станно теж відбував наради зі старшиною. Радо слухав кождої поважної думки. Щоби не впливати на рішення, виходив з нарад підчас голосовання. Ця його щира вважливість до голосу народа єднала йому незвичайні симпатії серед інтеліґенції і сліпу віру серед маси. Львівський владика Шумлянський, що був гостем у Чигирині, пише: „Дорошенко дуже скріпився, панує вповні абсолютно і має найвищу любов серед народа, — злого про нього не чував я слова“.
Серед безнастанних воєн, що виповнили його час, Дорошенко не зміг перевести трівких змін у державній будові. Але на ріжних полях слідно його змагання до реформи. Він старався переводити плянову кольонізацію в опустошених частинах Правобережжя. Південну границю скріпив через утворення нового торговицького полку. Намагався збільшити фінанси України через поширення граничної цлової лінії. Робив проби бити власну монету.
Дуже важні були заходи Дорошенка коло витворення постійного війська. Це, що за Богдана Хлельницького і Виговського роблено доривочно, він перемінив на систему: основним ядром його армії стало наємне військо. Ці наємники звані серденятами (з турецького — „одчайдухи“) в частині були чужинці, в більшости Українці, вони діставали сталу платню і були розкватировані по ріжних околицях України, як постійні залоги. Загальне число їх доходило до 10.000. Завдяки добрій орґанізації і талановитим старшинам це військо давало знаменитий воєнний матеріял; навіть вороги дивувалися незвичайній хоробрости і вірности цих частин: „серденята так дуже йому вірні, що не могли ми мати й одного, що передавсяб до нас“, — писав польський офіцир.
Дорошенко розпочав гетьманство у незвичайно непригожих обставинах, в котрих полишив Україну Тетеря. У нутрі держави було безладдя, недовіря народа до своєї влади, боротьба партій. Назверх Україна втратила всяке значіння: з одної сторони гнобили її польські залоги, з другої татарські напади. Дорошенко мав важку працю, заки йому повелося хоч здебільша впорядкувати державні справи. Дібрав він собі цілий ряд співробітників зпоміж діячів, випробованих у давнішому часі, та з нових людей, що визначалися талантом й енерґією. Особливе значіння мали два гетьманські брати, Григорій і Андрій, що в ріжних обставинах, як наказні гетьмани заступали Петра на війні; дальше генеральний осаул Тимотей Шулик, генеральні писарі Лука Бушкович і Михайло Вояхович, полковники уманський Григорій Біло-
