своїх русинських підданих взагалі та уніатського духовенства зокрема у такій важливій міжнародній проблемі, як польське питання, прискорило формування передумов українського національного відродження у Галичині. Ця обставина була підкреслена вже Я. Головацьким, котрий у передмові до своїх спогадів про львівські події 1809 р. писав, що війна Франції з Австрією піднесла Східну Галичину на вершину світової політики, на якій вона не перебувала вже протягом довгих століть, й тому справила непересічне враження на свідомість галицького соціуму[1].
Однак, грубою помилкою було б вважати, що саме Австрія всупереч Франції та Росії штучно намагалася створити русинську проблему. Жодна з великих держав того часу не вийшла за рамки бачення русинської спільноти як засобу у досягненні власних вузькокорисливих інтересів. Саме цим і зумовлювалися зміни у визначенні віденським, паризьким та санкт-петербурзьким дворами місця, яке відводилося галицьким русинам у їх закордонній політиці. Так, концептуальною підставою ставлення наполеонівської Франції до русинської спільноти Галичини було переконання у необхідності її цілковитого підпорядкування інтересам польських провідних верств (такий варіант якнайповніше відповідав стратегічному курсові Парижа на відновлення Польського королівства у межах 1772 р.). Що ж стосується австрійської політики стосовно русинства, то її суперечливість визначалася головним чином тим, що Відень розглядав підтримку своїх русинських підданих лише як тимчасовий засіб для виходу зі скрутного міжнародного становища. Ті поодинокі кроки, що були здійснені австрійським урядом у цьому напрямку напередодні війни 1809 р., у своїй основі не переросли теоретичних проектів та концепцій, що їх породили, й не спиралися на якусь чітко окреслену програму національної політики стосовно українського населення Галичини. Більш того, навіть сама можливість появи такої програми на початку XIX ст. виключалася, оскільки австрійська влада намагалася використати русинів у своїй польській політиці саме тому, що була твердо переконана у відсутності в них, на відміну від поляків, власних національно-державних прагнень.
- ↑ Hołowacki J. F. Op. cit. — S. III.
