз цього шляху та по кручі понад річкою Альмою.
Тепер тут рух – життя: по малих двориках, попри саклі, повно коней на припонах; коло них клопочуться чубаті гайдамаки, а поміж тими, що з голими головами, деякі у фесці – тютюбейці, чи навіть у невеличкому турбані місцевих татар.
Шапки зі шликами мішаються з баранячими, круглими, з червоним верхом шапками "ескадронців".
Між усіми тими гуртками де-не-де пройде постать у театрально-татарському одязі, нібито з якогось старого малюнку такого маляра, який знає татар тільки з опису у якійсь старій книжці. Ці постаті колись "провідники", а тепер "повстанці".
Місцями видко наші скупчені вози, між якими курить похідна кухня – це означає, що десь недалечко від неї "штаб сотні". На одному із подвір, що над шляхом на Мамут Султан, стоять чотири наші гармати, що невідомо яким робом приїхали сюди вночі і тепер задиркувато позирають на близькі вже гори, для яких вони призначені.
Мене особисто дуже цікавлять оці фески, які в дійсности не є традиційно-татарським убором.
Пояснення цьому дає і вигляд турецького старшини з інтелігентним обличчам, який зголошується до мене та через перекладчика пояснює, що він є командантом сотні полонених турків, яка була на роботі на побережі, а тепер прийшла сюди допомогти братам по магометанстві – татарам. У його сотні страшенний брак зброї, на 200 чоловік є всього 28 крісів та 6 щабель. Він просить зброї та ставить весь свій відділ у розпорядження української військової команди.
За ніч із підслуханих телєґрафічно-телєфонічних розмов дізнаємось багато цікавого. В Севастополі від швидкого нашого наступу російська залога в паніці випустила з в'язниці російських старшин моряків, які до цього часу масово були винищувані як контрреволюція; навіть випущено найбільшу контрреволюцію, адміралів.
Всі ці вчорашні в'язні мають тепер майже диктаторську владу щодо військових справ, хоч і творять з комітетами вищу військову раду оборони. Севастопільська фортеця та фльота гарячково готуються до оборони, але ця підготовка, яка вимагає надзвичайних зусиль, та порядкування адміралів "контрреволюційними методами", дуже не подобаються моряцькій масі і вона відмовляє звичайно послуху. Тому то рада Алушти каже раді Сімферополя, що "прийдеться, братця, садиться на дно", до того ще й контрреволюція піднімає голову – ось до Козмодем'янського монастиря, де є склад зброї, не можна підійти, бо його заняв якийсь старшинсько-татарський відділ, піддержуваний монахами.
Невгомонний Андрієнко ще вночі просунувся до джерел річки Кача і доносить, що ранком йде брати Бахчисарай, бо його відділ збільшився вже до 350 чоловік і ще напливають нові охотники, тому просить настирливо старшин та зброї для формування 3-ої і 4-ої сотні татарського чамбулу, бо коней та людей на це формування вистарчає, тільки зброя дуже різноманітна, від місцевих старовинних турецьких рушниць починаючи.
Разом із цим донесенням приїхало двох "провідників", які виїхали зі Севастополя.
Вони кажуть, що українська частина моряків, а їх чи не більшість у залозі, обурена на адміралів, і на мітінґах, які там відбуваються весь час, настоює, щоби підняти український прапор та передати порт і фльоту українській владі. По Севастополі кружляють чутки, що у нас розрив із німцями, та що ми прийшли у Крим від німців ратуватись.
Щоби використати ці відомости, висилаю 4 сотню з двома гарматами та двома скорострілами (Кольтами) на Козмодем'янськ (під Ялтою коло Козіл-Таш) під орудою старшини гармаша. Комендантові 4 сотні Білоусові боюся відділ доручити, бо не дуже то досвідчений, а до того надто гарячий. Висланий відділ дістав наказ заняти Козмодем'янськ та звідтам лякати Ялту, розповсюднюючи чутки, що ми йдемо береговою дорогою на Севастопіль.
Андрієнкові з "чамбулом" діяти в напрямку Черкез Кермен, розповсюднюючи чутки про великі маси української кінноти, що увійшла в Крим, та почати пертрактації з українською частиною залоги про передачу нам фльоти. Простежити, по якому шляху зможе пройти артилерія, та в якому місці найслабша суходільна оборона Севастополя – може де немає суцільної лінії, та можливо проскочити внутр міста.
Штаб полку, хоч це неприємно, мусів задержатись в Янкої, бо доконче треба було остаточно налагодити взаємини з татарським урядом, з їх військовими формуваннями та розібратись у тій надзвичайно складній ситуації, що утворилася з огляду на взаємини між німцями, нами, татарськими та іншими ґрупами.