Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/2

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


 — Візьміть! Хоч кров із носа, візьміть, — сказав дядько. — Потому що куди ж нам із ним потикатися? Ить воно може пропасти без послєдствія.

Воно ж таке, звиніть, як каченя, утле. А шкода. Пастухів у нас і своїх стільки, що...

Альоша мовчазно стояв біля дверей. Сумними очима обводив стіни. По обличчю йому пересувалася тікь, немов у порцеляні хтось скаламутив прозору воду. Він підняв руку й ніяково застромив пальці в бронзову куделю, що вперто буяла йому над тихим чолом. Глянув на дядька, одвернувся й зітхнув:

 — Якби в художествене!

Це була його мрія. Очі йому на мить зафосфорилися й потухли під віями, що тінню впали на них.

За дверима вже гуділи й верещали десятки голосів нестримних мешканців того будинку.

 — Корішок, одступись! — гукнув чийсь смішно загрозливий голос. — Одступись, поки не дризнув, дай загляну...

 — Одійди! Я сам.

 — Одступись, бо поїду.

 — Ти? А дивіться на нього! Він поїде!

 — І поїду.

 — На кому? Ану, на кому? Може, на мені?

 — Одступись!

 — Ух, ти ж. Пусти, я його кулупну в карточку.

Голоси покотилися клубком, ударилися в двері, змішалися з тупотінням і шарканням купи тіл, що схопилися, певне, в ручки.

 — Що таке?

 — Кого?

 — Ей!

 — Сюди!

 — Новий! Привезли нового! Мамалигу!

Дядько труснув бородою — впало дві соломинки.

 — Ич, які охвицери! — обернувся він до дверей.

А двері вже відчинилися; допитливі очі побігли павучками по Альоші  — від голих потрісканих ніг до чуба, що в ньому нервово борсалась його прозора, хоч і брудна рука.

 — Диви! Рудий. Кхе...

 — Пс-с. Ти звідки взявся?

Завідувач нахмурив брови, спокійно сказав:

 — Ану мені...

Хлопці заштовхали один одного:

 — Ти не шуми!

 — Чого шумиш?

 — Не бачив чоловіка?

І засміялися.

Тоді завідувач спитав у хлопця:

 — Як тебе звуть?

 — Альоша, — відповів той.

 — Так що ж мені робити з тобою, Альошо?

 — Не знаю.

 — Хм. Ах ти, художник золотоголовий.

Альоша підняв рівну стрілчасту брову.

 — Як знаєте.

 — Товаришу начальник, майте сочуствія, — сказав дядько. І тут ударив себе об поли й пішов до дверей.

 — Значить, я поїду собі. Майте сочуствія.

 — Їдьте, — сказав завідатель. — їдьте собі, дядюшко. Нічого не зробиш.

Він узяв Альошу за руку. Так почалося для Альоші нове, небачене і незнайоме.