Парох: Це нічого, нічого, нетим, нетим… Тільки вибачте, нетим, нетим, що не знаю, як вас величати, пане, пане, нетим?… Чи капітан, чи полковник, нетим?
Ільченко: Ніяк не треба величати. А це „панькання” киньте геть, бо наші вельми цього не долюблюють. У нас нема ні капіталістів, ні полковників. Всі однакові, а всіх кличеться просто: „товаришом”.
Парох: „Товариш”, ага, „товариш”, нетим, нетим… Ну й ніяких старших нема, а деж тоді дісціпліна, нетим, субординація, нетим?
Ільченко: Дісціпліна є, а субординації не треба, то й нема. Це тільки в панських арміях: у Поляків, у Вранґеля… У нас же командирі є, так тільки в строю, в службі, значить. А поза службою всі рівні-товариші. Ось пр. товариш Іщук…
Парох: (Витається з Іщуком, стискає йому руку). А, дуже мені приємно, нетим… (заглядає йому в очі) …і теж не поручник, не капітан?
Ільченко: Ні, цей товариш звичайний рядовик.
Парох: (Відступає взад, оглядає свою руку, незамітно витирає її в полу). Гм, гм,… „товариш рядовик”, нетим, нетим…
Сотрудник: Отче совітнику, будьте ласкаві зарядити, щоб зварили щось для товаришів на обід, бо вони дуже голодні… А ми тут маємо, крім цих двох ще трьох на кватирі. Вони пішли в село на віча, бо там тепер люде вибирають нового такого війта й таку громадську раду, що зветься „ревком”. Вони незабаром прийдуть.
Парох: Обід, нетим, нетим, га, що, як? Ай, ай, ай! Обід, кажете? Ай, коби мені Масненький, поміг би, нетим, всім занятися, нетим… А, а, а, він давно пішов?
Голодюк: То я можу помогти, як що треба.
Парох: А, це ви, Іване, а, нетим? А, а, моє почтеніє, нетим!… (Кланяється Голодюкові). Га, нехай
