— Візьміть! Хоч кров із носа, візьміть, — сказав дядько. — Потому що куди ж нам із ним потикатися? Ить воно може пропасти без послєдствія.
Воно ж таке, звиніть, як каченя, утле. А шкода. Пастухів у нас і своїх стільки, що...
Альоша мовчазно стояв біля дверей. Сумними очима обводив стіни. По обличчю йому пересувалася тікь, немов у порцеляні хтось скаламутив прозору воду. Він підняв руку й ніяково застромив пальці в бронзову куделю, що вперто буяла йому над тихим чолом. Глянув на дядька, одвернувся й зітхнув:
— Якби в художествене!
Це була його мрія. Очі йому на мить зафосфорилися й потухли під віями, що тінню впали на них.
За дверима вже гуділи й верещали десятки голосів нестримних мешканців того будинку.
— Корішок, одступись! — гукнув чийсь смішно загрозливий голос. — Одступись, поки не дризнув, дай загляну...
— Одійди! Я сам.
— Одступись, бо поїду.
— Ти? А дивіться на нього! Він поїде!
— І поїду.
— На кому? Ану, на кому? Може, на мені?
— Одступись!
— Ух, ти ж. Пусти, я його кулупну в карточку.
Голоси покотилися клубком, ударилися в двері, змішалися з тупотінням і шарканням купи тіл, що схопилися, певне, в ручки.
— Що таке?
— Кого?
— Ей!
— Сюди!
— Новий! Привезли нового! Мамалигу!
Дядько труснув бородою — впало дві соломинки.
— Ич, які охвицери! — обернувся він до дверей.
А двері вже відчинилися; допитливі очі побігли павучками по Альоші — від голих потрісканих ніг до чуба, що в ньому нервово борсалась його прозора, хоч і брудна рука.
— Диви! Рудий. Кхе...
— Пс-с. Ти звідки взявся?
Завідувач нахмурив брови, спокійно сказав:
— Ану мені...
Хлопці заштовхали один одного:
— Ти не шуми!
— Чого шумиш?
— Не бачив чоловіка?
І засміялися.
Тоді завідувач спитав у хлопця:
— Як тебе звуть?
— Альоша, — відповів той.
— Так що ж мені робити з тобою, Альошо?
— Не знаю.
— Хм. Ах ти, художник золотоголовий.
Альоша підняв рівну стрілчасту брову.
— Як знаєте.
— Товаришу начальник, майте сочуствія, — сказав дядько. І тут ударив себе об поли й пішов до дверей.
— Значить, я поїду собі. Майте сочуствія.
— Їдьте, — сказав завідатель. — їдьте собі, дядюшко. Нічого не зробиш.
Він узяв Альошу за руку. Так почалося для Альоші нове, небачене і незнайоме.
