Один хлопець: Ба, чому? Таж ми так все, бувало, в школі з паном директором витаємося.
Юрко: Колись було так, а тепер инакше.
Масненький: Нічого, нічого, хлопці! (Переглядає папірці з піснею. До Юрка). Ще не звикли. (До хлопців). Так, так, хлопці. Товариш „предревком” має рехт. Так від тепер не здоровкайтеся, бо це, гм, гм,… не гарно. Так тільки буржуї витаються, а ви, як хочете кого поздоровити, то кажіть так: „Гаразд, товаришу”! Ну, повторіть!
Хлопці: Гаразд!…
Масненький: Ну, далі: „товаришу”!
Другий хлопець: Та, прошу пана, так не пасує нам до пана казати.
Масненький: Ага, ще одно. Ніхто не сміє мене кликати „паном”, бо я не пан. То Мошко з двора пан, вокоман Лейба пан, „грабя” з Миронова пан, о, ті всі, що вивтікали, — пани, а я не пан. Зрозуміли? Я: „товариш”.
Третій хлопець: Та бо ви за старі, щоби ми вам так казали, якось самі-між собою кажемо.
Масненький: Алеж кажу вам: так має бути, так треба. Ну, звитайтеся ще раз!
Всі хлопці: Гаразд!… (Декотрі). Товаришу!
Масненький: Ще раз! Сміло! Всі! Враз!
Всі хлопці: Гаразд, товаришу!
Масненький: Гаразд, товариші. Отже вважайте, товариші, сьогодня пополудні, товариші, підемо на велике віча до Миронова, товариші! Ви, товариші, поїдете на конях. А коні килимами понакривайте!
Всі хлопці: Ми знаємо, нам Рудик вже казав.
Декотрі хлопці: І бинди червоні маємо!
Четвертий хлопець: Ого, го, ми „пєкно” повбираємося. В вишивані сорочки, з червоними застіжками, через плече січові ленти перевяжемо. Ми їх ще
