або переміняють їх на мечети і всякі склади, забирають дзвони, накладають данини, граблять і вязнять людей, забирають малі діти в ясир. Все те будило між народом невдоволення й обурення та підривало повагу Дорошенка. Турки показалися теж слабі на полі бою. Відновилася знов польсько-турецька війна, бо польський сойм не затвердив бучацького мира. Під Хотином 11 листопада 1673 р. Собєский розбив турецькі війська. Поляки не тільки не уступили з Білої Церкви, але стали збирати війська на українській границі.
Між народом стало ширитися знеохочення і жах перед новою війною. Цілими сотками населення почало утікати з Правобережжа на лівий бік Дніпра. Новий лівобережний гетьман Іван Самійлович підпирав це переселення і посилав теж заклики до старшини, щоби переходили під його булаву. Ці зазиви мали успіх: ґенеральний обозний Іван Гулак, суддя Петрович, осаул Яків Лизогуб і полковники черкаський, білоцерківський, корсунський, брацлавський, кальницький, торговицький і подільський лишили Дорошенка і 27 марта 1674 р. в Переяславі піддалися під регімент Самійловича і протекторат царя. Самійлович бажав зараз загорнути Правобережжа і вирушив з своїми і московськими військами проти Дорошенка. Але Дорошенко укріпився сильно в Чигирині і видержав тритижневу облогу (2–20 серпня 1674 р.в. Татаре і Турки рушили йому в поміч і Самійлович мусі) уступити.
Але Дорошенко не міг уже піднятися до давньої сили. Наїзди Поляків на границю, напади Татар, грабіжі Турків зачіпки лівобережних козаків, знеохочення народа, — все це підривало його замисли у самім корені. Лишали його всі давні прихильники; не міг знайти віри і послуху навіть в улюблених серденят. Простір його влади зменшався безнастанно, — врешті остав йому тільки сам Чигирин. Тут серед нездобутих укріплень, окружений споминами й памятками з часів Хмельниччини, він „останній козак“ в самоті і одчаю доживав кінець свойого гетьманства. Звідси слав він письма до приятелів і ворогів, викладаючи їм ціль своїх змагань. „Не тільки це сам від себе смію світови обявити, але й багато товариства, моїх ровесників, можуть явно мені засвідчити, що ще з молодих літ не звик я ніякого зла нікому з синів моєї отчизни бажати; колиж божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд і держав його близько десять літ, не в чім иншім був мій умисел, а тільки, щоби помножити вольности запорожського війська і заховати безпеченство і цілість отчизни, щоби процвітанням
